***
Він чув, як собаки намагалися вполювати лисицю в полі,
безпомилково визначаючи їхні сліди і сам напрямок бігу –
зарослими глибокими рівчаками гнав їх південний вітер,
туди, де замулене джерело тьмяніло й блищало сріблом,
було дуже тихо в кімнаті, й на застеленім ліжку горілиць
давно нерухомо лежав чоловік, безсило заплющивши очі;
мовчки збільшувалась відстань від нього до води крижаної,
ніби яре розлоге вечірнє світло наприкінці спекотного літа,
де гарна молода жінка в білій сукні тримала в руці капелюха,
де на піщаному березі темніли човни й терпко пахло смолою, –
так тіло відчуває живий холод і мертве тепло старої тканини, –
це довге життя – як жертовне вино або незбагненний учинок;
по смерті голос залишає тіло, як людина – старий будинок,
мов родинна пісня, зненацька обірвана на пронизливій ноті,
це життя відчувати – як жаль за вже назавше втраченим раєм,
проте вмерти з надією в серці все-таки повернутись в минуле –
так лунає стигла пора й слова прощання, вимовлені наостанок, –
він лежав, як лежать зогнилі плоди, позбавлені в м’якоті соку;
для нього те, що відчувалось раніше, стало чужим і далеким,
як тонкі риси рідного, однак із плином часу забутого обличчя,
колись, пізнавши любов, його життя зробилось зовсім інакшим,
однедавна його тривожні думки були сповнені барв попелястих,
він любив серпень, поетичні книжки, самотність, неокрає поле
й літні сни по обіді, де над полем злітав виводок сірих чапель.
В'ячеслав Гук, зі збірки «Кримський літопис»
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
