***
Він так і не зміг прижитися там, де спорожніли літа і весни, –
живе тіло змінює форму, намагаючись врятуватись од снів
на тій ділянці землі, де він жив і де його поховають колись,
йому боліло минуле, що ніколи в пам’яті вже не воскресне,
як майже зимова важка втома сірих піль і голих чагарників,
далеко, у тиші, він чув крик півня, схожий на свіжий поріз;
речовина поступово гниє, переходячи з повної у порожню,
він наче лежав нерухомо серед спустошених вічністю трав
і дивився на зажурену жінку, від якої не міг відвести очей,
ніби переживав разом з нею щось важливе, хвилину кожну,
хтось уподобав самотність, але він заради неї життя обрав;
наче був річчю, що загубилась серед подібних собі речей;
старі будинки дотлівали в розлогому передзимовому світлі,
треба мати якісь вагомі причини, щоб востаннє сказати: йди,
щоб перетнути найдовшу річку та перейти найтемніший гай,
як повірити в те, що існує свято, де прапор тріпоче на вітрі,
і відбиваються в розмитім свічаді похмурої вистиглої води
ті дерева, що дарували плоди, й ті жінки, що зібрали врожай;
згадав ложку в роті, як починався напад задавненої хвороби –
заснути б з думкою про можливість відновити втрачений світ,
коли залишається втома і голос спіненої води нарешті ж стих –
він беріг все життя те, що колись давно в дитинстві вподобав:
усічені шпилі церкви, зірки, затемненої ніччю, тривожний літ,
та не знав, як залишити в пам’яті мертвому місце серед живих?..
він узяв із собою невимовні слова і пішов у відчинені двері,
як ідуть за межу, де обмаль зимового неба, за болісний пруг,
чув, як довго в сірому ранку трав’яний покрив стишував крик
першого півня десь на задвірках, де річка тужавіла од форелі,
відчував, як кров пливла не в той бік, визначаючи виднокруг,
де мертвіла вода і гойдався човен, на дні якого лежав чоловік.
В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримський літопис»
