В'ячеслав Гук, із поетичної антології "Ущільнений простір"

він лежав поряд неї, відчуваючи шкірою, як мре сьогодення
в її молодому розлогому тілі, де так і не було зачато дитини, 
він немов наслухав прибережний пісок і синє ранкове море,
гаразд бачив, як яре сонце обпікало човнів нерухомих дена,
та наново пізнавав кохання, неначе питво Божої благостині,
поки нічний морок поступово не робився чистим, прозорим;

його зникоме життя на запалених губах вибивалося кров’ю, 
і хотілося обережно прикласти до них бинта із цупкої марлі,
щемко пахла свіжа побілка, і в сплеті тіл – вирував кровообіг, 
він спочивав у сутінковій частині часу, винищений юдоллю, 
у непридатному для життя будиночку жінкою занадто марив, 
сторожко спав, як собака, забувши скинути капелюха й одяг;

серпневий туманний світанок проходив крізь кров, і назавше
чоловік засинав, наче нарешті збагнув будову людського тіла,
коли йшов світ за очі приміським пляжем на минулому тижні, 
а уривки тих важких днів його серце вже нікому не перекаже,
наче він своє кохання поперемінно у декількох жінок втілив,
так колись тихо вмирав в американському шпиталі в Парижі;

той чоловік більше не був здатен далі чинити належний опір
своїм почуттям і бажанням, він просто кохав жінку і прагнув
сплетених рук, переплетених ніг, безумства любові, цілунків, –
де Одіссей посилає голубку з листом у дзьобі своїй Пенелопі,
таким чином назавше тамуючи самотності безіменної спрагу, – 
(мертвий сон аж до полудня, де краплі дощу озивалися лунко).

В'ячеслав Гук, із поетичної антології "Ущільнений простір", Київ, "Фенікс", 2017