В'ЯЧЕСЛАВ ГУК: ПОЕЗІЯ

15 червня 2018
В'ячеслав Гук

***

Час, на жаль, не лікує ран, він взагалі не лікує, а просто бере і знищує

все, що скніло без любові, немов тепле насіння, що вранці проросло на

пагорбах дальніх, де чорні зграї птахів над деревами зробилися вищими,

але так бракує ознак, за якими можна нарешті це визначити; як балона

повітряного ємність, як шанець із дощовою водою – є горло грішника,

зірване словами молитви, і плоть сухостою годує, як кров, цупка глина,

пташиний голос пахне небом, синім пружним простором і горішником,

глибоке джерело неземної журби тримає в душі простоволоса людина;

що отримаєш від життя в підсумку – лисиці біжать од голоду й повені –

це жахне збідніння крижаної води; пружний напнутий плавник вітрила

бозна-де бовваніє – очі сльозами, наче сади восени плодами, наповнені,

убитий солдат – пташина між прибережним камінням гніздо собі звила;

опісля сну повільно приходиш до тями; дме зледенілий вітер; зараз пів

на четверту ранку, одежа висить на стільці, у їдальні – крапає з крана;

голову сушать думки, а вірш не має можливості позбутися зайвих слів,

бродячий собака лиже чоло, і самотність серць і душ – вже нездоланна;

гра світла, розлогий щебет птахів, запах щемкий готельного номера,
дуже важко дотримуватися в чомусь послідовності, де бажання жити

поступово заступають сни про шепіт зерна, про стиск цупкого коміра

сорочки; у сараях сплять старі човни, тінями чайок річкових укриті;

мерхла постать людини на тлі завмерлої річки дедалі стає тьмянішою,

де сіра чайка з надсадним ячанням, де темні хвилі не втратять блиску,

у когось горло повільно наповнюється тим криком, а згодом – тишею,

і літак над пагорбами, даленіючи, поступово перетворюється на риску;

може, ополудні чоловік у чорному костюмі на терасі готелю дивиться

надто уважно на річку й пагорби, на потяг, який швидко суне зі схилу, –

ніби мляве сонце освітлює кощаве лице, горбуватий ніс, голені вилиці,

очі, сховані під капелюхом, і усмішку, що з’явилася на губах крізь силу;

обійняті самотнім блиском метушаться зграї сірих чайок над хвилями,

байдужа кров розливається в жилах рівно і вже майже навідліг, тільки

душа пам’ятає минуле, де сяє літо і вівці блукають вологими схилами,

де швидко западає ніч у ярах безсонних і пообідній сон змагає повіки;

він дуже схожий на втомленого подорожнього, який удень розмірковує

про війну, дар дерева, порт, де навколо раптом стає так тихо, як у вусі;

темні будинки на узвишші – ніби пташині гнізда місцини світанкової;

плаче парусина човнів, наче бродіння соку в тяжкому, як сон, галуззі.

В’ячеслав Гук, журнал «Дзвін», № 1, 2018

Фото: Susana Blasco

[adSlot9]

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Фотокамера як зброя, або Інше обличчя війни
Якби не було війни, ті, хто загинув, могли б народити і виховати дітей, кохати, працювати, винайти, створити, нарешті, просто жити, бути щасливими й радувати своєю присутністю на землі рідних, близьких, друзів...
Читати більше
АПЕЛЬСИНОВИЙ МАРМЕЛАД ЗА РЕЦЕПТОМ ПАДДІНҐТОНА
​Трапляється так, що фільм дуже сильно припадає до душі. Після перегляду усю ніч сниться, як будуєш хижку на безлюдному острові, перебираєш таємничий мотлох на горищі або блукаєш Нарнією. Цього разу зі мною знову так сталось.
Читати більше