Вони одружилися, коли вже мали далеко за
тридцять, а в сукупності аж шістдесят шість,
того травневого дня щільно гуркотала гроза –
і на столик в саду впав збитий зливою дрізд;
він узяв його й пустив у коробку з-під взуття,
щоб той оговтався й повернулася міць до крил,
дощ сік жовту вохру будинків та змагав життя,
вітер напинав на морі тканину старих вітрил;
за тиждень птах набрався сили – і зник в саду,
вона сумувала за ним, не підводячи довгих вій,
він любив її, таку безпосередню, тиху і молоду,
і не знав, як вилити накопичений смуток свій;
так збігло півроку; він ходив на службу, а вона,
залишившись удома, зазвичай читала книжки,
він цілував бузкову жилку на її шиї після вина,
бо збіглий тиждень для нього був надто тяжкий;
але з плином часу їхнього кохання і слід прочах,
вона винуватила його в нещирості знову й знов,
він завжди був надто чуттєвий у буденних речах,
до яких вона вже давно зарахувала його любов;
якось восени по обіді він обрізав у саду сухі гілки –
надсік секатором руку, промив рану, щось говорив
до неї, але вона була як німа, бинтувала поріз руки
і ніяк не відпускала того давнього дрозда з голови.
В'ячеслав Гук
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
