***
Той час цілком перевершив сумніви, сховані в глибині
єства, як зроблений наспіх запис у метриці, немов знак,
що змерхла яскравість осінніх днів і вже близько зима,
що наснилась йому колись в тій Божій сільській глушині
у час пообіддя, коли на околії чулося валування собак,
хрипке і віддалене, яке він все життя у думках тримав;
марудного осіннього дня ледве-ледве зігрівало пальто –
воно назавжди лишилося в пам’яті, непідвладне рокам:
що далі він йшов, то глибшим ставав незримий розрив
між ним і минулим, однак про це не здогадувався ніхто,
він пам’ятав кожну річ, до якої колись торкалась її рука,
і думав про нетривкість життя і ту, яку колись полюбив;
звертав увагу на кожну прикмету й ознаку, бо переміг
себе у собі, та червона троянда в лацкані його піджака
була як сльози, що нищили решту любові, яку він мав;
коли звечоріло, він минув селище і знелюднілий обліг,
схилився додолу, зачерпнув долонею води зі струмка,
змочив нею губи; ген-ген пляміла зграя сполоханих ґав,
яка з галасом розсідалася в розпанаханім небі, як шви
на покаліченім тілі або ж на білій сорочці венозна кров,
його не цікавило тілесне життя, те, чим більшість жила,
бо думки про смертність плоті – не йшли з його голови
і все життя повертали його до реальності – знову й знов,
дубовий гай вдалечині, як дитину, сповивала вечірня мла;
але життя змінювало значення, набуваючи інших форм,
він з болем бачив, як час поступово нищив її гарне лице,
бо ж минуле для нього було надто пам’ятним, дорогим,
як жертовні намірі, про які потім не згадують загалом,
нещадна холодна осінь була – як гарячий ливарний цех;
самота – це єдине, що залишається і належить живим.
В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримській літопис»
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
