В'ячеслав Гук. Марія Каллас

Час, як завжди, залишає усе без зміни –

митця від сну не збудить славетна ліра,

може, погляд тільки тоді зустріне

грака в синім небі над обрисом землеміра;

очі вбирають поле і тінь пташину,

що в простертій руці ниткою обірвалась,

так розриває тиші цупку тканину

голос загиблої в Парижі Марії Каллас;

ті сни стають повні, як подих весняний моря,

немов прикріплені до капелюха пера,

приватний спортивний літак завмирає поряд,

коли зненацька уриває свій рух пропелер,

щоб прожити бодай іще мить в останнім леті,

а потім газети опишуть його падіння

і силу кохання, яке не підвладне смерті,

наче волосся, що в землі уникає тління.

В'ячеслав Гук