Євген Зам’ятін. Ми.
Мабуть, не слід у цьому романі-антиутопії, написаному сто років тому, шукати подібності в нинішній путінській Росії. Але прозорливість письменника вражає.
"Навіть у древніх – найбільш дорослі знали: джерело права – сила, право – функція від сили. І ось дві чаші ваги: на одній – грам, на іншій – тонна, на одній – "я", на іншій – "Ми", Єдина Держава. Чи не зрозуміло: припускати, що у "я" можуть бути якісь "права" стосовно Держави, і припускати, що грам може урівноважити тонну – це цілком одне і те ж. Звідси – розподіл: тонні – права, граму – обов’язки; і природний шлях від нікчемності до величі: забути, що ти – грам і відчути себе мільйонною часткою тонни…".
Щороку відбуваються вибори Благодійника.
"Я бачу, як голосують за Благодійника всі; всі бачать, як голосую за Благодійника я – і чи може бути інакше, якщо "всі" і "я" – це єдине "МИ".
І все ж знаходяться ті, хто голосує проти. Це ж не таємне голосування. Відступників бачать усі. Наступного дня з’являється офіційне повідомлення в газеті:
"Вчора відбувся давно і з нетерпінням очікуваний усіма День Одностайності. В 48-ий раз одноголосно вибраний усе той же Благодійник, який багато разів довів свою несхитну мудрість. Урочистість була затьмарена деяким безладом, викликаним ворогами щастя, які тим самим, звичайно, позбулися права стати цеглинками оновленого вчора фундаменту Єдиної Держави. Будь-кому зрозуміло, що враховувати їхні голоси було би так само безглуздо, як узяти за складову чудової героїчної симфонії – кашель випадково присутніх у концертній залі хворих…".
Як побороти відступництво? Вирізати у них фантазію. І у всіх інших. Щоби більше не було подібних голосувань, коли хтось міг би бути проти Благодійника.
"Останнє відкриття Державної Науки: центр фантазії – жалюгідний вузлик мозку в області Варолієвого мосту. Потрійне припікання цього вузлика Х-промінням – і ви вилікувані від фантазії – назавжди.
Ви – сама довершеність, ви – рівні з машинами, шлях до стовідсоткового щастя – вільний. Поспішайте же всі – старий і молодий – поспішайте, щоб вам зробили Велику Операцію. Поспішайте в аудиторіуми, де проводять Велику Операцію. Хай живе Велика Операція! Хай живе Єдина Держава, хай живе Благодійник!"
Той, хто не хоче добровільно з’явитись на операцію, підлягає знищенню Машиною Благодійника. Від людини нічого не залишається. Взагалі.
Благодійник – це той же Великий інквізитор Достоєвського з роману "Брати Карамазови", що залізною рукою веде людство до примусового щастя.
Головний герой роману Зам’ятіна зустрічається з Благодійником, вважаючи його катом. Той просторікує про Бога, порівнюючи з собою:
"Згадайте: синій пагорб, хрест, натовп. Одні – нагорі, оббризкані кров’ю, прибивають тіло до хреста; інші – внизу, оббризкані слізьми, дивляться. Чи не здається вам, що роль тих, верхніх, – найважча, найважливіша? Та якби не було їх, чи поставили б цю величну трагедію? Їх засвистав темний натовп: але ж за це автор трагедії – Бог – повинен ще більш щедро винагородити їх. А сам християнський, наймилосердніший Бог, який повільно спалює на пекельному вогні всіх непокірних, – хіба він не кат? І хіба спалених християнами на вогнищах менше, ніж тих, кого спалили? А все-таки – зрозумійте це, все-таки цього Бога століттями славили як Бога любові. Абсурд? Ні, навпаки: написаний кров’ю патент на невикорінну розсудливість людини. Навіть тоді – дикий, патлатий – він розумів: істинна, алгебраїчна любов до людства – неодмінно нелюдська, і неодмінна ознака істини – її жорстокість. Як у вогню – неодмінна ознака та, що він спалює…
… Я запитую: про що люди – з пелюшок – молились, мріяли, мучились? Про те, щоби хто-небудь раз назавжди сказав їм, що таке щастя – і потім прикував їх до цього щастя на ланцюг. Що ж інше ми тепер робимо, як не це? Прадавня мрія про рай… Згадайте: в раю вже не знають бажань, не знають жалю, не знають любові, там – блаженні, з прооперованою фантазією (тільки тому й блаженні) – ангели, раби Божі…".
Але все закінчується несподівано, як у сні. Чи це справді був сон?
"Пам’ятаю дуже ясно: я засміявся – підняв очі. Переді мною сидів лисий, сократівськи-лисий чоловік, і на лисині – дрібні крапельки поту.
Як усе просто. Як усе велично-банально і до смішного просто.
Сміх душив мене, виривався клубками. Я закрив рот долонею і стрімголов кинувся геть".
І все ж уникнути операції не вдалось.
"… я здоровий, я цілком, абсолютно здоровий. Я усміхаюсь – я не можу не усміхатись: із голови витягнули скалку, в голові легко, порожньо. Вірніше: не порожньо, але нема нічого стороннього, що б заважало усміхатись (усмішка – є нормальний стан нормальної людини)…
Наступного дня я, Д-503, з’явився до Благодійника і розповів йому все, що мені було відомо про ворогів щастя. Чому раніше це мені могло видаватися важким? Незрозуміло. Єдине пояснення: колишня моя хвороба (душа)".
На його очах піддають тортурам жінку, яку він кохав, з якою зустрічався за талонами. Але головний герой сприймає все спокійно. Вона не сказала ні слова. Отже, завтра, коли запрацює Машина Благодійника, від неї нічого не залишиться.
В минулому – спроба допомогти тим, хто намагався вирватись із цього пекла. Тепер його цікавить інше:
"Відкладати не можна – тому що в західних кварталах – все ще хаос, рев, трупи, звірі і – на жаль – значна кількість нумерів, які зрадили розуму.
Але на поперечному, 40-ому проспекті, вдалося сконструювати тимчасову стіну із високовольтних хвиль. І я сподіваюсь – ми переможемо. Більше: я впевнений – ми переможемо. Тому що розум повинен перемогти".
Анатолій ВЛАСЮК
24 червня 2017 року
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
