В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018
 

 Із циклу «Лисиці»

 ***

Коли зрікалися вічного незграбні тіні птахів –

згасле вечірнє небо нагадувало про тлінність,

чоловік лежав на споді старого човна, що плив

повз дерева, які заступали зорі в німім молінні;

сонна річка ще хлюпала хвилями перед сном

та боліла змовкла в чагарнику пташина пісня,

мерхлий простір наповнювався живим теплом –

в тихій осінній воді розчинилася фарба пізня;

вона тримала в руках черевики і йшла по піску –

здавалося, осягала душею печаль сну земного,

риба спливала біля човна – й губила срібну луску,

наче джерело самоти, що спраглих поїло довго;

безнастанно наповнювалося водою діряве дно –

жінці здавалося, що мертва річка була безкрая,

що в її потоках крик був похований вже давно,

як любов, яка з плином часу поступово згасає;

чоловік розплющив очі і побачив двох лисиць

в засніженім зимовім саду, що забігли з поля;

минулої ночі він цілував ніжну шкіру її ключиць,

та душа боліла, і він був розчинений в тому болю.

В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018
Фото: з Мережі.