Віталій

Зимовий день. Надворі – лютий та тріскучий мороз. Вітер сердито шпурляє крупою об землю.   Принишкли вкриті інеєм дерева. Завмерло село.

Низько над хатами з коминів стелиться дим. На самім краю його в одній із хатчин рипнули сінешні двері.  На вулицю вийшов  хлопчина укутаний у теплу одіж, зайшовши до сараю, неквапом набрав повне відро вугілля і попрямував назад до хатини. Ввійшовши, діловито змів з чобіт сніг, зняв шапку і підійшов до грубки. Присівши на низенький табуреток, відчинив дверцята топки, вкинув один совок чорних лискучих кусочків камінців, другий – у печі зашипіло, затріскотіло, полум’я запалало з новою силою.

Виглядав Віталій (саме так звали хлопця) на років сімнадцять, собою сухорлявий, мав коротке русяве волосся, бліде видовжене обличчя з прямим носом та чітко окресленні уста. Не закриваючи піч, мимоволі затримав свій зір на яскраво-червоних язиках вогню. Мав вдачу — на чомусь зосереджувати погляд своїх проникливих карих очей, які світилися глибоким не по роках сумом та водночас допитливим та ясним розумом.

Раптом хтось легенько торкнув його за плече, відірвавши зачарований згляд від пломені, обернувся. То була сусідка Віра Іванівна, або просто баба Віра. Не дивлячись на поважний вік, на її жовтуватому з рум’янцем обличчі майже непомітно було зморшок, а живі очі, що стріляли на всі боки, вказували на її енергійну натуру. Вказавши рукою на невеликий старенький стіл, застелений благенькою скатертиною, вона підійшла до вікна і  сіла на стільчик. На столі стояла повна миска червонобоких яблук. Віталій вдячно подивився на неї і тепло проказав: «Спасибі».

Підвівся, підійшов до столу і взявши яблуко, відкусив раз, другий, задоволено промовив: «Смачно». Баба Віра злагідно поглянула на нього і жестами показала, що нехай їсть, вона принесе ще. Журно схилила голову. «Сирітка. Ні роду, ні племені… З іншого кутка району привезли, і то вже добре, що знайшлися добросерді люди та й купили домівку, і має де прихилити свою бідну головоньку. Наша громада його не зобидить. Душа в парубчати щира та чиста… Правда й часи настали, начеб у людей є все для життя, а вони стають ще зажерливішими, ще озлобленішими, чорні заздрощі до сусідського добра затьмарюють розум, викликають з найпотаємніших закапелків душі такі ж чорні та недобрі думки… Нелегко паруб’яті буде у цьому жорстокому світі, та лише Бог милосердний відає що з нами буде…»

Віталій з’ївши яблуко, решту плодів виклав на таріль, а миску віддав Вірі Іванівні. Коли вона пішла, він сів за стіл, охопив обома долонями щоки і став пильно вглядатися у шиби. Сніжні візерунки на них під дією тепла почали зсередини швидко розпливатися і розходитися на краї. Знадвору стало видно грушу, яка росла навпроти вікна. Зненацька на гілку підсіла синичка і повернувши голівку у бік підвіконня, глипнула на хлопця.

«І ти самітня, і тобі незатишно», — сумовито подумав Віталій. Зринув образ. Весняний міський парк. Їх, дітей-інтернатівців, більшість з яких не знали материної любови, супроводжує добродушна, завжди з усміхненим обличчям вихователька Валентина Петрівна. Навколо розкошує зелень. З дерева на дерево перелітають великі та малі птахи. Деякі з них переливаються різнокольоровими барвами. Поодалік, на краю алеї стрибала синиця і щось видзьобувала. На це ж місце підлетіло кілька горобців і несміливо підплигуючи стали й собі підзбирувати харч. Було видко, як синичка сердито настовбурчилася і повернувшись у їх бік, гордо підняла голову, що аж відкрилося її жовте черевце. Один з горобців не витримавши такої зухвалості, полохливо подався геть, а за ним гайнула решта. Метнувши своїм блакитним хвостиком, синиця радісно задріботіла дзьобиком.

«Добре було в інтернаті, чуйні учителі багато чого навчили. У цьому селі люди теж до мене ставляться хороше, приходять, допомагають. Але ж звідки на мене находить невимовна журба, смертельна туга? Чи від того, що в мене батьків немає, чи від того, що я глухий, чи від того, що мене лякає майбуття?!..» – печально мислив Віталій. Звідкілясь несподівано налетіла червоно-сіра сойка і вмостилася на верхівці груші. Злякавшись, синичка миттю злетіла і сховалася за рогом сусіднього будинку.

До хати ввійшов чоловік. Старший за середній вік, невисокого зросту, з широким вилицюватим обличчям. Зняв шапку, легенько трусонув нею, оглянувся навколо, підійшов до хлопця і привітався за руку. Це був сільський голова Іван Васильович. Махнув на піч: «Мовляв, топиш» – «Холодінь то яка… треба», – відповів Віталій. «Дрова завезли, вугілля теж, зиму перебуде, от тепер би ліжко придбати, одну-другу шафу, а тож голо тутечки… Вийду з пропозицією на район, можливо чимось підсоблять, керівництво там підібралося знаюче, розуміється на бідах людей», – заклопотано міркував голова. Ще раз обвів кімнату поглядом, простяг руку на прощання і вийшов.

Віталій знову замислився. Згадав як до них в гуртожиток приходив отець Григорій, священик з церкви Георгія Побідоносця, котра розміщалася недалеко від їхньої будівлі. Це було відразу після Водохреща. Запам’яталося  обличчя батюшки – воно випромінювало душевну рівновагу та радість і від зустрічі з ним залишилося відчуття теплоти та спокою.