В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримський літопис»

***

Крик вранішній півня – дуже тривожний, сповнений болем,

що обмежував живе єство відчувати, підноситися, любити, –

він завше віддавав перевагу тому, що бережно брав до серця,

і розкішно пахло серпневим садом, рибою, дьогтем, морем –

це був ніби фільм про життя, в якім відсутні були субтитри,

а ще була його любов до жінки, яка ніколи вже не озветься

до нього, влітку, з веранди будинку, та й він до неї достоту,

бо розумів, що те, що має душу, – смертне й благословенне,

щосуботи він слухав симфонічну оду, записану на платівці,

смакував тими звуками музики, брав її справжню пишноту

серцем, душею – самовіддано, пристрасно, велично, ревно,

ніби востаннє в житті, як Одіссей у далекій своїй мандрівці;

а ще йому надто хотілося знову пережити минуле – попри

втрати, означити це відчуття воскресіння, цей хміль потали,

коли пульс рівночасно озивався до крові, до жил, до шкіри,

як посивіла надвечір вода, що відчуває пекельний спротив

ницого існування, коли в ній вмивали, вмирали і обмивали,

коли суще – втрачало надих, а безглуздість – не мала міри;

чи було щось погане в незбережених спогадах, у мовчанні –

бо отак разом жити, та окремо вмерти, як вечорове світло,

він пригадав, як спостерігав, як вона мила в їдальні посуд,

запам’ятав її білу сукню й те, як тихо шуміла вода у крані,

а надворі у згаслих серпневих сутінках їхнє вмирало літо,

щоб навік звільнитись від часу, де узаконені смерть і осуд.

В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримський літопис»