***
Йому снилося кримське дитинство, корабельні щогли,
вранішня пристань, цеглові будинки й осінній сумир,
неначе світ відбивався у схарапуджених снах святого
Франциска й крижаною водою вдосталь уста живив;
його тіло лежало випростаним на цупкім простиралі –
беззахисне й побіденне, самотністю вичерпане до дна,
синій морок в кімнаті, немов визрілий плід, тужавів
і сон, розтятий наопуль, як сухожилля й кістки, єднав;
він усвідомлював, що його життя – обмежене часом,
наче м’якоть дозрілих плодів, квітіння дерев чи рип
крісла-гойдалки під вагою тіла, пружин під матрацом –
так хижі чайки виривають із хвиль напівсонних риб
і зникають у сизих хмарах, як в сутінках обважнілих,
дуже схожих на пружну тканину вицвілих корогов,
так жива кров тече від серця по скам’янілих жилах
і душа відчуває ті плоди Господні й ту тлінну кров;
так ваблять пожухлі барви, вивершені в своїм згасанні,
коли простір сповнюється тишею і квітка в’яне в руці,
це ніби відчути жах води в наповненій по вінця ванні
чи розставляти довкруж обіднього столу старі стільці,
відчуваючи згасле, як біль, що полягає в його основі,
так час виокремлює минуле, мов оманливу згубу днів,
де чайка квилить як знак назавше загубленої любові
і душу обтяжує вага прожитих років і невимовних слів;
зрештою, про це співав над пристанню зимний вітер,
він розумів, що колись має померти в чужій стороні,
осягнувши життя як бездоганний мистецький витвір,
речі виходили за межі дійсності й відбивались вві сні;
за зеленавими вікнами вже розвиднювалось потроху,
кімнату, занурену в позачасся, огортала печаль гірка,
він притулився до подушки, неначе до лісового моху,
під яким наслухав рваний пульс замуленого струмка.
В’ячеслав Гук, нові вірші
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
