В’ячеслав Гук. Уривок із роману “Вата”

В’ячеслав Гук. Уривок із роману “Вата”: «…Серед тривожної віхоли жаских снів, яких я часто бачив останнього часу, цей, напевне, був найжахливішим. Я дивився на те, як сіро-руді водяні щури повільно плавали в зеленаво-каламутній воді довкола старого човна, що хитався на сталевих хвилях річки біля самого берега. Мені снилося, як наді мною рвучко кружляли сиві хмари чайок. Вони то повільно напливали на мене суцільною тінню, то стрімко розходилися колами врізнобіч, мов каламутні брижі на бурхливій весняній воді. Я уважно дивився на човен і розмірковував про те, що, ув’язнивши душу в тлінне людське тіло, Господь назавжди зрадив своє виплекане колись творіння. Він, як я помітив, завжди мав тверду байдужість до всього, що в муках народжувалося, тяжко жило і швидко вмирало. На дні старого човна нерухомо лежав чоловік середніх літ із майже посивілим волоссям і густою чорнуватою щетиною на неголеному обличчі. Людина більше здавався мертвою, аніж тією, яка заснула. Він випростав ноги в усю довж. Пам’ятаю, небо тоді було дуже синім, одежа на чоловікові – чорна, а густа кров, що вибилася з куточків його посірілих губ, мерехтіла у зрадливому збляклому світлі дня, наче цвіт маку, ясно-червоною барвою. Видовжене обличчя мерця дрібно посікли зморщечки, а його розтулені губи неначе вимагали й просили Царства Небесного у самого дідька. Під човном тривожно хиталася змерхла і смердюча вода. Здавалося, ніби вмерлий чудово правував неслухняним човном. Проте наперекір усьому від того видовища розум мені не потьмарився…».