***
Серед двох рік, міст, берегів, Німеччин –
бути й жити, – де радіо грає на повну силу,
плетиво почуттів виразно окреслить речі,
які набувають, – як кохання або могилу.
Під сірим небом – тепло й тихо, як у вусі,
ще треба в жилах поліпшити кровообіг,
якими брів навпомацки Томас Бруссіґ,
відчуваючи «Сонячної Алеї» болючий опік.
Час упорядкує думки, увічнить у воску,
твердою, як камінь, стане душа, та щира
на мрії, що вирують, як шторм, у мозку,
коли пече душу засмагла на вітрі шкіра.
Насос дає воду в пересохлі річища, в хащі
висушених трав, де гнізда птахів колючі,
світ робиться у свідомості гіршим, кращим,
а потім серце позов душі озвучить.
Переступи через тінь – і залиш паскудне
містечко, не хнюп носа, послухай, зміряй
волю, жах, силу, пульс, серце, навік осудне,
хрускіт жорстви під колесами автомобіля.
Вимикачем у присмерках тихо клацни,
увійди ж до себе, відчуй-но у роті слину,
що стала густою, ніби вино у склянці,
як припах паленої шерсті – чи дерматину.
Забудь про жінку, яку покохав, – зречися
буденного звучання, ніби порожніх мушель,
тільки в крайньому разі пригадай ті числа,
що звільняють життя од виявів і зворушень.
А потім засни на ліжку, – як був, – в одежі,
склавши на грудях руки, як мрець в секційній,
і долай у глибокому сні сині тверді мережі
річок і жил, що напнулись од крові й цини.
В’ячеслав Гук, зі збірки "Кримські елегії", 2013
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
