|
15 березня 2020
В'ячеслав Гук |
***
Я зійшов на невеличкій станції у вівторок,
нарешті приїхавши туди, куди двадцять років їхав,
винна пляшка міцно тримала сухими губами корок,
ніби жінка залюбленого чоловіка, що плакав стиха,
залишившись у минулім, п’яним, в самій білизні,
на блискучім стільці, віддавши себе вітчизні.
До грудей я притискав букетик дешевих квітів –
білі троянди на тлі чорного суконного піджака були врочисті,
я так захопився розгляданням місцевості, що й не помітив,
де це я опинився, навіщо, в якому місті,
і чому мої сльози, як і тоді, знову стають солоні,
і в буфетному дзеркалі швидко сивіють, як крила голубки, скроні…
Я швидко знайшов готель і поставив троянди у вазу,
взяв душ, повечеряв, роздягнувся, помолився й ліг спати,
хоча, щойно ступив на поріг, – мене спитали чомусь відразу:
чи, випадково, не шукаю я жінки, що шукала, здається, брата,
після тих слів мене ніби у дуже давнє ниткою усилили,
і крізь сон я чув, як внизу гумові кульки лускали що є сили.
В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримські елегії», 2013
Зображення: https://www.piqsels.com/
| 0 | 946 |
Умови використання матеріалів сайту
Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку
Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com
