В пообідній гарячій куряві спекотного літнього дня
вони кублились ревно, докладаючи великих зусиль;
на веранді, у затінку, він і вона, її рука – у його руці,
запеклий серпень жахний горобиний галас здійняв –
здавалося, він ранив до крові й надвереджував біль –
вони разом мовчки дивились, як купаються горобці
в поросі, перед дощем; за садом чувся розлогий грім,
та їхні серця були наповнені граєм пташиним вщерть,
вона обережно поклала на край тарілки срібного ножа,
щоб янголи не ранили ніжки, а він став для неї чужим,
як той довгий і темний день, що виправдовував смерть, –
вже впали перші краплі дощу, гасячи куряви ярий жар;
у вазі на столі був аґрус дозрілий, пагода жовтих плям,
набряклих від стиглого соку, немов тиша росла важка –
її довге-довге волосся благородно сточувалось із пліч,
і здавалось, що вони опинилися між смертю й життям,
він відчував, як билося його серце, як тремтіла її рука,
і думав, як усвідомлення смертності вразило цьогоріч,
цим серпнем нестерпним, що ранив, як пташий крик,
що залишався назавше в межах її і його пам’яті і душі –
вона любила його, і він свою любов їй до решти віддав,
вже під напором бурхливої зливи гучав старий водостік
і сад не вгавав, раптом позбувшись пташиної метушні,
а на місці нещодавньої купелі з куряви вже темніла вода.
В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримський літопис»
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
