В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримський літопис»

Пауль Целан

Увечері він купував ліки в аптеці у Чернівцях,
потім сидів з дружиною біля відчиненого вікна –
але вона мовчала, притулившись до його плеча,
а він бачив глибокий жаль, що ховався в її очах,
і волів торкнутися серця – словом, як якір – дна,
та слова втратили значення, тому він теж мовчав

і думав про те, що боїться прокинутись на самоті –
вечір сіттю із вохри ловив зграю порцелянових риб,
що в старому буфеті пірнула в зимний морок і там
зачаїлась – як чаяться у серці людському жалі святі,
у мерхлім пообіднім світлі вечір ночі линув наздиб,
і чулася пісня хрипка в передмісті, скорена почуттям;

колись, склавши руки на грудях, він горілиць лежав –
підкорений долі, сповна осягнувши бентежність сну,
де бачив, як плавко падало листя на темну воду ріки
й поставало далеке минуле, де схилялась жінка чужа
над ним, болящим, в лікарні, і він знав її тільки одну,
і тримав її руку, і вона довго не відпускала його руки;

його життя нагадувало якийсь незбагненний протест –
так плющ на надгробку впивається в камінь, так мить
минає безслідно, він вирвав власне життя з пам’яті тих,
хто любив його ніжно – згодом спішно набраний текст
на друкарський машинці назавше з’єднає розрив століть,
як слова невмирущі навік єднають душі й серця живих;

та смерть закоханих – спільна, як і все, чим вони жили, –
але йому чомусь пригадалися безтурботні дні до війни,
де вони були разом – цей уділ визначає лише Господь,
він згадав, як тоді поранив руку, як пальці були в крові –
однак ніщо так не краяло душу, як якесь відчуття вини –
ми плоть від плоті Його? – проте смертна і тлінна плоть.

В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримський літопис»