***
Пообіднє сонце губилось у густих хащах посохлих трав –
він вдягався, коли йшов до церкви, у святковий костюм,
але з плином літ повільно таки позбувся всього, що мав, –
так тіло, що кориться коханню, хребтом відчуває струм;
насунувши на очі капелюха, дивився собі під ноги й міг
бути спокійним попри те, що колись втрачене не зберіг;
так він втратив схильність зробити свою присутність тут
потрібною Господу та звичайним людям – бодай комусь;
а в термометрі повзла вгору позначка, яку визначала ртуть,
його душа вже позбулася сили волі, як загубив свій глузд
його хворий батько, що мешкав сам і вмер за кілька годин
в будинку за пагорбом, де бовванів у вікнах забутий млин;
твердне спантеличений голос – самотня чайка злітає вверх,
змінюючи свій дужий лет над сірими хвилями раз поз раз,
як невичерпне джерело страждання, простір бузковий мерх;
це життя було як новий пропускний режим чи дороговказ –
кримський клімат був йому до вподоби й на користь йшов,
та на животі занадто погано гоївся цупкий синюватий шов;
хоча легені без опору таки пробачають кожен видих і вдих, –
отримуючи захоплення від самоти, він із плином часу звик
до легкої дрімоти й до думок про жінку, голос котрої стих
у слухавці, але ж йому здавалось, що він і досі чує той крик
чайки, що різав по живому пустельний берег, змагав надрив
слів, почутих за сотні кілометрів, але назавше забутих слів.
В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018
Картина – Andrew Wyeth
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
