ВІДРОДЖЕННЯ МОВИ: ЗУСИЛЛЯМИ ДЕРЖАВИ ЧИ В КОНКУРЕНТНОМУ ЗМАГАННІ?

2 липня 2019
Влодко

Наші студії на тему порятунку й відживлення українського слова тепер мають торкнутися питань, почасти вивчених недостатньо й складніших ніж ті, якими зазвичай оперують сучасні політики та громадські діячі. Часом важко буде послатися на неспростовні факти; зв'язок запропонованих тем із долею рідної мови не завжди виглядатиме очевидним. Тому на початках таких студій варто спробувати довести, що вони справді є необхідними для відродження мови. (Наскільки саме її відродження є для нас необхідним – то вже інше питання…)

Українські патріоти однозгідно вважають державу основною дійовою особою розв’язання мовної проблеми.
П. Мовчан і Д. Павличко, В. Ющенко й О. Тягнибок, Л. Масенко та І. Лосєв, Л. Ніцой та І. Фаріон, В. Яворівський та Ю. Макаров… важко назвати відомого адепта «української України», який не висловлювався на цю тему. Підважити таке одностайно-державницьке налаштування мала б уже та обставина, що в царині відродження національних мов майже всі історії успіху написані народами, які перебували в недержавному стані – однак борці за мову як правило легковажать чужим досвідом, а відомі їм факти схильні інтерпретувати по-своєму*. Назагал же вони виходять з іншої парадигми: якщо російська держава здійснювала послідовну, жорстоку й у висліді доволі успішну русифікацію України, то тепер своя, українська держава має повернути цей процес у протилежний бік.

Тож гаразд, приймемо тезу про державну русифікацію (загалом далеко не безспірну, про що вже було сказано) «в цілому» й погляньмо, чи випливає з неї висновок про спроможність української держави виправити ситуацію. Давайте подумки «відмотаємо плівку назад» і спроектуємо на екран історичної уяви ті часи, коли Росія насаджувала свою мову в Україні. Ось вони, ті похмурі часи! Бачимо, як царські посіпаки вилучають українські книжки, закривають школи, запроваджують заборони; як лютують розстрільні команди Муравйова, як українців виморюють голодом, вивозять на Сибір, запроторюють у мордовські табори. Держава-окупант насаджує повсюди свою мову, але… Дайте будь ласка стоп-кадр – і подивіться уважно, чи самі лише державні чинники займалися цією справою?

Аж ні, не самі! Дієвим провідником русифікації став прошарок осіб, для яких російська була рідною мовою, а її поширення – природною формою поведінки, незалежною від плинних політико-ідеологічних обставин та норм закону. Початково це були майже виключно приїжджі: військові, чиновники, професіонали, члени їхніх родин тощо. Вони розносили російську по вулицях і оселях, крамницях і шинках; започатковували російськомовні установи, церкви, школи, видавництва тощо – неофіти російськомовності з числа природних українців масово з’явилися лише згодом… В усіх випадках насадження в певній країні початково чужої для неї мови (англійської в Ірландії, кастильської в Каталонії тощо) відбувається за активної, а на перших етапах визначальної участі природних носіїв цієї мови.

Але в такому разі омріяна держава-українізатор приречена «зависнути в повітрі» при виконанні своєї місії! Хіба вона диспонує критичною масою активних і готових до дії україномовців у Харкові, Дніпрі, ба навіть у Києві? Якщо не диспонує – чи має звідки їх довезти? А як не диспонує ні на місцях, ані десь… Всерйоз повіримо, що на моці, приміром, мовного закону російськомовний у побуті продавець магазину стане усталено зустрічати російськомовних покупців українськими звертаннями, а коли перестане це робити – російськомовний поліцейський та судовий виконавець оперативно подбають про виправлення ситуації?.. Якщо ж ми цілком резонно не віримо в це диво – хіба не розуміємо, що таким «захистом» наражаємо рідну мову на безглузде випробування, яке її без того невисокому  престижеві завдасть нових болючих ударів?

Однак «прокрутимо плівку назад» і ще раз погляньмо на екран: чи не оминули ми увагою інші важливі аспекти русифікації, яку традиційно вважаємо справою лише насильства й свавілля? Звісно ж оминули! Тоді й тепер «русский мир» приходив на українську землю не лише, сказати б, у бойових обладунках. Окрім силових структур, справу російщення просували чинники культурного впливу; на всіх ділянках, від високої поезії – до блатного жаргону, українській культурі протистояла багата й повнофункціональна імперсько-російська культура. Затруєна наркотою московської великодержавності та зневаги до всього «нерусского», вона однак має розлогі канали поширення й продовжує впливати на свідомість майже всіх українців.

Нічим хоч трохи схожим на цей потужний важіль мовної трансформації не диспонують (ре)українізатори! За роки незалежності українці замало й надто «вибірково» приділяли увагу розвоєві та просуванню власної культури, внаслідок чого майже на всіх ділянках її родючий шар є недостатньо щільним, а в багатьох модерних, широко запотребуваних культурних практиках українство фактично залишається непредставленим. Наведемо лише два приклади на підтвердження цієї тези. З року в рік, за різних політичних режимів і, відповідно, культурних стратегій офіційного Києва у телеефірі годі знайти бодай одну повноцінно україномовну новорічну програму. Або ж згадаємо геть свіжий епізод, коли на випускному вечері офіцерів Нацгвардії в Харкові ті кружляли своїх подруг у танці під шлягер «Офицеры, россияне…». Випадок спонукає сказати багато чого нецензурного, проте перепрошую: а де розкручені на рівні з яскраво проросійським «шедевром» Газманова й  дотичні до теми вечірки пісні про українських офіцерів? За безсумнівної наявності підстав для масової появи таких пісень українські автори, виконавці, продюсери явно не поспішають нас ними потішити.

Але й це ще не все! Мусимо попросити читача продовжити перегляд хроніки доби офіційної русифікації – а ну ж бо кадри на екрані розповідять ще про якісь важливі, проте не зауважені її аспекти?.. Ось воно, дивіться! Стратеги російщення повсякчас дбали, щоб перед лояльними до їхньої політики українцями відкривалися дверцята соціальних ліфтів, щоб ті мали кращі можливості для поступу, ніж такі, хто заховав вірність мові й традиціям свого народу. Тисячі уродженців України скористалися цими можливостями, зробивши на російській службі блискучі кар’єри адміністраторів, дипломатів, військових, науковців, митців. Імперія адже – це не тільки «кров та залізо», а й розлогий ринок, широка аудиторія, грандіозні проекти та здатність «верхів» мислити й діяти в ім’я стратегічної мети, а не лише задля власної користі.

І знов переконуємося, як добре русифікатори розуміли те, що геть невтямки (ре)українізаторам. Адже в структурах української держави навіть не пахне соціальними ліфтами для її поборників і патріотів! Очільники цих структур конвульсивно стискають «булаву» фінансового та адміністративного ресурсу, понад усе на світі побоюючись випустити її з рук. Будьте певні, що на випадок постання Інспекції з мови, Департаменту мовної політики чи, дасть Бог, цілого Міністерства українізації «патріоти на окладах» мають ретельно опрацьовані плани проштовхування «вгору» своїх кумів-братів-сватів, посування на посади лояльних до себе бездарів тощо. В цих справах вони є геніальними стратегами й досконалими тактиками, а відродження мови, виживання нації – то явно не їхнє. Ліпше ще один «Мінстець» створити!

Себто ми хочемо повторити досвід імперії, не маючи імперського мовно-культурного запілля й не культивуючи імперський підхід до справи? Досвід придушення воліємо поширити на практику відродження, геть ігноруючи делікатність та, сказати б, інтимність останнього процесу? Не треба бути великим мудрагелем, аби передректи невідворотне фіаско такої спроби. Адже ціла міць та авторитет держави – ніщо без критичної маси осіб, мотивованих діяти в дусі її політики.

Пригадаймо до того ж, що держава зазвичай є менш ефективним менеджером, ніж громадські та приватні структури. Що майже будь-яка дія влади викликає спротив, нераз потужніший за саму цю дію… І то ми ведемо мову про державу взагалі, а не конкретно про сучасну українську державу – ворожу здоровому глуздові, забюрократизовану, зненавиджену власними громадянами, які звикли «обходити» закони або лише імітувати їх виконання! Державу, де кожному умовно «проукраїнському» урядові закономірно приходить на зміну уряд русифікаторів, який послідовно викорінює спадщину своїх попередників… І ще один ґандж святої віри в державну місію відродження мови, який в українських умовах, можливо, переважує всі решта її «негативів»: ця віра розслаблює патріотів; спонукає думати, що основну працю зробить хтось, а від них самих нічого особливо не залежить.

Ставлення автора до держави є суто прагматичним: все що можна з неї вичавити в сенсі сприяння мові Кобзаря слід вичавлювати без вагань - але можна якраз зовсім небагато. Це як коефіцієнт корисної дії двигуна, який завжди можна поліпшити на якісь частки відсотка, проте кожний інженер знає, що для певного типу рушіїв існує межа, яку годі переступити… Тож чим скоріше адепти українського слова усвідомлять, що ця держава їм насправді не належить і вони не знають дієвого способу її опанувати, тим більше буде в них шансів хоч якось виправити ситуацію! Реально ми не є в цій державі навіть впливовою меншиною; жодний клаптик її розлогих теренів не став для нас надійною базою чи бодай безпечним сховком.

Відсутність стартового людського та культурного капіталу відродження, пригнічений стан україномовного культуротворення, яловість «патріотичних» інституцій сукупно прирікають «українізацію згори» щонайбільше на імітаційне переведення протягом короткого часу, після якого піде потужна, зовсім не імітаційна хвиля контрреформації. В жертву будуть звично принесені долі тих людей, які чекали змін, прийняли їх усерйоз і на якусь мить повірили, що мовне довкілля справді почало українізуватися.

Що ж залишиться в сухому остатку, коли луснуть мильні бульбашки «державної українізації»? Тільки конкуренція, безкомпромісне змагання  за утвердження українського слова. Причому рівним і справедливим таке змагання в жодному разі не буде! Наші візаві спираються не незрівнянно потужніший демографічний та матеріальний потенціал: вчергове нагадаємо, що з 10-х найбільших міст України україномовним є наразі лише одне… На їхньому боці – майже поспіль російськомовні власники провідних бізнесових імперій та національних медій. Зрештою, ніхто не спроможний відмінити фактор існування довкола наших кордонів потужної російськомовної держави, яка маніакально прагне насаджувати повсюдно «русский мир» і, на жаль, володіє для цього неслабкими матеріальними можливостями.

Але нерівні змагання теж виграють! Перемагають загалом не так великі й дужі, як добре організовані й потужно мотивовані. Історія рясніє прикладами звитяг слабких над сильними – й на бойовищах, і в економічній конкуренції, і в царині науково-технічного поступу й, звичайно ж, у борні за відродження та утвердження національних мов.

Де резерви української конкурентоспроможності? На хвилю відведімо свій гнівний погляд від «ворогів збоку» та їхньої велелюдної «п’ятої колони» всередині країни й звернімо його на ті структури, які впевнено вважаємо «своїми». Загляньмо в будь-яку організацію, тим чи іншим боком дотичну до долі українського слова: міністерство чи відомство, офіс «патріотичної» партії або добровільного об’єднання, редакцію, наукову установу, творче згромадження... Предивні речі відкриються нашому зорові!

Ми побачимо, що майже в усіх таких організаціях керівники намертво прикипіли до своїх офісів і не полишають їх, хоч би якими плачевними не були результати їхньої діяльності. Що в цих організаціях квітнуть кумівство та дрібна корупція, натомість ініціативних, талановитих і просто небайдужих цькують і щосили виштовхують геть**.

Ми не знайдемо в «проукраїнських» формаціях системи підготовки кадрів та накопичення досвіду, не виявимо зваженої стратегії та готовності до наступальних дій у царині відродження мови. Наші новітні перемоги та поразки в цій справі не стають предметами жодних самокритичних рефлексій.

Ми з подивом зауважимо, що, попри «космічну» дорожнечу виборчих кампаній, «патріотичні» сили щораз знаходять кошти на проведення у парламент багатьох своїх представників, але ні разу не знайшли їх для створення україномовного телебачення, кіновиробництва та інших стратегічно важливих для національного буття сервісів. Ми зі ще більшим подивом дізнаємося про те, що цілком реальні, фінансово забезпечені плани розбудови таких сервісів були поховані аж ніяк не зусиллями «п’ятої колони», а лише через неповороткість та нечистоплотність «своїх». Ми марно намагатимемося пригадати, яку ж покару понесли винуватці цих провалів…

Ми з гіркотою відзначимо, що українські патріоти далі воліють змагатися за речі символічні, резонансні, але не суттєво важливі. Що кожне їх покоління починає «з чистого аркуша», ігноруючи досвід попередників. Що ціла хаотична й загалом провальна діяльність у царині національного відродження ні разу не стала об’єктом ґрунтовного критичного аналізу та публічної дискусії...

Чи варто продовжувати? Ми неконкурентоспроможні, панове, й то настільки, що жодна державна підтримка справі не зарадить – підтримки-бо варто лише живе, схильне до розвитку, жадібне до самовираження. В такій ситуації залишається хіба єдине – наполегливо шукати коріння цієї самовбивчої неконкурентоспроможності. Чим і плануємо зайнятися в подальших наших постах.

* Пригадую свою бесіду з поважною працівницею освітнього відомства, яка висловила була захоплення політикою литовського уряду: «Ось у Литві всі говорять литовською мовою!» «Даруйте, шановна, - спантеличено перепитав автор цих рядків, - але хіба ця ситуація є результатом зусиль уряду?» Моя співрозмовниця знала, ясна річ, що литовська мова панувала на берегах Нямунаса й за радянських часів, і ще перед тим, однак звично вбачала у цій обставині заслугу не народу країни, а її уряду.

** Український патріотизм — річ назагал предивна. Нам, приміром, страх як не подобався Табачник на чолі освітянського відомства, але при тому «Просвіта від Мовчана» нас цілком і повністю влаштовує! Принаймні ніхто не збирається ні відокремлюватися від неї державними кордонами (як Андрухович від Донбасу), ні реформувати зсередини чи створювати дієву альтернативу поза її рамками. Й де б то збагнути, що Мовчан породив Табачника, як Авраам — Ісака?.. Ясна річ, не сам по собі Мовчан, але ціла когорта «патріотів на окладах», адептів «державної українізації».

Обкладинка - pinterest.com.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Перепланування квартири в панельному будинку: за і проти
Дизайнер та архітектор Андрій Сокрута, засновник студії Andrey Sokruta workshop, розповів, з якими труднощами можна стикнутися при спробі “перекроїти” квартиру в панельному домі і коли дійсно варто це робити.
Читати більше
25 "поганих" звичок, які насправді дуже навіть корисні
Невеликі шкідливі звички поступово розростаються, і можуть зіпсувати ваше здоров'я і перешкодити досягненню цілей. Але не всі «погані» звички насправді такі погані. Ось про що вам точно не потрібно турбуватися!
Читати більше