В’ячеслав Гук, нові вірші, 2020

***
коли риби великими гуртами пливли на північ
шкіра річки пухирилася стигла її темна вода
ми гралися на березі а батько стурбовано казав
будьте слухняними до хвиль не підходьте близько
тому що риби забирають із собою неслухняних дітей
у цей час річка втілювала жахливу людську несить
вона була схожа на квітку що мала назву вдовин чобіт
в неї дивилися зорі і в неї падали безборонні нетлі
її піна клубочилася навкруг як масна зашерхла осуга
вона була безіменна і знала багато мудрованих історій
які на жаль завше закінчувалися для когось трагічно
якщо ріка забирала ніщо не ставало їй на заваді
це призводило до повного душевного спустошення
вона несла маслаччя дерев вату з подертих матраців
батько сварив нас за непослух бо мав сувору вдачу
коли ми хворіли прикуті до лікарняних ліжок
і лежали плазом геть пойняті хворобою
наші ліки й мастила смерділи гнилою габлиною
уночі нам снилися кораблетрощі та потопельники
яких знаходили люди на світанку на пустельному березі
щодня батько приносив нам у лікарню солодощі
заморські фрукти і веселі оповідки з минувшини
його старомодна одежа пахла ораним полем
він був схожий на ліхтарне сяйво яке не загасило життя
його глухий голос лунав спокійно й надсадно
коли він ішов ми завжди сумували за ним
батько тоді вже жив в іншому шлюбі в іншій родині