Її зелені очі не дають йому спокою. Вже другий день.
Здається, наче вони своїми тонкими зіницями продірявлюють легке мереживо фіранки, заглядаючи в нього, нишпорячи у всіх закапелках його самоти. Очі-яблука, мов стиглі ранети, що падали гулко в траву і котилися садами його дитинства. Золотаво-зелені, зігріті руками сонячних днів. Теплі й соковиті. Такі її очі. З вікна другого поверху. Вони кличуть його…
В його нової сусідки живе кіт. У нього – чудернацька кличка – Вівторок. Дивно: не відпускати час, щоденно жити другим днем тижня, бавлячись пухнастим клубочком, шерстяним і молочно вусатим. З хитрою посмішкою власника усіх снів своєї привабливої господарки, Вівторок мордочкою торкається її білосніжної шиї, лівим вушком потреться до гострого жіночого носика, вусиками полоскоче малі ямочки на рожевих щоках. Гордо потягне спинку, попросить вмоститися на її колінах. Вона дозволяє. Вівторок заливається у щирій котячій посмішці, ледь помітно показавши гострі різці своїх бічних зубиків, між якими вгинається хвилькою оксамитовий язичок. Позіхнувши, Вівторок задоволено муркоче в унісон до ввімкненого радіоприймача. В чайнику закипає. В горняті холоне трав’яний чай. Радіо розповідає міські новини, після – лунає ностальгійний Френк Сінатра. Вівторок уважно прислухається до високих звуків, на низьких – мирно посапує…
Де ж це вона? Зникла так раптово…Зеленоока…
Його романтичні фантазії навмання чергуються з реалістичними думками про сніг сантиметрів на тридцять (всипало ж цієї ночі!), про контейнери, вщерть наповнені сміттям після новорічних свят (ну хто ж поклав пляшку з-під шампанського до паперового контейнера, а не до склотари?!), про металеві лопати, що добре зчищають лід, про старенькі віники, втомлені буднями, про лід на східцях, про мороз, про обіцяну синоптичним прогнозом відлигу на вихідних, про зеленооку дівчину в рамі чужого вікна…
Ранковий прибиральник мовчки засіває піском сходи біля четвертого під’їзду. Йому на мить видається, що тротуарна доріжка біля її дому перетворюється на широку піщану косу, розчервонілі вуха під шапкою чоловіка раз у раз вловлюють то шум морського прибою, то нуртування хвиль на березі, то уривки музики мокрих чайок… Спорожніле відро нагадує про напружену зимову роботу. Затягує цигарку, щоб хоч трохи зігрітися. Знову підводить погляд до чужих вікон другого поверху. Нікого. Анікогісінько…
На годиннику о пів на дев’яту. Їй нікуди поспішати. Масло вкриває скибку житнього хліба. Вівторок клубочком дрімає на кріслі. Ох і роззява, той Вівторок, поклав лапки на її улюбленого Джека Лондона! Дівчина тихцем забирає недочитаного «Міжзоряного мандрівника» і кладе на стіл. Ну й сонько!
Чоловік настирливо замітає вулицю. Перехожі бредуть хто куди. Дрібні крупинки снігу вибігають з відчинених Кимось небес, покриваючи щедро засипану піском тротуарну стежку. Йому холодно, він рвучко кутається у грубий коричневий шарф. І знову ковзає поглядом у те вікно. Чому він ніколи не бачив її тут, на вулиці?.. чому вона так часто визирає звідти?.. Хмм…зеленоока…
Вона ніжно-гладенькою долонею будить Вівторка снідати. Молоко в мисочці. Чай у горняті. Радіо на підвіконні. Візок в коридорі. Вона навіть подумки не додає «інвалідний». Навіщо? То все тимчасово. Все мине. Як опік на піднебінні від ковтка дуже гарячого чаю. Як нічний снігопад. Як зима, що тільки-но почалася. Скільки ж тієї зими?!
Вівторок сміливим стрибком знов опиняється на її колінах. Вівторок щось муркоче. Він теж знає, що зима мине…
У вікні – автівки, люди, засніжені дерева…І прибиральник, що ніяк не може змиритися з тим, що снігові пелюстки знову встелять розчищену після нічної хуртовини тротуарну доріжку. Чому він там мерзне? Чому не вертається додому? Все, що міг – зробив… Решта – не в наших силах…
Дівчина обіймає Вівторка і замислено поглядає кудись далеко. Кудись вздовж зими. Аж до самісінького літа. Розсипаний пісок нагадує їй про море…
… Її зелені очі не дають йому спокою. Вже другий день…
Роксолана Жаркова (с)
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
