Віктор Петров (Домонтович) - світлий та химерний розум...

120 років тому, 10 жовтня 1894 р. народився Доктор Парадокс, автор хитрих романів, інтелектуальних провокацій, Віктор Петров, український письменник, історик, шпигун (резидент розвідки). Людина неймовірного таланту й загадкової долі, яка жила із задоволенням, займалася чим хотіла. Віктор Петров зізнався, що псевдонім "Домонтович" знайшов у литовській мові, і означає він "той, хто багато каламутить".
 
Віктор Петров (Домонтович) вважав себе киянином, хоч народився в Катеринославі в сім'ї архієрея, а дитинство пройшло в Одесі. У 1913 році закінчив Холмську чоловічу гімназію, а в 1918 – зі срібною медаллю за дипломну роботу "М.М. Язиков, поет пушкінської плеяди. Життя і творчість" - історико-філологічний факультет Київського університету. Невисокий, рухливий, в окулярах, гостроязикий, завжди усміхнений, затятий сперечальник, який любив добре поїсти, випити, але був геть байдужим до зовнішності, - таким запам'ятали його друзі. Віктора залишили на кафедрі університету як професорського стипендіата.

Готуючись до захисту професорського звання, через Павла Пилиповича познайомився з редактором журналу "Книгар", Миколою Зеровим і закохався у його дружину. Наступного року, коли більшовики усвідомили смисл слів Леніна, що інтелігенція – це г...но, яке треба знищити, як клас, і влаштували штучний голод у містах, Баришівка врятувала неокласиків. Після повернення до Києва з'ясувалося, що університети – це "буржуазна відрижка" і їх реорганізували в ІНО (інститути народної освіти). В. Петров викладав у ІНО, а для заробітку – в приватній гімназії Ремезова російську мову та в учительській семінарії – українську мову та літературу. У цей же час молодий науковець очолив Етнографічну комісію УАН. Він досліджував козацькі землі, пороги, які мав поглинути упокорений Дніпро, долаючи на човні шлях Дніпропетровськ-Хортиця. У тридцяті роки отримав ступінь доктора за дослідження "Пантелеймон Куліш у п'ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість". Від етнографії В. Петров перейшов до археології, захопився вивченням окремих епох, манер, людських думок, що привело його до белетристики.


У 1928 р. В. Петров народився як письменник (не для дітей!) під псевдонімом В. Домонтович і видав довершений екстравагантний любовний роман "Дівчина з ведмедиком". Так до п'ятірного ґрона неокласиків-поетів долучився прозаїк, який філософські твори підписував В. Бер. Наступного року світ побачили перші в історії української літератури романізовані біографії "Аліна й Костомаров" та "Романи Куліша". Його проза – насолода літературного гурмана, твори для читача майбутнього, а тексти – з подвійним дном. Герої – дивовижні: Панько Куліш – "національний пророк без нації, ідеолог без громадянства, піонер із сокирою важкою". Марко Вовчок – "мовчуще божество, яке бажало належати тільки собі". Того ж року Петров відчув дихання "репресансу": він мав запрошення до Праги на з’їзд філологів, але його не пустили.

З 1931 р. не публікувався. Він тихо, обережно, самотньо собі жив у квартирі на Малій Підвальній, 14 (поруч із НКВС), відвідував Зерових, де створив трикутник кохання. "Це було у той знаменний день, коли упала коробка цукерок," - згадував він 30 вересня, її день народження. У час глухого мовчання лід зневіри та відчаю скував серце: Юрій Клен емігрував до Німеччини, М. Рильський після арешту перебував у внутрішній еміграції, всі інші неокласики – розстріляні.

Врятував Ленінград. У січні 1941 р. – директор інституту фольклористики. Харків 1942-го – В. Петров у формі унтер-офіцера, розмовляв німецькою, працював в журналі "Український засів". Видав роман "Без ґрунту", де є чудові сторінки про Д. Яворницького. З 1942 року побував у багатьох містах України - Севастополі, Києві, Кременчуці. У Києві співпрацював з О. Ольжичем. Олег високо цінував літературний та науковий талант Петрова, який був знайомий ще з його батьком О. Олесем. У 1943-му очолив кафедру етнографії Українського наукового інституту у Львові. Наступні два роки – в Берліні, Баварії. Він знав добрий десяток мов, мав гострий розум розвідника, його інтелектуальний потенціал захоплював сучасників. В. Петров – професор Богословсько-педагогічної академії УАПЦ, продекан філософського університету в Мюнхені. Член правління МУР, де він і В. Барка були найбільшими величинами. Його розвідка про тотальне знищення інтелігенції "Українські культурні діячі Української РСР 1920-1949 рр." поклала початок вивченню процесу. Вийшла повість В. Домонтовича "Доктор Серафікус" (1948). І на цьому кульмінаційному моменті творчість Домонтовича обривається. 18 квітня 1949 р. на католицький Великдень письменник о 18:30 вийшов із будинку 12 на Файлітштрасе, де редагував щомісячний журнал літератури, мистецтва та критики "Арка" – і зник. Газети діаспори писали про загадкове зникнення, про загибель мученика Віктора Петрова. 

А 1955 р. у Москві була видана книга Олександра Монгайта "Археологія в СРСР", де в іменному покажчику археологів був В. Петров. Так вчений із мучеників потрапив до розряду Іуд. 

З 1956 року Петров працював у Києві в Інституті археології; створив дві монографії: "Скіфи: мова і етнос", "Етногенез слов'ян". У 1957 р., коли закінчилася його "перевірка", одружився з Софією Федорівною Зеровою (1890-1985), вдовою українського поета і літературознавця Миколи Зерова, розстріляного в 1937 року, з якою був знайомий ще з двадцятих років. Чим не Аліна й Костомаров? Вона прожила 95 років, на столі мала портрет молодого Зерова і старого Петрова – масивного, огрядного, у окулярах, респектабельного та впевненого в собі. 

1965 р. уряд відзначив службу полковника розвідки орденом Великої Вітчизняної війни І ст. Втративши документи про вчений ступінь під час війни, Петров був змушений заново захистити дисертацію в 1966 році. Перед членами ВАКу на захист кандидатської дисертації з філології стояв академік. І, небувалий випадок, рада одностайно присудила вчений ступінь доктора філологічних наук.

Помер Віктор Петров у 1969 році за письмовим столом: не встиг закінчити словник пруської мови. Похований у Києві на військовому цвинтарі. 

У 1988-1989 роках у Нью-Йорку Юрій Шевельов упорядкував і видав тритомне зібрання творів В. Петрова-Домонтовича, який говорив, що кожна людина пише тільки про себе.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Як Франко молодицям писав: Уляна Кравченко
Гадаю, ви помітили зі скількома молодими, успішними й не дуже, жінками мав діалог "дух, що тіло рвав до бою" - видатний Іван Франко. На які ж теми спілкувалися активістка жіночого руху й Каменяр українського народу - читайте в матеріалі.
Читати більше