В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримські елегії», 2013

***
Шкіра рук – шкарубка – й обхоплювати обмерзлий
простір півночі стає складно, як обнюхати здохле падло,
вмерзле в кригу. Кригоруби – під льодом щезли,
в чорній воді океану – надто мерхла північна фарба
вихоплює з виру подій, що тут трапились, – найважливіше,
увібравши голову в плечі, я щосили затис рушницю,
вгорі – тільки небо й небо – і більше нічого. Вище –
лише смерть, яка ще змолоду мені сниться.
Я вдаюся в подробиці, змальовуючи уривок
наших останніх днів, настромлених на виделку:
схудлі голодні собаки лижуть руки мої й загривок
заледенілих вітрил, вдивляючись у видлубану, далеку,
неживу порожнину землі. Мені смикались груди й плечі,
певно, від обмороження. Місця у трунах – уже вакантні,
тільки хто ж поховає?.. Втікши від себе, любові, самої втечі, –
ми лишилися самотні, ніби похибки у секстанті.