В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримські елегії», 2013

Нарешті ж кам’яніє вода у водопровідному крані,
вбрана у м’язи кров, стаючи поступово льодом,
перехоплює подих – і доходить у снах до грані,
де риби або оживають, або вмирають під сподом
річного заледеніння, борсаючись дужо в товщі
цупкої рідини, сірої, геть вибритої лезом шкіри,
капелюх, напнутий на голову, в марлі сирої ночі
страшно і спішно останні надії й бажання звірив.
Витороплені очі з ознакою самотності, де минуле
надає великої ваги всьому, що змерхло, вмерзло,
і не вистачає слів чи димку з револьверного дула,
за вікнами лищить ріка, ніби висталене синє лезо,
що на краю зими стає зненацька належним літу,
ніби ще один м’яч, так програний в теніснім сеті,
хира скам’яніла вода шкіру вилиць дере небриту,
а потім – ураз сходить на жіночий шалений шепіт.
Сніг закриває шмат поля, спиняє роботу пральня,
мре тло зимових небес, жир риб – кислота роз’їла,
так – під бритвою снів – дереться і рветься марля
напнутих на хрящ м’язів – і дише ріка зледеніла –
спрагло, безугавно, напружено, жахно, стрімко,
мерхне колір очей, і глухне крик, вирваний з горла,
і – в цигарковім димку стара друкарська машинка
народжує текст про дроздів, де зірвана з губ покора –
значлива, вагома й більша, ніж подорож в автомобілі,
але є слабшою за розмитий у хвилях небесний колір,
де – врешті-решт немає ознак чи якихось пробілів,
як відлуння чиїхось кроків – у порожньому коридорі.

В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримські елегії», 2013
Фото: http://www.magasinetkote.no