В'ячеслав Гук. НА СМЕРТЬ МОЙСЕЯ ФІШБЕЙНА

правильне прочитання власного життя й розуміння
з плином часу він випускав з уваги і слово своє беріг,
тому що завжди був самотнім і ні на кого не схожим,
йому часто спадало на думку лягти в землю насінням,
потім знеможено на лід, немов на ліжко, горілиць ліг,
втомлений і зачарований світом – людським і Божим;

день набував вечірнього світла, він позбувався емоцій,
бодай чимось намагаючись заповнити порожнечу снів,
прагнув любові й давно почувався, ніби хвора дитина,
так навесні зграї риб навік губились в срібному потоці
і вбоге єство, позбавлене безсмертя, зрікалося почуттів,
шепіт дерев лікував, і спливали роки, як одна хвилина;

лише відчував, як змерз, як холодний одяг тримає тіло,
і в думках куштував поцілунок, неначе розкішний плід,
минулої ночі він нерухомо лежав на смугастім матраці,
а за вікном поцвяховане мідними зірками небо чорніло,
і щетина на щоках нагадувала стерню чи колючий глід –
наче пісок без угаву витікав крізь міцно стиснуті пальці;

він завше здавався іншим, не таким, яким був насправді,
закута в льоди мертва річка ділила простір, немов поріз,–
так колись лікував думки про шлях у безвість Петрарка
і згасали зірки на дні мертвих очей, як у тьмянім свічаді,
ніби й досі марив тим сном, де жах поранену душу стис,–
військовий оркестр грав забутий марш у міському парку;

йому здавалося, день відчував біль і страждання тілесне,
сизі пагорби оточили зусібіч німої ріки розрубаний крик,
що був важливішим за його життєві поразки і перемоги:
він добре знав, що цей жаль у згадках колись воскресне,
як голос жінки, як шерхкий іній, що волосся його укрив,
як та вода, що в собі розчинила риб скам’янілих стогін.
В’ячеслав Гук
28.05.2020