Михайло Коцюбинський. Посол від чорного царя.
З цим оповіданням пов’язаний новий період у творчості письменника. У червні 1896 року
Іван Франко запропонував Михайлові Коцюбинському стати постійним дописувачем журналу "Життя і слово". Спеціально для цього видання письменник надіслав оповідання "Посол від чорного царя".
Сама історія могла би видатись кумедною, якби мова не йшла про невігластво людей.
Головний герой оповідання Солонина приїхав у село знимкувати людей. Досі ніхто не бачив фотоапарата.
"Ми вскочили в село з розгону, серед гуркотні коліс та куряви, промчались проз музики, проз корчму і стали під вербами край дороги. Вийняв я з брички апарат, поставив на приладжений триніжок і тільки що нап’явся чорним сукном, аби навести на танцююче коло об’єктив, як серед танцюючих зробивсь якийсь рух, якесь сум’яття, дівчата кинули парубків, збились у купу, а відтак із страшним криком урозтіч… Ми бачили, як вони скакали через плоти, з якимсь диким жахом неслись через городи по грядках, вибігали за село і там никли поміж високою кукурудзою… Музики раптом увірвали. Парубки під корчмою глухо загомоніли. Що таке сталося? Ми нічого не розуміли. Ми лише бачили, що юрма сунеться в наш бік. Насамперед обступили нас баби. Вони мовчали, але в їх поглядах, звернених на нас, було стільки злості, стільки ненависті, що нам аж ніяково зробилось".
Після криків, що мало не закінчилися бійкою, стало зрозуміло, що ж відбулося насправді.
"Виловлюючи, однак, із несказанного ґвалту окремі слова, я якось вияснив собі, хоч не зовсім добре, що про нас, може, дякуючи неясній звістці про наш приїзд од старости, склалась легенда: нас приймають за послів од якогось чорного царя, який припоручив "вибити патрети" з дівчат, а потому приїдуть другі й половлять тих, що до вподоби чорному цареві. Друга версія, простіша, твердила, що ми анцихристи і машиною калічимо людей… Злість мене просто взяла. Почав я поясняти бабам, по що я приїхав і що то за машина, але де там! Не ймуть віри, все своє плещуть, ще більший шарварок ізняли…
…Хто його зна, чим скінчилась би ся історія, коли б наш візник-молдуван, побачивши нашу скруту, не пробився кіньми через тиск. Ми скочили на бричку, молдуван затяв коні, але ще не кінець по тому. Парубки за нами.
– Перекидай воза… перекидай воза… май борше, бре… май борше! – заохочували їх з юрми.
Кілька здорових хлопів прискочило до брички, підважили васаг і були, напевне, перекинули, коли б налякані коні не шарпнули враз брички й не помчали нас на гору з такою прудкістю, з якою ми спускались із гори. Ми летіли, аж дух захоплювало, а за нами навздогін із свистом, реготом і зойком гнались парубки, погрожуючи кулаками".
Після цієї пригоди Солонина не знаходив собі місця, не міг заснути. І тоді аж два місяці пив горілку. Це не допомогло. Аж коли дав собі слово не повертатися до колишнього життя, трохи полегшало.
"Я кинув службу, продав свій апарат, дорогу панську одіж, склав якусь копійчину і рушив на село, тільки вже не послом від чорного царя, а від царя ясного, що йому наймення світло знаття і любові.
Вас дивує, чого я став крамарем, а не пішов учителювати або писарювати?.. Так, бачите, зручніше. Тут я почуваюся вільним, незалежним, не знаю над собою жодного контролю, ніхто не втручається в моє приватне життя. Навіть ясне око пана станового не зупиняється на такій маленькій особі, як сільський крамар. А маленькій особі тим часом, уже хоч би через її незначність, ліпше наблизитись до селянина, ліпше вплинути на нього, робити діло.
– Тільки чи багато зробить одна людина? – додав Солонина по хвилевій задумі.
… З вірою, з запалом неофіта розгортав передо мною Солонина план своєї діяльності на селі, діливсь зі мною своїми спостереженнями, своїми радощами й смутком, а я слухав і чув, як спочиває моє серце, як мені хочеться разом з ним і вірити, і надіятись".
Письменник сподівається разом з читачами, що Солонина досягне своєї мети. Хоча все могло скінчитись як у тому випадку з фотоапаратом.
Анатолій ВЛАСЮК
7 квітня 2017 року
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
