В'ячеслав Гук, вірш. "Українська літературна газета"

***

Час дробить людську пам’ять, і крижаніє небесна вохра,

тяжка осіння мідь за вікном, старий сільський будинок

і річка у далечині, повноводна, але вже досить змерхла,

він постукував кісточками пальців по обідньому столу –

угорі закурена за літо лампа прикрашала високу стелю –

так на самоті серед сірих полів народжується світанок;

він не мав у душі ні любові, ні сліз, уже взагалі нічого,

в рівчаках зеленіла злегла вода, де набрякало насіння,

час від часу чоловік обережно виймав із рота цигарку

і курив без угаву, бачачи у вікнах неба остиглий попіл,

потім звівся, одів пальто й напнув на голову капелюха,

вийшов на подвір’я, сповитий тривогою й тихим сумом;

легкий дрож поймав тіло, трохи судомив напнуті м’язи,

повз несли труну – натовп посувався до торгової площі,

заплакана сестра накривала на стіл у будинку навпроти –

просто згадав, як торік вона запросила його на хрестини,

але він не пішов, бо перебував ув окупованому Джанкої

і відчував себе кепсько, мов успадкував плоть смертних;

він усвідомив самотність живого єства і щирого слова,

як та пташина, що перебувала поміж життям і смертю;

його цікавило походження речей, їхня мертва природа,

оскільки вже мав досвід любові, одруження і розлуки,

тому не міг бути більш щасливим, ніж інші Божі тварі,

неначе перечікував дощ під деревом, де кричала галка.

В'ячеслав Гук, "Українська літературна газета", 8(222)
Фото: Le monde surréaliste de Robert et Shana ParkeHarrison