ВСЕОСЯЖНІСТЬ СВОБОДИ І КОХАННЯ

ВСЕОСЯЖНІСТЬ СВОБОДИ І КОХАННЯ
 
Рута Вітер. Туга за степами. – Львів: “Світ”, 2009.
 
Це третя і, на жаль, остання книга лірики Юлії Пігель, яка творила під псевдо Рута Вітер. Трагічна смерть обірвала її життя у 2008 році. Збірка вийшла вже після смерті талановитої поетеси, яка назавжди залишилася 27-річною.
Мабуть, епіграфом до її творчості служать її ж власні слова:
 
Я Ніжна Жінка Мужня Жінка Ніж
Я Вільна Жінка Сильна Жінка Сіль
Я Поле Жінка Колос Жінка Кров
Я Корінь Жінка Древо Жінка Плоть
Я Сонце Жінка Небо Жінка Сон
Я Гори Жінка Море Жінка Шторм
Я Зірка Жінка Скрипка Жінка Звук
Я Вітер Жінка Вічна Жінка Рух
Я Доля Жінка Щастя Жінка Шлях
Я Ангел Жінка Птаха Жінка Рай
 
Всеосяжність – ось основне кредо поезії Рути Вітер. Червоною ниткою крізь усю збірку проходять теми Свободи і Кохання.
Сімнадцятирічною вона написала вірш, який вражає своєю наївністю і щирістю, а водночас – мудрістю дорослої людини, яка прожила довге життя:
 
Якби мене не існувало,
Якби життя мене не знало,   
Якби була я зовсім інша,
Свята, а чи страшенно грішна?
Як не жила б я в цьому світі,
Не знала щастя й горя миті,
Якби не відала одне,
Що все мине:
Якби не знала: смерть прийде,
Навік з собою забере;
Якби могла не думать я,
Чому таке моє ім’я,
Чом народилась я така –
Вразлива вдачею й стійка,
Про це б не говорилося,
Якби я не родилася,
Жодне серце про мене б не знало,
Якби мене не існувало.
 
Рута Вітер ніби поспішала жити, всмоктуючи в себе все, що давало життя.
“Душа моя глибша і старша від світу” (“Автопортрет”), - стверджує вона:
 
Спадають з лиця за маскою маска, мов листя осіннє.
Прозоріє повітрям полотно. Я не Жінка. Я – Вітер.
 
Вона поєднує в собі два начала: жіноче – Рута і чоловіче – Вітер.
Але цього їй замало. Всеосяжність буття, космічність сприйняття Всесвіту притаманні кожній людині. Але не всі здатні висловити це словами. Руті Вітер у значній мірі вдається показати глибинність Людини, її нерозривність з Природою.
 
Часто мрію як птаха літати,
Хочу також вогнем я палати.
…………………………….
Я хочу бути Місяцем чи Сонцем,
У твоїм серці маленькім віконцем.
 
(“Думки і мрії”)
 
Природа наскрізь пронизує Людину. Треба вміти зачепити потрібні струни душі. Руті Вітер це вдається:
 
Дощ – померлих людей тихі сльози,
Їхній гнів – блискавиці і грози.
…………
У попередньому житті, мабуть, дощем я була,
Та час минув, і я про все забула.
 
(“Я слухати люблю спокійний шум дощу…”)
 
Ще одна якість ліричної героїні Рути Вітер, - впертість і наполегливість:
 
І не впаду нізащо я духом, і вірити буду і мріять.
І достукаюсь я – бо лиш тому, хто стука, відкриють.
 
(“У серця, мов у двері, я стукаю…”)
 
Мабуть, це було притаманне і самій Юлії Пігель, яка встигла багато в своєму житті зробити, ніби передчувала свою швидку смерть. Вона стала наймолодшою на той час членкинею Національної Спілки письменників України, закінчила аспірантуру при кафедрі моделювання костюма Львівської Національної Академії мистецтв, видала наукову монографію “Сценічний костюм львівських театрів кінця ХХ – початку ХХІ століття. Художні особливості та пошуки образності”.
Одна з її одвічних тем – Свобода – неодмінно переплітається із Самотністю, становить філософську квінтесенцію сутності життя ліричної героїні:
 
Свобода і самотність. Самотність і свобода.
Політ орла. Політ у спокій. Небо. Воля.
Лечу, лечу крізь час. Лечу до зір, лечу до Сонця.
Душа моя – душа Дажбога і Сварога.
…………………….
Самотність і свобода. Свобода і самотність –
Двох крил моїх осінні високості.
 
(“Самотність і свобода. Свобода і самотність…”)
 
Для неї –
 
Багатство – у свободі. Свобода – у любові.
…………….
Ми на землі для вічних вдосконалень.
Для руху вгору, для видобування суті.
Та тільки смерть є чистим абсолютом –
Людина помирає – не вмирає тайна.
 
(“І шум трави, шум крові й шум небес…”)
 
Ця тріада – Свобода, Любов (Кохання), Смерть – є визначальними в долі кожної Людини. Для Рути Вітер – Людина не просто як фізична істота, а як Божественне втілення:
 
Людина – планета. Людина – то Космос.
…………….
І печаль у людині і радість, і слабкість і сила.
В ній пекло і рай, і мізерність у ній і величність.
Бо людина – то більше, ніж тіло,
Бо людина – то більше, ніж вічність.
 
(“Мільйони клітинок у кожній людині присутні…”)
 
Вітер, який став складовою частиною псевдоніму, постає в різних іпостасях. Лише через Вітер можна пізнати сутність Смерті і Слова:
 
… І наш політ стрімкий, неначе вітер…
Такий політ – на дно самого серця!
То, може, смерть є тільки тінню світу?
О тільки ангели уміють так любити!
………………………………
У чому ж істина? В безмежності блукання?
У чому щастя? Може, у безумстві?
……………………………
Лише слова не подолати смертю,
Коли слова здіймають вгору крила.
 
(…“І наш політ стрімкий, неначе вітер…”)
 
Лірична героїня Рути Вітер весь час відчувала не лише приреченість, а й належність до сил, яких нема на Землі. Звідси – самотність і здатність осягнути те, що Людині не під силу. Вона може йти навіть проти часу, бо той непідвладний над нею. А нема часу – нема й смерті, і є ті, хто достойний воскреснути.
 
Виходжу в степ, а степу вже немає,
І небо не своє, неначе небо вкрали,
А я – чужа, вигнанниця із раю…
…………………………………
Супроти часу йдеш – курган мовчить горою,
Століть мечі всесвітять в спину ледом,
А ми, як прометеї, скелі гострі крушим…
……………………………………………
І смерті не спинити цей політ натхненний,
Коли достойні ми воскреснути навіки.
 
(“Виходжу в степ, а степу вже немає…”)
 
Минуле не дає спокою ліричній героїні Рути Вітер. Вона марить ним, живе відчуттями, які постійно її переслідують й явно не належать сьогоденню чи майбутньому. Але саме через минуле найкраще видно те, що нас чекає.
 
На бандурі трисутня струна
Туже вітром козацьких століть,
Тихо моляться предки. Падуть
Зорі косами срібними в ніч,
Буйний кінь чорно хмарою мчить,
Небо куре тютюн голубе,
Остра шабля холодна, як лід,
Ріже полум’ям биті шляхи…
 
(“Світе місяць ізліва, мовчить…”)
 
Минуле – це не просто минувшина, яка пройшла і вже її не буде. Це неодмінно наше героїчне буття, розтрачене за віки, але в ньому – наше майбутнє.
 
Правічний степ … магічний і розкішний,
Де чарами п’янливими кипить,
Де полум’я козацьке – найпалкіше,
Де тиша – незворушна – найтихіш.
 
Правічний степ… безсмертний і священний,
Де воля навстіж! Нарозхрист душа!
Де пристрасть – дика, і любов – шалена,
Де кров – солона, і сльоза – гірка.
 
(“Правічний степ… де сонях, наче сонце…”)
 
Минуле керує вчинками ліричної героїні Рути Вітер. Вона не сміє порушити заповіти предків.
 
Зі словом на вустах, гострішим, аніж лезо,
У світ приходимо забутий, мов месії,
Шукати правди, та усе неправди.
…………………………………
Ціна свободи вища за безсмертя…
………………………………..
Згубити рід свій – зі смертей найгірша!
 
(“Чумацьким Шляхом”)
 
Рута Вітер широкими мазками окреслює в декількох строфах життєвий шлях великих українців. Щоби прийти до цього, треба було пережити разом з ними всі злети й падіння, зрозуміти сенс і сутність людського існування.
 
І мовчати, мов камінь – будити народи,
“Окрім хліба й води”, не бажати нічого –
Ані благ золотих, ні всевишньої слави.
І побачити рай серед пекла і болю,
 
І в гіркому – солодке, піщинку – в пустелі…
У самотності – щастя, в любові – блаженство.
Все – початок й кінець, усе – альфа й омега,
Усе видиме – тлінне, невидиме – вічність.
 
(“Григорій Сковорода”)
 
Або – про Катерину Білокур:
 
Катерина карбує пісні на полотнах –
Катерина чатує сотворення світу…
………………………………………
Україну барвінками царськими стелить…
…………………………………..
Пелюстками троянд чорноземлі золотить,
Бурить кров голубу, бурить ріки глибокі,
Буйно, Квітко, буяй, Квітко, бурею буйна!
І шляхи їй горять, і степи білокурні…
………………………………….
Катерина віщує всесилля цвітіння,
Україна росте з насінини у вирій.
Україна мовчить, жемчуг з ока скотився –
Катерина зорею заплакала тихо.
 
(“Буйна”)
 
Не лише окремих людей, а й цілі покоління вихоплює своїм гострим поглядом лірична героїня Рути Вітер. І – прозоре передбачення: минуле повториться, героїчні покоління не загинули даремно, ми гідно несемо дух минувшини у майбутнє.
 
З самого пекла вийти прозорими, як сонце,
Не розстріляти музу, не обірвати струни!
Відродженням натхненним вознестись над світом.
Летіти стрімголов, долати твердь камінну…
………………………………………………
На сполох бийте, бийте гучно, бийте в дзвони,
Бо кожна боротьба – то боротьба востаннє.
 
(“Розстріляне Відродження”)
 
По-новому в поезії Рути Вітер звучить тема вкраденого минулого. Але це не фатально, бо не можна вкрасти те, що належить тобі.
 
Нам украли небо, украли крила сині
Юди дідькові, зрадливі.
І душу вийняли із нас і розіп’яли дико.
А крила, ніби Бог, воскресли і цвітуть барвінки.
 
(“Нам украли небо, украли крила сині…”)
 
Лірична героїня Рути Вітер не просто вірить у воскресіння предків, а й у те, що ми нарешті повернемось на свій шлях, який вони нам заповідали.
 
І степ засвітає, засвітить курган,
І предки воскреснуть в столунних піснях.
І вишнями буйно заквітне наш край,
На істинний, свій ми повернемось шлях.
 
(“Земля непорочна чужинським спить сном”)
 
Свобода й Кохання, які оспівує Рута Вітер, несподівано проростають новим, незбагненним. Вони ніби заперечують одне одного. Але це тим більше взаємно притягує їх.
 
Порятуйте, лелеки, мене від недолі,
Не несіте здалека кохання-неволю,
Бо, як ви, я свободи жадаю та волі,
Не несіте, лелеки, в моє серце любові.
 
(“Лелеки”)
 
Перше кохання у ліричної героїні Рути Вітер також пов’язане з минулим, ніби в сьогоденні вона не може знайти свого ідеалу. Її долають сумніви, що ж вона має робити з цим почуттям. Але все одно кохання – понад усе.
 
Ой же я молоденька собі, ой чорнявая й гарна.
Ой прийшло у серденько моє ой коханнячко перше.
………………………………………..
Ой, сонечко любе, як бути з коханням мені молоденькій?
Чи покинути, чи согрішити, чи в морі втопитись?
…………………………………….
Ой та я козака покохала до самої смерті.
 
(“Ой сонечко сходить…”)
 
Кохання з козаком – це неодмінно степ, вітер, ніч.
 
Поскачемо степом широким, козаче,
Коня вороного у ніч поженемо,
Аж бурю здійматиме вітер буйненький!
Аж бистрії рватись будуть стремена!
……………………………….
Поскачемо степом широким, козаче,
Коханням солодким, як медом, уп’ємось,
Аж кров загуде, наче шабля дзвінкая!
Аж серденько в грудях шалено заб’ється!
 
(“Поскачемо степом широким, козаче…”)
 
Коханий для ліричної героїні Рути Вітер – це неодмінно старший чоловік, людина з досвідом. Вона його не лише кохає, а й поважає. Це як батько чи старший брат, якому можна довіритись, але все одно казати Ви.
 
Цілую Вас натхненно і чутливо…
…………………….
Любов свою дарую Вам ласкаву,
На вірність присягаю непохитну…
 
(“Лелеки гнізда в’ють під небом тонкокрилі…”)
 
Я коханню лише можу бути покірна…
Я коханням до Вас одержима навіки.
 
(“У татарський аркан упіймаю шалений…”)
 
Але кохання на Ви не лише до конкретного чоловіка чи просто козака із минулого. Це також своєрідне єднання з символами, якими пронизано українську сутність.
 
У травах купальських купаю Вас, милий,
Папороть дика у серці цвіте,
Вгору здіймаються крилонька білі,
Уста до устоньок липнуть, як мед.
…………………………………
Богоєднаюсь із Вами, Купало.
Через магічний стрибаю вогонь,
Вербу розкішну вінчаю Купайлу,
Долю цілющим ворожу зелом.
……………………………….
Кров’ю шаленою з Вами зливаюсь,
Тайни усіх відкриваю Вам тайн.
 
(“У травах купальських, купаю Вас, милий…”)
 
І все-таки кохання для ліричної героїні Рути Вітер – це як магічний обряд, а не просто почуття до конкретної людини.
 
У віночку з леліток весільних,
Із букетом левкої і мальв,
У сорочці вишиванобілій,
Я до Вас, наче мавка, ішла.
…………………………..
Несли вгору коругву багату,
Обвивалось гільце молоде,
Від сестри до праматері Лади –
Бога Рода святе деревце.
 
(“У віночку з леліток весільних…”)
 
Коханий для неї – неодмінно повелитель, якому вона підкорюється без слів – тілом і душею.
 
Будем з келихів срібних, мій князю,
Пити щастя безсмертний кагор.
……………………………..
Знов коханню віддамся в полон.
……………………………….
Знов сп’янію я Вами до краю,
Провалюсь у блаженний екстаз,
У солодку полину нірвану,
У небесний злітатиму рай.
…………………………
Знов співати Вам буду осанну,
Знов розквітлий стелитиму шлях,
Знов чекатиму Вас назавжди,
Знов сльоза заблищить золота…
 
(“Цикламеною впаду на ложе…”)
 
Кохання, пережите особисто чи намріяне в думках, народжує шедеври.
 
Трояндами багряними Ви устеляли ложе,
І я у шатах сяючих, немов княжна, ступала,
І був чаруючий Ваш мужній погляд кожен,
І Ви в уста мене так палко цілували.
 
І коси розплітали мої шовковоніжні,
І перса порцелянові голубили безтямно,
І в тан небесно зоряний провадили велично,
І ніч кохання дарували незрівнянну…
 
О князю мій! Я Вами аж до смерті полонена,
І грає кров моя, неначе скрипка божественна,
І серце чуле б’ється нестримано, шалено,
І крила трепетні спинаються натхненно.
 
О князю мій! Мені цілунків Ваших не забути,
Мені очей не розлюбити карих, сумовитих,
Мені в очах тих, як в безоднях, потонути,
Мені в огні їх пломінкому спопелитись…
 
О князю мій! Я Вами аж до смерті полонена!
Я Вами заворожена! Я Вами захмеліла!
І терпне кров моя густа, неначе лід студений,
І серце спрагнене безсилотихо мліє.
 
(“Трояндами багряними Ви устеляли ложе…”)
 
Лірична героїня Рути Вітер не просто закохана. Вона відкриває коханому це диво з див – Кохання. Без цього взаємного переплетіння тіл і душ неможливо пізнати справжність кохання.
 
Такі солодкі любощі із Вами,
Торкаю спраглими устами спраглих уст,
Меди цілунків жадливо спиваю,
Підземну сіль видобуваю з Вас,
П’янію до нестями від кохання,
Лечу за Вами безміром небес…
………………………….
Я долею для Вас, жаданий мій, обрана,
Я ангелами дана Вам навік,
Врата до раю Вам незнані відкриваю,
В квітучий сад омріяний веду…
…………………….
В любові з Вами в світ один єднаюсь,
До первісних вертаюся начал,
Любов моя сотворена для щастя,
Любов моя – несосвітенний скарб!
Я долею обрана Вас оберігати,
Я ангелами дана лиш для Вас.
 
(“Такі солодкі любощі із Вами…”)
 
Кохання – це завжди протиріччя, воно – на межі ненависті та смертельного трепету.
 
Розквітлий край без Вас – суха пустеля,
І день ясний, неначе темна ніч,
І каменем століть мовчать віолончелі,
І крутиться назад оцей незмінний світ.
……………………………………….
Люблю Вас так бентежно і трагічно,
З ненавистю пекельною люблю! –
До згуби Вас жадаю, мов причинна,
До трепету смертельного боюсь.
 
(“Розквітлий край без Вас – суха пустеля…”)
 
Кохання у ліричної героїні Рути Вітер – воістину космічне.
 
О як я люблю Вас, люблю безоглядно,
О як з Вами бути волію безмірно –
Умерти навік Вас готова заради,
Зірки в небесах запалити космічні.
 
(“Побачити б Вас хоч на хвильку, коханий…”)
 
Кохання до конкретної людини переростає в Божественну любов.
 
Кохаю Вас – несамовито,
Вам Пісню воспіваю всіх Пісень!
Боготворити хочу Вас вовіки,
Високосвітле Ваше славити ім’я,
Аж до небес возносити всевишніх,
Чуття Вам дарувати неземні,
Дорогу богорівну Вам стелити,
Вінець Вам зодягати осяйний,
Вином Вас причащати великоднім,
Живою кровію помазати уста…
 
(“Блаженна мить благоговіння…”)
 
Я сотню тисяч літ чекала Вас, коханий.
…………………..
Я смертю і життям любити Вас обрана,
У пеклі з Вами бути і в раю…
 
(“Моїй любові не осипатись, як макам…”)
 
Боже, нащо людині кохати?
Нащо дав Ти кохання у муку?
……………………….
Це кохання створив Ти для світла
У безсмертя палкому горінні…
І стокрилими дав нам летіти,
І всесильними стати, прозрівши.
 
(“Ця розлука до болю нестерпна…”)
 
Можна ще багато говорити про творчі здобутки і відкриття Рути Вітер. Наприклад, створені нею неологізми ніби зсередини розкривають сутність написаного. Це не словотвір заради творення слова. Це необхідність, без якої неможливо зрозуміти сенс життя.
Насамкінець зазначу, що ця книга не побачила би світ без мами Юлії Пігель – Ольги Григор.
 
Анатолій ВЛАСЮК