В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримський літопис»

***

Відплив у сні твій вечоровий човен,

відбившись птахом в дзеркалі води,

твоє лице – ясне й високочоле –

закарбувалось в серці назавжди, –

й те надвечір’я, й золото осіннє,

твоїх останніх слів глибокий шов,

й зерно твоє, Господня благостине,

й самотність, що ввійшла назавше в кров;

тепер цей біль лише мені належить,

оцей окраєць озера, оця

печаль води, яка здолала межі

і поєднала зранені серця;

моя снаго, моя велична сило,

моя ти згубо й пам’яте жива,

ти кров’ю серце наново живила,

з’єднавши руки, наче два крила;

твоїм човном Господня осінь править,

й так боляче мені о цій порі,

де притемком в високості кривавить

розчахла рана ранньої зорі.

В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримський літопис»

Фото: https://nl.freepik.com