Вітер Часу

Повний текст роману знаходиться в ANDRONUM. Тут розміщено уривок тексту третьої частини роману:
         Другого дня після Різдва зібрались повертатись до Лондона. Як завжди, йшов дощ, усі відпочивали. Під вечір поїхали, собаки лежали в кінці машини. Приїхали додому, ледве увійшли в квартиру, як з’явився гість. Це був Роберт, якого усі називали Бобом. Він виглядав досить молодим, років тридцяти п’яти, худеньким і приємним на вигляд. Був одягнутий якось невиразно ― в протидощову куртку, старі джинси і кросівки. Іван подумав, що він з бідних, і спитав про це сестру.
        ― Ты что?! Он миллионер, хозяин ночного клуба. Отец оставил ему наследство, говорят, он был английским мафиози.
        ― А Боб теж мафіозі?
        ― Нет, обычный парень. Он дружит с Сашей, пришел, чтобы обсудить, какие-то бизнесовые дела.
Боб приніс з собою міцне віскі, Саша сказав, що 60 градусів. Вони засіли в більшій кімнаті, пили віскі і тихо розмовляли. Іван близько опівночі пішов спати, а хлопці розмовляли до другої.
        Зранку, прокинувшись о шостій, Іван заглянув до кімнати. Підлога тут була покрита штучним килимом. На ній спали Боб і дві собаки, яких він пустив з балкону в кімнату, бо ті змерзли. Боб теж прокинувся, піднявся, і, хитаючись, пішов до туалету. Потім щось пробурчав, попросив води, винувато дивлячись на Івана, і пішов на вихід.
        ― Почекай, треба поснідати, ― запросив Іван англійською, але той похитав головою і вийшов.
Після десятої прокинулась Мар’я, треба їхати на роботу на одинадцяту.
        ― Свари мне кофе, пока я одеваюсь, ― заглянула вона до кухні.
        ― Хто тебе повезе, Саша?
        ― Нет, он будет спать долго, наверно, Толик.
        Той зібрався за п’ять хвилин і вони з Мар’яною поїхали. Повернувся Толік за півгодини. Іван приготував сніданок, холодильник був забитий продуктами.
        Дощ припинився, Іван пішов подивитись на Камден – маркет, ринок, який був недалеко від їх будинку і займав площу старої стайні і будинки поблизу неї.
        На ринку продавався кітч, який носять, головним чином, панки. Різнокольорової молоді було повно, вони розглядали прикраси і сороміцькі картини, муляжі фалосів, дівчата, сміючись, фотографувалися біля них. Ринок мав аромат індійських прянощів, повсюдно продавались якісь речі, що мали відношення до езотерики. Входів і виходів до ринку безліч, лабіринти, заповнені секонд-хендом, пролягали на першому і другому поверхах будинків. Речей багато, є на що подивитись, та нема що купувати, бо нічого з цього не було потрібно Іванові. Хіба що красиві шліфовані камінці з агату, сердоліку, малахіту, аметисту, тигрячого ока, які привозять з Індії і продають досить дешево. Ще Іванові сподобались індійські, пакистанські і тайські харчевні під навісами ринку, де привітні східні дівчата запрошували покуштувати привабливі на вигляд страви з рису, овочів і шматочків м’яса.
        Ввечері повернулась з роботи Мар’яна, вона і Толік занесли сумки, повні їжі і пляшок коняку, горілки і віскі.
        ― Сегодня заработала триста фунтов, ― похвалилась вона. – На тебе на сувениры.
        І подала Іванові 40 фунтів. У нього були свої двісті, які він привіз з Польщі, але гроші узяв і подякував.
        Сіли вечеряти – Саша, Мар’я, Толік, Єгор, Іван і Артурчик. Місця за журнальним столом усім не вистачило, сиділи і на канапі, тримаючи тарілки на колінах. Розповідали, хто про що.
        ― Послезавтра уже Новый год. Ты что хотел бы сделать до отъезда? ― звернулась Мар’я до Івана.
        ― Ну, взагалі, я не тільки вас хотів побачити, мені треба зібрати деякі матеріали для моєї роботи.
        ― Сейчас не самое лучшее время для этого, ― зауважив Саша, ― Рождественские каникулы.
        ― Та я поки що не знаю, де можуть бути матеріали. Може в бібліотеці Союзу українців у Великій Британії. Я читав в Києві у газеті, що там є бібліотека, де влаштовують зустрічі з письменниками з України.
        ― Я знаю, где этот Союз, недалеко от станции метро Ноттинг Хай Гейт, там еще поблизости стоит памятник нашему князю Владимиру, ― сказала Мар’я, ― можем завтра поехать. Сначала в русскую церковь зайдем, там служба в десять утра начинается, а потом в Союз.
        Наступного дня була субота, Іван прокинувся разом з Артурчиком, але усі інші спали. Іван заварив собі чаю, щось дістав з холодильника. Сів читати «Історію релігії в Україні», яку привіз з собою.
        Артурчик хотів їсти, але не плакав, щось намагався сказати. Іван дав йому соку. Нарешті близько одинадцятої прокинулась Мар’я, пішла до ванної, потім поставила чайник на плиту в кухні. Вона взяла дві склянки і півпляшки віскі і повернулась до спальні. Скоро вийшов і Саша, який заправився віскі.
        ― Голова болит, ― повідомив він, крокуючи до туалету.
        ― Їдемо до церкви? – спитав Іван, якому було цікаво подивитись російську церкву в Лондоні.
        ― Едем, сейчас только умоюсь и випью чая.
        Мар’яна почала годувати Артурчика, потім одягатись. Саша пішов подивитись машину.
        Нарешті опівдні виїхали, а сини Саші залишились спати в своїй кімнаті.
        Російська церква була далеко, проїхали через Гайд-парк. Вона займала старий будинок колишньої англійської церкви, досить великий. Його купила Росія ще до Жовтневої революції. В середині церква здалась незвичною, тут замість купола були балки, які підтримували стріху, вівтар, розташований далеко від входу, бо приміщення було видовженим, з колонами з одного боку. За ними уздовж стіни з кольоровими вітражами стояли стільці, на яких ніхто не сидів. Народу було не дуже багато, серед нього Іван побачив чорношкірих людей, які ревно молились, стоячи на колінах. Росіяни ж стояли, або походжали, вітаючи знайомих.
Служба вже добігала кінця, і народ потягнувся до причастя. Вишикувались у чергу і цілували великий хрест, який тримав бородань-батюшка, потім тією ж чергою йшли за колони, де на двох стільцях стояли пляшки кагору і пластикові чарочки грамів на 100. Наливали кагор, пили, а потім деякі вставали у хвіст черги, щоб повторити.
        Іван до причастя не підходив і кагор не пив, він стояв з Артурчиком, поки його батьки причащались. Потім вийшли у двері праворуч і опинилися в довгому коридорі. Іван побачив, що ліворуч коридору була церква, а праворуч  ―  невеликі магазинчики, де продавали хрести, лампади, олію до них та релігійну літературу. В кінці коридору були двері, куди прямував народ, а за ними ―  велике приміщення зі столами, як у їдальні. Тут сиділо повно людей з дітьми, вони пили чай і білу каву, яка була в їдальнях за радянської влади, їли невеликі булочки. Усе давали безкоштовно російські дівчата, які стояли за прилавком, а також прибирали порожній посуд ― ті ж самі пластикові чарочки. За декілька хвилин Іван зрозумів, що це, скоріше, не їдальня, а клуб, де зустрічались знайомі люди і обговорювали свої справи, радились, як отримати ті чи інші привілеї у англійської влади. Більшість з них не мали дозволу на проживання і роботу в Британії.
        Нарешті вийшли з церкви і поїхали в Союз українців, Мар’я сиділа поруч з Сашею і казала, куди їхати. Знову проїхали через Гайд парк і повернули ліворуч. Проїхали повз станцію метро і виїхали на Холланд парк авеню. Проїхали пам’ятник Володимиру, який стояв ліворуч вулиці і здався Іванові невеликим і незвичним, якимось чудним. Під’їхали до будинку Союзу, родичі залишились в машині, а Іван піднявся по високих сходах і натиснув дзвоник біля входу, але ніхто не відчинив.
       Будинок був високим і красивим, як і усі англійські будинки в районі Холланд парку. Іван зійшов зі сходів і побачив ліворуч від них вхід у паб, який розміщався нижче поверхні вулиці. Він увійшов, побачив стійку, де наливали пиво, привітався українською. Молодий чоловік у фартуху відповів йому.
        ― А «Оболонь» є? ― поцікавився Іван.
        ― Є, ― він нахилився під стійку і витяг пляшку «Оболоні».  ― Десять фунтів.
        Іван заплатив, підрахувавши, що українське пиво тут в десятеро дорожче англійського. Він узяв бокал і пішов шукати, куди б сісти, бо пиво тут пили або стоячи біля стійки, або в невеликих кімнатах. Іван увійшов і сів за стіл, де нікого не було. За іншим столом сиділи четверо молодиків. Їх обличчя, стрижені «під нуль» голови та одяг були типовими для «пацанів», які тоді панували в маленьких українських містах. Вони недоброзичливо дивились на Івана і почали розмовляти між собою тихо, щоб він не чув. Випивши пиво, Іван вийшов, а хлопці проводили його ворожими поглядами. «Мабуть, українська мафія», ― подумав Іван. Він спитав у хлопця за стійкою чи нема тут кого з керівництва Союзом українців, а той відповів, що, мабуть, нема, він не бачив. Тут поміщаються бар, клуб, недільна школа і фітнес-хол для українців. Треба піднятись на поверхи вище,там сьогодні продають українські продукти, Новорічний ярмарок.
        Іван пішов сходами нагору і потрапив до великої зали зі сценою і завісою, на вільних від крісел для глядачів місцях стояли довгі столи, зіставлені з менших, покриті скатертинами з українською вишивкою. На стінах висіли рушники. В залі було багато народу, який просувався уздовж столів, купуючи ковбасу, сало, солені огірки і помідори в банках, горілку з перцем. Усі розмовляли українською, посміхались один одному. Іван спитав немолоду жінку в національному одязі, яка продавала розписні українські глечики, чи нема тут когось з керівництва Союзом.
        ― Майже усі є. Он стоїть голова, ― показала на чоловіка, одягнутого по-англійськи, з довгими бачками і в окулярах з тонкою металічною оправою.
        Він розмовляв з трьома-чотирма людьми. Іван підійшов до нього, вибачився і назвався.
        ― Вітаємо вас у Британії, ― промовив голова. ― Ви у справах чи як турист?
        Голова мав слабкий англійський акцент.
        ― У гості до сестри, яка тут живе. Але маю і справи.
        Він виклав голові, що хотів би подивитись у бібліотеці Союзу українців. Той замислився на хвилинку, а потім запросив Івана піти з ним. По дорозі вони зустріли немолоду жінку у вишиваній українській блузці.
        ― Це директор нашої недільної школи, ― представив її голова і відразу кудись побіг.
        Іван і їй повідав про те, що він шукає в Лондоні. Жінка сказала, що тут, у клубі, нічого такого нема. Є шкільна бібліотека, де книжки дитячі, підручники, тепер, слава Богові, з незалежної держави. Та діточки нічого не хочуть читати, вони тільки телевізор дивляться. Українську їх батьки позабували, діти навчаються мові у недільній школі, але ж один день на тиждень. Правду кажучи, є український садочок для малюків. А п’ять днів на тиждень діти ходять до англійської школи. Яку ж мову вони знатимуть краще?
        ― А чи багато дітей в класах? ― поцікавився Іван.
        ― Не клас, а кляса, ― м’яко поправила його директорка. ― Я бачу, ви теж в Україні погано знаєте мову.
        ― Це вірно, ― погодився Іван. ― В містах більшість розмовляє російською, в селах ― суржиком. Хіба що на Волині почуєш живу українську мову, та в Галичині, якщо не зважати на не такі вже й часті полонізми.
        ― Зараз у нас стало краще, бо приїхало багато українців з Батьківщини. У нас тепер 52 відсотки дітей з нової хвилі еміграції. Вони вчать тутешніх дітей української мови, а самі від них навчаються англійської.
        ― Ось я подивився українську їжу, що у вас тут продається. Тільки горілка з перцем з України. А усе інше польське.
        ― Та спочатку ми купували українське, а потім припинили. Бо привозять ковбасу, самі мотузки. Бачили польську? Акуратна така, на металевих заклепочках, зняв їх і їж. Та інше теж таке, терміни за вживання закінчились, а нам надсилають. А польські за смаком ті ж самі, що в Україні, тому їх купуємо.
        ― Я навчаюсь у Польщі, у Вроцлаві, ―  сказав Іван.  ― Якось питав знайомих поляків, які у них національні страви. Знаєте, що вони мені відповіли? На перше, кажуть, борщ, на друге ― руські пірошки, тобто наші вареники. ― А на третє? ― питаю. Вони перезирнулись між собою, і кажуть: узвар!
        Директорка засміялась.
        ― Ось що я вам скажу. Сходіть в Український католицький університет, він тут недалеко, біля пам’ятника Святому Володимирові. Та ось заступник директора нашого Союзу, він вам розповість.
Вона ухопила за руку чоловіка, який в елегантному чорному костюмі проходив повз них. З цими словами вона поспішно віддалилась.
        Чоловіку в елегантному костюмі було років під сімдесят, струнка фігура, трохи посивіле волосся, зріст вищий за середній.
        ― Шептицький, ― назвався він, потиснувши Іванові руку.
        Іван теж назвався, і взявся уже втретє розповідати про своє бажання відвідати Український католицький університет, щоб пошукати потрібні матеріали в його бібліотеці.
        ― Є де записати? ― Шептицький почав диктувати номери телефонів університету, його адресу, а також те ж саме для Союзу українців у Великій Британії, де, за його словами, є бібліотека.
        ― Тут тільки клюб, а Управа – на іншій вулиці, хоч і недалеко звідси.
        Подякувавши Шептицькому, Іван вийшов на вулицю і розповів сестрі про ярмарок. Вона зраділа, вони разом пішли знову в будинок. Саша не схотів, він залишився чекати з Артурчиком. Мар’яна накупила усього – і ковбаси, і сала, і консервів, і ще три пляшки горілки з перцем.
        На зворотному шляху до дому, Іван дивився де ж той університет Святого Володимира, але він був за високими деревами. «Піду після Нового року», ― вирішив він.