В'ячеслав Гук. Фотокартка: Isaac Rosenberg

Чорне сукно твого капелюха – уже давно потерлось,

замацана пальцями шовкова стрічка лищить так сильно,

матерія простору – як паротяг, що захряс у посохлий верес,

розтята навпіл тиша часу – розуміти життя – не схильна.

Але гнучким і покірним – ніколи не стане єство, бо змоги

не матимеш такої, бо – жаско збиті знаки на перехресті,

закурені польовою спекою, – зблякли, змеркли і змокли, –

як страшно затята пружність волосся, вовни чи шерсті…

Так важко зрушитися з місця – або вже й занадто пізно –

у пекельному клубочищі пообідньої мли і сліпого жару –

дихати жадібно липкою курявою, що оплітає старе залізо,

коли дух забиває навідліг од невимовного жаху й жалю.

Ти знову приїдеш туди, де тебе вже ніхто не буде чекати,

зійдеш у тишу на приміському пустельному полустанку,

і можливо, тоді зникнуть у тобі всі зжиті злуки і жарти,

у тім миршавім готельчику, де спинишся аж до ранку.

У крижанім, посірілім од вечора коридорі знову стрінеш

гарну жінку, яку колись знав дуже добре, але чомусь уже

давно забув про її існування, – і думками у сни поринеш –

ніби ще раз день, що збіг, як літа, у серці зборов і здужав.

Але старе – тобі геть не завадить потім заснути міцно,

не роззуваючись, удягненим, – поверх застеленого ліжка,

і вся марність твого життя – враз набридне й стисне, –

як щоденне ранкове гоління, сніданок або пробіжка.

Чи як стійка надто вправна на руках на підлозі вранці –

як ознака справжньої моці в пекельно-затятій спекоті літа,

металевого ґудзика на горлі миттю розстібають пальці, –

коли шкіра тіла, як осердя дня, буде льодом чуттів зігріта.

Собі опиратися – це жах і зайвість, зацьковані нудом,

так жаско-мерхло яріла трави посохлої гущавінь, а подих

завіс на вікнах був – наче око, яке геть заволокла полуда, –

начебто затята беззастережна віра в звитяжний подвиг.

Але вже вранці – ти просто куритимеш вельми кволо

біля прочиненого вікна і вкотре осягатимеш незбагненне,

до якого належить людська душа, як небу належить поле,

яке ти крізь збіглі й зниклі роки – знову собі повернеш.