|
1 березня 2020
В'ячеслав Гук |
***
Його погляд вихоплює жінку біля відчиненого вікна,
над старими деревами дужий тремтливий вихор птахів,
яких вітер щодуху жене в порожні передзимові поля,
трохи згодом усе огортає мертва тиша й цупка пітьма,
тоді звичайні слова важать багато, але вже бракує слів,
крижаний вогкий простір прозирає крізь мокре гілля;
сиза ніч відбивається циною на поверхні тяжкої води
самітного озерця біля сільського готелю, де долі двох
колись дуже закоханих цілковито підкорює мідь зорі,
та тільки спогади про минуле залишаються назавжди,
в яких людська душа болить, потерпаючи від тривог, –
і жінка знімає з пальця обручку й залишає її на столі;
вранці вони мовчки сиділи в кімнаті – як було не раз,
хоча тепер уже востаннє, і він відчував, що від неї йде
з причини, яку не збагне, – так п’янить молоде вино,
після обіду автомобіль на путівці оминає дороговказ,
де за кермом сидить чоловік, меркне сонце вгорі руде,
він прямує в напрямку полів, схожих на злегле сукно;
але потім зупиняє машину біля дерев, де вчора птахи
намагались спочити, його вражає пустка порожніх гнізд,
він думає про неї – душевні муки відображає його лице,
над полями, як сіть, висить туман, сповиває дерев верхи,
в його пам’яті закарбувалися очі жінки, вже повні сліз,
сільський готель, старі дерева, птахи, олив’яне озерце…
В’ячеслав Гук, нові вірші, 2020
Фото: Anguskirk | Flickr
| 0 | 892 |
Умови використання матеріалів сайту
Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку
Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com
