В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримський літопис»

***

Вона приходила до нього у шпиталь,

сиділа довго біля його ліжка,

лежала на колінах в неї книжка

про добросердні намірі й печаль;

а він себе стидався, голови,

поголеної вправно аж до сині,

і голоси вривалися пташині

знадвору, з піль, коли він говорив;

йому здавалось, має бути знак

із давнини, з німого позачасся,

яке він осягнути намагався,

пізнавши болю і розлуки смак;

світило сонце над полями, й дзвін

лунав приглушено з далекої церквиці,

птахи напнутим шовком, що вже вицвів,

стелилися над полем, але він

дивився у відчинене вікно

на хмар сувої й на пташині зграї

і відчував, як в нім любов вмирає,

мов кам’яніє в пригорщі зерно.

В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримський літопис»