Віденська битва 1683 року

У липні 1683 р. майже 200 000 турецького війська під керівництвом великого візира Кара-Мустафи перейшли Рааб і спрямували на Відень [1]. Імператор Леопольд з усім своїм двором залишив столицю Австрії і, переслідуваний татарськими загонами, поспішив на захід. Захист Відня доручили графу Штерембергу.

Знаний український історик Дмитро Дорошенко вважав, що чисельність османської армії складала близько 90 000 людей [2]. 14 липня Відень оточили 12 000 яничар, а більше 70 000 вояків, переважно васалів Османської Порти, контролювали територію навколо Відня.

Віденська фортеця була великою і добре укріпленою. Австрійці спалили усі передмістя, відбили усі турецькі штурми, намагались завадити підкопам для встановлення мін, копаючи свої підкопи назустріч, і протрималися майже 2 місяці до підходу військ протитурецької коаліції.

Граф Штеренберг увесь час надсилав листи Яну ІІІ Собеському, інформуючи його про стан оборони і благаючи поспішати. Кількість людей, що билися на стінах Відня, складала 11 000 регулярного війська і 5 000 бійців ополчення [2]. За час оборони вона зменшилася на дві третини, граф наказав готуватися до вуличних боїв. Голод мучив як обложених, так і турків. На допомогу Відню поспішали, крім поляків, війська з Баварії, Саксонії і Швабії.

Польська армія йшла двома колонами. Ліва колона під командуванням польського гетьмана Миколая Сенявського. Це був авангард, який складався з кавалерії. Пізніше з Кракова вийшла права колона, до якої, крім кавалерії, входили піхота, артилерія і обози. Командував нею великий гетьман Станіслав Яблоновський. За колоною їхав верховний головнокомандувач – король Ян ІІІ у супроводі двору і Королеви Марії Казиміри, або, як її називав король, Марисеньки. Тут треба сказати, що король дуже кохав свою дружину і дітей, часто писав дружині листи, які тепер дають змогу детально розглядати його життя [3].

22 серпня 1683 р. перед містом Тернавське-Гуре "польське військо вишикувалось для представлення її милості королеві, яка, простившись з королем, в той же день повернулась із двором назад". Наступного дня польські війська перейшли кордон Австрійської імперії.

3 вересня в замку Штеттельсдорф під Тульном відбулась велика військова рада. В ній взяли участь усі командувачі спільних військових сил. Маркграф Баденський вручив Яну ІІІ маршальський жезл імперських військ, що символізувало визнання його верховним головнокомандувачем союзними військами. Відбулась дискусія щодо плану подальших дій. Переміг план Яна Собеського, який запропонував вдарити через Віденській Ліс, уздовж Дунаю, по головних силах турків і розбити їх у вирішальній битві на підступах до столиці.

До місця переправи через Дунай біля Тульна підійшло 84 000 християнського війська:

27 000 австрійців під командою герцога лотарінгського;
11 300 баварців зі своїм курфюрстом Максом Мануїлом;
11 499 саксонців під началом курфюрста Йогана Георга;
800 франконців під керівництвом князя Валденського;
26 000 польського війська під командуванням самого короля Яна Собеського [1].

Увечері 9 вересня союзники підійшли до Віденського Лісу. Австрійці та німці пішли далі дорогою уздовж Дунаю, а полякам випав важчий шлях через Альпи. Собеський увесь час був попереду, керуючи військами, які йшли горами. "Починаючи з п'ятниці (з 10 вересня) нічого не їмо і не спимо, а коні наші теж", – писав він королеві. 11 вересня о 22 годині з вежі кафедрального собору Св .Стефана у Відні (височиною 137 м) австрійці запустили декілька ракет, даючи таким чином знак, що їм вже відомо про наближення допомоги.

Впродовж усього часу облоги Ян ІІІ підтримував зв'язок з обложеним містом завдяки кур'єрам, які з ризиком для життя пробиралися через турецькі війська. "Особливі заслуги в цьому мали, – як пише Лешек Подхородецький [1], – два поляки, Франтишек Кульчицький і його слуга Єжи Михайлович, які добре знали мову і звичаї турецькі. Переодягнувшись турками, вони пробрались до Відня і повідомили коменданта столиці про допомогу, що наближається. Під час їхнього третього приходу турки, вірогідно, викрили і вбили Михайловича, тому що після битви серед нагороджених його не було. Кульчицький же пережив війну і пізніше прославився, відкривши у Відні першу кав'ярню".

А ось І. Мицько і Т. Паславський [4], дослідивши життя Ю.-Ф. Кульчицького, пишуть, що "він єдиний з-поміж українців завдяки своєму героїчному вчинкові в чужому краї уславився на всю Європу". Тепер відомо, що український шляхтич Юрій-Франц Кульчицький походить їз давнього галицького села Кольчичі, землі якого межують із Самбором (Львівська область).

Взагалі, про участь українців у битві під Віднем відомо не багато. Дмитро Дорошенко вважає, що в польському війську було до 10 000 запорозьких козаків [2]. Ясно, що в колоні коронного гетьмана С. Яблоновського було багато, якщо не більшість, русинів – української за походженням шляхти, бо колона формувалася в Руському воєводстві. Достатньо згадати ротмістра Дем'яна Шумлянського, племінника Львівського православного єпископа Йосифа Шумлянського. Він командував сотнею і отримав кулю в живіт при захопленні турецьких "язиків" [5]. Та і сам єпископ Й.Шумлянський, який супроводжував у поході свого приятеля – короля, йшов серед піхоти на турецькі позиції 12 вересня і був поранений в плече.

Останнім часом в Україні з'явились публікації про величезну роль українців у Віденській битві. Олена Кумпан у своїй статті [6] пише, що "у складі війська Речі Посполитої, яке готувалося вирушити на допомогу австрійському імператорові Леопольду І Габсбургу під Відень, воювали близько трьох сотень козаків та 28 000 українських шляхтичів, селян, міщан, священиків і ченців…". Але ж це перевищує чисельність цілого польського війська під Віднем!

Якщо вже казати про українських козаків, то виходить, що більшість їх билася під Віднем не на боці поляків, а на боці турків. Дійсно, з Кракова разом з колоною поляків вийшли 150 козаків разом з полковником Апостолом – на правах приватної легкої козацької корогви [7]. Вони і взяли участь у битві під Віднем 12 вересня. Інші козацькі полки, які набирали за дорученням коронного гетьмана С. Яблоновського - М. Булиги і шляхтича Менжинського - спізнилися на призначений тремін. Наприкінці серпня Ян ІІІ Собеський писав Папі Інокентію ХІ, що він не дочекався ані полків литовських, ані козаків, залишив їм наказ поспішати за ним, і що у перших днях вересня він сподівається вже бути на берегах Дунаю.

Король доручив своїй дружині Марії Казимирі стежити за вербуванням козаків. Полки Я. Ворони і Менжинського приєднались до сил коаліції тільки 28 вересня. Як з'ясувалося, вони були не дуже підготовлені до військових дій, бо, як казав полковник Я. Ворона, "простих хлопців затягнули, не козаків, бо так швидко козаків не могли дістати". Незабаром до польської армії приєднались полки М. Булиги, С. Палія, В. Іскрицького.

Як пише Т. Чухліб [7], у жовтні вони відзначилися в облозі Остригома, а також у битві під Парканами (9 жовтня) та Щецином (15 листопада). За підрахунками Т. Чухліба у післявіденських операціях польського війська брали участь майже 3 000 козаків.

А на турецькому боці знаходились підрозділи, які очолював володар Молдавії і Правобережної України Ю. Дука. Вони надійшли для допомоги туркам під Відень ще у другій половині червня 1683 р. Вважається, що Ю. Дука мав у розпорядженні не більше як 5-6 тисячне військо. Серед них було й декілька козацьких полків, сформованих українцями Правобережжя. Вони вели переважно будівельні роботи, а під час вирішальної битви 12 вересня перебували в тому крилі турецького війська, що закривало дорогу уздовж берега Дунаю. Тобто воювали проти німців та австрійців, яких очолював герцог Лотарінгський, а не проти поляків та українських козаків, що йшли через Віденський Ліс.

Але повернімося до дій Яна ІІІ під Віднем. 12 вересня близько третьої години ночі Ян Собеський з'явився на командному пункті герцога Лотарингського на горі Каленберг. О четвертій годині австрійські драгуни почали просуватися дорогою уздовж Дунаю і натрапили на яничарів. Віденська битва почалась [1].

Це була неділя, ранковий туман розійшовся, король побачив турецькі позиції, а турки з великої відстані побачили короля. Турецький фронт розтягнувся більше ніж на 10 км, пересічена місцевість заважала керуванню військами. Австрійські та німецькі підрозділи з великими боями просувалися вперед, часто зав'язувались рукопашні сутички. Поляки, які з труднощами пробиралися крізь Альпи, поки ще не вийшли на поле бою. Німці зупинилися, чекаючи поляків. Нарешті побачили прапорці на піках польської кавалерії. Усі вважали, що якраз тут, на правому фланзі військ союзників, вирішиться доля битви. Тому у піднесенні німецькі та австрійські вояки закричали "Хай живе король Ян Собеський!".

Тепер і турки зрозуміли, звідки буде головний удар. Але було вже пізно.

Ян ІІІ вважав, що справи йдуть добре. Він вислухав месу, пообідав і наказав вишикувати польські війська до бою. Сам король зайняв місце посередині, біля нього стояли відбірні гусарські корогви – його власна, королевичів Якуба та Олександра, а також загони аркебузників. Ян ІІІ звернувся з короткою промовою до війська.

Першою в атаку пішла піхота, витісняючи турків з пересіченої місцевості на рівнину. Це відкрило дорогу кавалерії. Примара поразки тепер надвисла над армією Кара-Мустафи. Першими її побачили татари, які в кількості майже 40 000 без бою відійшли у бік Угорщини, залишивши турків напризволяще. Не втік тільки султан Хаджи Герей із загоном в 500-600 шабель. Близько 17 години війська союзників утворили широке півколо на рівнині, що прилягає до Відня. Собеський збирався заподіяти рішучий удар тільки на другий день битви, але змінив своє рішення, побачивши, що ситуація складається дуже добре.

Після недовгої наради з головнокомандувачем імперських сил герцогом Лотарингським, Ян ІІІ надав наказ до загальної атаки. Але спершу на турецькі позиції пішли декілька гусарських і панцирних корогв, які прорвались майже до ставки Кара-Мустафи. Отримавши тверду відсіч, вони мусили відступити, але королю стало ясно, що ворог не може чинити спротиву масовій атаці кавалерії. Хоча Кара-Мустафа підтягнув на допомогу майже 10 тисяч яничар з окопів під Віднем, турки вже запанікували і крадькома почали розбігатися.

О 17 годині настав вирішальний момент. Після сильної артилерійської підготовки король кинув у бій майже 20 тисяч кінноти, в тому числі 2 500 гусарів. Такої атаки в історії Європи ще не було.

Відбірні загони візира билися насмерть, а більшість мусульманських вояків втікала. Святий прапор Пророка захищали тільки 5-6 тисяч чоловік. Коли вже німці й поляки збиралися захопити його, прийшов на допомогу Хаджи Герей зі своїми татарами.

Великий візир Кара-Мустафа відступив до табору, де проходи забарикадували скринями з казною. Вночі всі, хто врятувався, тікали з поля бою під прикриттям відбірних загонів візира, які стійко тримались у центрі. Завдяки цьому Ян ІІІ Собеський не зміг повністю оточити турок, і більша частина армії на чолі з Кара-Мустафою врятувалася.

Вночі австрійці та німці увійшли до Відня, а поляки ще билися з турками в таборі візира. В ньому вони знайшли 10 тисяч хворих, поранених і покалічених. Як пише Л.Подхородецький [1], "згідно з турецькими хроністам, союзники усіх в одну мить посікли шаблями". Втрати турків убитими оцінювали в 15 тисяч чоловік, з них декілька тисяч поранених і хворих, забитих солдатами у таборі.

Християнське військо втратило близько 3 500 убитими і пораненими, в тому числі 1300 поляків. Союзники не переслідували турків, котрі тікали. Ця перемога прославила Яна Собеського в усій Європі. Знаний військовий теоретик, пруський генерал Карл фон Клаузевиць, вважав Я. Собеського одним з найвидатніших полководців усіх часів. "Нема ні однієї кар'єри полководця, яка б у більшому ступені була багатою на приклади блискучої відваги і вартої захоплення стійкості, як кар'єра Собеського", – стверджував він [1].

Наступного дня після перемоги король Ян ІІІ відвідав Відень, де його захоплено вітав народ. Комендант столиці, граф Штеремберг дав обід на честь короля. Після цього до зали привели найбільш знатних полонених. На великий подив австрійців і німців, король заговорив з ними турецькою і татарською мовами.
Після поразки турецька армія відійшла до Яворина, де возз'єдналася з силами сілістрійського паші Мустафи і швидко відновила свої бойові якості.

Втрати під Віднем були відносно невеликими.

Звільнення Центрально-Східної Європи від Османського ярма почалось з перемоги об'єднання її країн у Віденській битві. В наступні роки, аж до Карловицького миру (1697) між Австрією і Османскою імперією, австрійські війська відбили у турок значні території – південну Угорщину і Трансильванію.
 
Примітки:
 
1. Подхородецкий Л. Вена, 1683: Пер. с пол. – М.: 000 "Издательство АСТ", 2002.
2. Дмитро Дорошенко. Нарис історії України, у 2-х томах. Т.2. К.:Глобус, 1992.
3. Sobieski Jan. Listy do Marysien`ki. – Warszawa, 1962.
4. Мицько І., Паславський Т. Юрій-Франц Кульчицький – герой оборони
Відня 1683 року. – Львів: Астролябія, 2006.
5. Шумянський В. Життя і справи української шляхетської родини на тлі
подій ХVІІ-ХVІІІ століть // Нові обрії. Наук.праці Ін-ту фунд.досліджень. Вип.8. – 2005.
6. Олена Кумпан. Перемога об’єднаних європейських військ під Віднем – це перспектива наших перемог// Літературна Україна, №10 (5489), 7 березня 2013 р.
7. Чухліб Т. Гетьмани правобережної України в історії Центрально-Східної
Європи – К.: Вид. дім "Києво-Могилянська Академія", 2004.