В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018

***

Це – умисний прообраз невизначеності, це зусилля пам’яті

або тимчасовість щодення – виделка в руці, тарілка з їдлом,

пронизаний благосним вітром – він обережно вів її за руку

піщаною доріжкою поблизу річки – під тінями старих дубів,

а згодом згадував той день, бувало, цілодобово, але вже сам;

може, тоді його душа намагалася осягнути безпритульність,

ту невлаштованість побуту, яка завжди знищувала почуття,

що не давала його єству спокою, як потреба любові й відчаю,

і йому здавалося, що його життя тривало нескінченно довго,

тоді він сідав на підлогу, обхопивши руками голову, й плакав;

десятки разів у думках він повертався до того серпневого дня:

на яскраво-бузкових хвилях плавали білі прогулянкові човни,

і йому було вельми шкода, що нічого ліпшого не міг учинити,

як тримати її за руку, дивлячись, як сонце цупить пообідні сни –

холоднеча сповивала жили, і відчував себе геть безпорадним;

це ще було за його молодості, під час цілковитого занепаду

країни, де вони народилися, де люди протилежних поглядів

слухали вночі заборонене радіо і потай таки читали книжки,

але його спроби збагнути власну душу виявилися марними,

як і осягнути жахну безглуздість буття, а ще – шал того літа;

оскільки його колишня наречена вже мала взаємини з іншим,

тому їй не судилося застати ще живим свого давнього друга,

якось вона ввійшла до квартири, де колись була щасливою, –

урочиста елегійна тиша враз придушила сльози її споминів –

на підлозі кухні вона знайшла чоловіка, що лежав горілиць;

вона провела кілька жахних хвилин біля нього, колишнього,

і чомусь згадала, як разом із ним виїжджала на літо за місто,

як він завжди обирав самотність і свободу і ненавидів дощі,

як був дуже лихим мотоциклістом, але справним коханцем,

як стояв на піску і, дивлячись на річку, визначав її напрямок;

їхній розрив тривав тридцять років – і це було дивовижно,

тепер він був уже схожим на чорно-біле фото зі старовини,

він так і не дізнався, що вона народила від нього хлопчика

і назвала дитину його іменем, тому що так склалося життя, –

вікно кухні дивилося на подвір’я, де облітав із яблуні квіт.

В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018

Фото:  Shana and Robert  ParkeHarrison