В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримський літопис» 

***

Моя скорбото, згубний жалю мій,

ти повниш одкровенням серце, ти

даєш можливість зернятку зрости

в замерзлім лоні мертвої землі;

твоя молитва – наче оберіг,

захована у пам’яті – як мить,

але душа роз’ятрена – болить,

немов ратай долає переліг;

даруй мені за проклятий вінець,

тримай-но руку і не відпускай,

бо я вже йду навік за виднокрай,

як вогник, що тримає каганець;

як бабка, що в купальні береже

останок літа – дар серпневих днів,

там, де струмок надсадно жебонів –

померла річка спочиває вже;

напруга жил, стеблин серцебиття –

зерно, поховане у землю, проросте,

так брат шукає втрачених сестер

поміж живих і мертвих все життя.

В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримський літопис»