В'ячеслав Гук. ЛИСТ ДО АННИ

ЛИСТ ДО АННИ
 
I am the grass…
Carl Sandburg
 
Поема
 
Восени,
коли перелітні птахи мандруватимуть на південь, –
до нас із Ґотланду вранці поромом
нарешті ж
добудеться Анна.
Як довго ми чекаємо на те,
щоб вона повернулась,
надто переймаємося,
чи всі листи доходили,
чи всі долітали листівки,
чому тільки зараз,
після такої тривалої перерви,
вона подала нам звістку?..
Люба Анно! За той рік, що минув,
так багато сталося різноманітних подій:
по-перше, Росія, нарешті ж,
визнала нашу незалежність,
це, напевно, когось їсть жерцем і
комусь
дуже не подобається на Сході,
але тепер це вже нічого не значить.
По-друге,
вони так і не навчилися правильно писати
назву нашої столиці з двома л і н –
саме Таллінн –
і поки-то, певно, геть не втямили, що й до чого –
та і з якого се побиту, чи не так?
По-третє,
вештаючись узбережжям Вормсі,
зник наш собака,
і я не знаю, де тепер його нам шукати,
хай це залишиться на совісті Ерккі,
який мав
забезпечити йому належний догляд.
Хоча йому за те вже добряче нагоріло від батька.
Ми майже ні з ким не спілкуємося,
бо не надто цікаво і часу на те – майже немає.
Тітонька Гілкка, це та, що
не визнає нічого із сучасного,
окрім походів у неділю
до синематографа,
закупила
10 кг овечої вовни на ярмаркові в Гаапсалу
і тепер пряде її,
виконуючи якесь вельми важливе замовлення
пані Азалії, яка давно вже вижила з розуму,
від самої зовнішності якої
настовпужується волосся і хочеться
дременути навтікача.
Люба Анно!
Приїдь-но скоріше:
ми так нудимося за тобою!
Ніколи дні не здавалися нам такими довгими,
ось іще з’явилася маленька розвага:
велика, закушпелена тінню дерев
стара гойдалка,
яка вже давно не виконувала свого призначення,
але тесля Йон із Лавассааре
(кажуть, він – птахолов-самітник, а ще –
урвиголова: торік упав ув урвище на машині,
тоді спалахнув і зірвався бак із пальним,
Йон дуже попікся, та (попри те!) вижив,
тепер, буває,
сидить замарений у присмерку
на пустельному березі моря,
втупивши погляд у морську далечінь,
і ніби на когось чекає –
або часом нерухомо
сидить на нижній приступці ґанку
колишнього клубу,
ніби його здолала страшенна втома,
маючи твердий погляд сірих очиць,
хоча потім,
коли ніхто того не бачить,
нахилившись донизу,
до колін,
і, обхопивши руками голову, просто плаче) –
(до речі, ти й сама чимось подібна до Йона,
але він із вигляду на кілька літ старший за тебе) –
він повернув тій занедбаній гойдалці життя,
і тепер біля неї збираються діти, щоб гратися,
але ми туди майже не ходимо,
бо гребуємо москалятами –
дозволь, люба Анно,
мене ніхтогісінько не неволить
і не керує моїми вчинками,
але я так і не можу
повстати проти узвичаєних поглядів,
а ще
мені так і не пощастило звикнути до думки,
що вони – просто діти, а ми врешті-решт
маємо навчитися прощати гріхи їхніх батьків.
А ще, дорога Анно,
бабуся рубали хмиз у долині й покалічили руку,
а низька на очі Рійкка захворіла на скоротечні сухоти –
так визначив у місті вчора пан лікар,
він іще повідомив, що її туберкульоз легенів
розвивається дуже швидко,
а це за короткий час зазвичай призводить до смерті;
німа Ганна гаптує комусь рушники на весілля,
а Кустаа (ми ще його кличемо Ґуставом)
 – (у якого знову не все гаразд із горлом
і який має холодні, ніби вморожені у кригу, очі,
а ще його старий, вельми зношений костюм
руб руба позиває,
зате Кустаа гордовито носить акуратно
вив’язану химерним вузлом довкола шиї
новеньку фінську краватку) –
так він іще й досі
не визначився зі своєю обраницею,
хоча, гадаю, це й не дивно.
Люба Анно!
Якщо зможеш, приїдь-но скоріше!
Поміж усього іншого, іноді я пишу вірші,
хоча ти й не радила мені цього робити,
але в них, як ти знаєш, – природа –
тоді забуваєш про час,
зливаючись із нею,
а ще відчуваєш  
неймовірне щастя пізнання різнобарвного світу,
бо тільки слова залишаться після нас,
як і спершу – було тільки Слово.
Повір-но,
я прагну набути в поетичному голосі – моці,
неухильно й жорстко торую собі шлях у тому,
докладаючи, щоправда, чималих зусиль.
Сьогодні було прохолодно –
і голодні синиці завітали до нашого саду,
а сусідський вирлоокий хлопчисько,
що внадився до нас нещодавно –
(він дуже бридкий: обдертус, має дві п’яді на зріст
і полюбляє колупатися в носі) –
пообмащував віти ґлеєм,
пташки сідали й чіплялись,
не в змозі більше злетіти,
потім за сараєм, у полі, бачили кров –
він їх убив або скалічив…
Їхня кров – як скорбота:
не змиєш рясними дощами.
Це викликає важке і болісне почуття.
Одне слово,
це видовище мені й досі крає серце.
Моя Анно!
Приїдь-но скоріше!..
Я до ладу й не знаю,
як оминати жорстоке дражливе життя,
де в людей над людьми споконвіку заведено збиткуватись,
геть не маю уяви,
як не задихнутись на смерть у закуреному повітрі,
жаскому, немов у довоєнному пульмані,
що прямує у безвість,
куди йти, де сховатись од цього,
бо вістуни холоднечі вже занурились у душу.
Відчуваю, особливо вранці, коли прокидаюсь,
як тіло раз по раз щось обвиває пружне, –
ніби жахливий цупкий сповиток
бинтів, наче я не вдома, а десь у лікарні,
у тій, пам’ятаєш, де мене
проти волі
лікували електрикою,
а в мене раптом від того кров заструменіла носом?..
У нас справи йдуть не найліпшим чином:
Андреаса через шлункову кровотечу
вже остаточно відчислили з війська,
він повернувся додому виснажений до решти,
вранці допомагаю йому ставити воду на окріп,
щоб він поголився,
а ще він має недуже ліве око – і хвороба ніяк не минає.
Андреас каже, що має непохитне бажання
вивчитися на музику
і стати диригентом у церковному хорі.
Мила Анно, уночі я погано сплю на мулькому матраці,
ніч здається мені чорною загубленою вівцею,
яку я бачу в імлі, намагаючись наздогнати,
і мені страшно чути
крізь сон,  
як страхітливо, – наскоком, – згарячу,
роздираючи важкий віддих могутніх грудей,
хвилі, наче ті льодоруби, рубають
берег і прибережне каміння –
бух! – бах!! – бабах!!! –
або ж – ніби коні, усупереч своїй волі,
розтинаючи скажений зойк,
стають на дибки і жахно кусають
мокрі блискучі заслинені вудила,
як вирування води бере на буксир
старі пароплави,
береги пісочані,
вирвані з піску сосон кореневища –
і ніби таким чином нарешті ж шалену втишує спрагу,
як потім уранішня чайка дере зрадженим криком
низьке захмарене небо
(навіть зараз чую, як голос її проривається,
немов крізь товщу каміння й віків, – дедалі виразніше
й виразніше – і ось-ось геть накриє!), –
а її лет одбивається в сірім свічаді вікон і моря;
я чую крізь сон,
як осіння доба набирає скажених обертів дзиґи,
як тоскно риплять із пранням розхитані линви,
як спалене літо швидко вмирає у долах,
як палко береться до діла зраджена осінь,
як стрімко на узбочинах сохне
обшмагане вітрами бадилля,
як мокнуть на вистиглих схилах  
угорнуті в зоряний морок
овечі отари –
тоді навіки закарбовується в пам’яті те,
як миролюбно прожовує довгі фрази,
здобувшись на голос,
гаркавий замислений диктор, –
я спершу
за сніданком ловлю відповідну хвилю і слухаю радіо,
а трохи згодом довго-довго
тиняюся-блукаю,
щоразу роблячи зайві гаки,
у пожовклому полі
біля дренажних канав, що захрясли у хащах повійки.
А ще пахне свіжим вапном, ніби сіно линке,
побілена вчора кімнатка,
а тутешня газетка вмістила портрет літераторки-шведки,
під яким написано: Inger Edelfeldt.
Пані Inger перемогла себе у бажанні
не забути минуле, як ти, і може, як я, – усе пережити.
Я, до речі, й досі не знаю,
як пристати на ось це дуже настійливе прохання, –
адже Юкка хоче ходити до гімназії у великому місті,
а ще прабабуся Мілена вже зібрались умирати,
а дід, як завжди, любить випити чарку на свято…
Так неподільно панує
у нашому житті горе й радість,
чекання, жура, пори року, спогади про колишнє,
які відновлюю в пам’яті день у день – завше.
Щовечора все гортаю
й гортаю твій календар,
що править мені за розвагу і певну втіху,
і шукаю число і той день,
коли ти приїдеш…
А ще...
Іржу сирої води відчуваю, як кров од порізу,
як губи, на яких упала смага шерехата,
як притулений до жили холодний шніпер,
як пошерхлий дірчастий простір навколо,
що здається хистким: раз по раз жбухає,
ніби струк перезрілий,
меркне, никне – і рветься, як марля,
як у погляді – море.
Зараз десять хвилин на дванадцяту ночі –
і я заплющу очі, щоб нарешті ж заснути
з химерною думкою про те,
що мене оминуть жахливі сновиддя
і що вранці зі сну мене збудить твій поцілунок,
який пташиним крилом торкнеться чола,
а в руці я стискатиму жмуток овечої шерсті...
 
 В’ЯЧЕСЛАВ ГУК, зі збірки "Кримські елегії", 2013.