ВІД УНІЇ ДО УНІЇ, АБО ЯК РУСЬ-УКРАЇНА ОПИНИЛАСЯ ПІД ПОЛЬЩЕЮ
 

ВІД УНІЇ ДО УНІЇ, АБО ЯК РУСЬ-УКРАЇНА ОПИНИЛАСЯ ПІД ПОЛЬЩЕЮ

Bo nad wszystkich ziem branki milsze Laszki kochanki…

A Mickiewich. TRZECH BUDRYSÓW 

«Польша – амбициозная, сильная, с могучей армией, честолюбивой шляхтой, устоявшейся культурой и собственной системой ценностей – очень скоро дала понять, что тихие времена Великого княжества Литовского канули в лету».

Т. Таирова-Яковлева. Мазепа

Ні, ну як таке в принципі може бути?.. Під владою язичників русичі-українці якось незле давали собі раду, натомість під проводом «братів-християн» настраждалися, занепали й, зрештою, вибухнули низкою кривавих повстань… Черговий парадокс, на які такою щедрою є українська історія.

Відомо, що підкорені римською зброєю греки перемогли своїх зверхників духовно, а з політичної стабільності та демократичних інтенцій римської держави ще й дістали чималий зиск. У Великому Князівстві Литовському (ВКЛ) з нашими предками сталося щось схоже. Хай не ображаються брати-литовці, але їхня перша спроба державотворення виглядала не вельми серйозно – свої збройні здобутки вони не спроміглися підтримати відповідними ідеологічними та культурними надбаннями. Брак останніх «на місцях» надолужували руські впливи, проте ядро держави, ті литовські етнічні землі, «з яких усе почалося» і де стало перебували столиця і двір великого князя залишалися «нічиєю землею» - і то в християнській, давно поділеній державними кордонами Європі...

Територіальне розширення зробило ВКЛ впливовим міжнародним гравцем, але не позбавило його володарів поважних політичних та військових клопотів. На півдні постійну загрозу становили кочовики, на сході, під кормигою Золотої Орди, набувала сили жадібна до нових володінь Московія, а від сер. XIV ст. із заходу посилився натиск рицарів-хрестоносців, які безпосередньо загрожували самому серцю держави. З цим усім треба було щось робити, й погляди віленських володарів звернулися до чи не єдиного можливого союзника, який до того ж мав вельми схожі проблеми – Королівства Польського.

Якщо поглянути на мапу, порівнюючи розміри обидвох держав, то видається очевидним, що це радше Польща мала приєднуватися до Литви. Проте в політиці важать, як відомо, не лише географічні розміри, чисельність населення, економічний та військовий потенціал тощо, а й наявність та сила віри, державної ідеї, стратегічного мислення. За цими показниками поляки в процесі об’єднання начисто переграли литовців, а «попутно» - й тих русичів-українців, які становили значну частку тогочасної еліти ВКЛ.

Перша, Кревська унія (1385) була оформлена як передумова шлюбу литовського князя Ягайла з польською принцесою Ядвігою. Ягайло отримував польський трон, але «віно» за наречену давав більш ніж поважне: зобов’язання охрестити доти язичницьку Литву і (чомусь останнім пунктом договору, після низки набагато дрібніших умов) назавжди приєднати до Польського королівства всі підвладні йому литовські, жмудські та руські землі.

Неслабкі бонуси дістали поляки за руку вінценосної тинейджерки! Не дивно, що крульову Ядвігу, яка померла в юному віці, навіть не давши тронові спадкоємця вони вважають своєю національною героїнею. Згадується балада А. Міцкевича про трьох литовських братів-войовників, один із яких мав іти в похід здобувати новгородські хутра, другий – прусський бурштин, але зрештою, підохочені спогадами батька, всі троє вирушили до Польщі, звідки привезли прекрасних полонянок. А ще пригадується славнозвісна Роксоляна, яка понад 40 років була найулюбленішою дружиною наймогутнішого монарха тогочасного світу… без жодного зиску для прогресивного українства.

Кревська унія допомогла вигнати з Галичини угорців, але мала й більш далекосяжні наслідки. Литовці чинили запеклий опір християнізації, задля придушення якого Ягайло мусив тримати по містах польські залоги та призначати поляків на державні посади. Аби привабити на свій бік еліту, її окатоличених представників було зрівняно в правах та привілеях із польською шляхтою, а Вільно дістало магдебурзьке право. Робилося все можливе, щоб заохотити вельможних литовців дотримуватися польських звичаїв та жити польськими інтересами. Це все призвело до стрімкої полонізації литовських «верхів», а ВКЛ перетворилося відтак на «другу Польщу», де православна шляхта опинилася в упослідженому становищі. В містах поставали католицькі костьоли, навчальні заклади тощо; підтримувана можновладцями римська церква не приховувала прагнення збільшити свої впливи.

У військово-політичному плані унія довела свою продуктивність: на півдні кордони об’єднаної держави невдовзі досягли чорноморських берегів, а під Грюнвальдом її військо завдало нищівної поразки грізному Тевтонському орденові. Водночас єдність двох держав трималася виключно на особі монарха; при кожній зміні вінценосця унію мусили повторно переписувати (нераз коригуючи початкові умови) та скріплювати підписами й клятвами. Це неабияк непокоїло, зокрема, короля Сигізмунда ІІ Августа, який не мав спадкоємців – по його відході держава мала всі шанси розпастися…

В сер. XVI ст. невдала участь у Лівонській війні поставила ВКЛ на грань катастрофи. За таких умов перед тим непопулярна серед литовців ідея заміни персональної унії двох держав їх конституційним об’єднанням почала стрімко здобувати прихильників. Відновлення в 1563 р. рівноправ’я православної шляхти з католицькою прихилило до цієї ідеї серця багатьох впливових русинів. Навесні 1569 р. під Любліном зібрався польсько-литовський об’єднавчий сейм. Розвинений державницький інстинкт поляків і тут приніс їм чергову мирну перемогу, та ще й яку! Скориставшись бойкотом сейму з боку невдоволених умовами унії литовських магнатів, вони спроміглися приєднати до Корони Польської майже всі українські землі ВКЛ! Володіння останнього відтепер обмежувалися лише тим, що приблизно становить терени сучасних Литви та Білорусії.

Унія проголошувала постання «Речі Посполитої двох народів», з єдиними сеймом та королем, спільними валютою, кордонами, митницями, зовнішньою та оборонною політикою. Польська й литовська шляхта були зрівняні в правах, зокрема в праві володіння землями в усіх регіонах держави. Водночас Польща й Литва зберігали автономію в законодавстві та судочинстві, формували власні органи виконавчої влади, мали окремі збройні сили, бюджети й державні символи. Право на мовну самобутність також було застережене – так, писаний «руською мовою» Литовський статут залишився чинним навіть на тих українських землях, які «після Любліна» відійшли до Польщі.  

Україну на сеймі представляло понад 30 достойників найвищого рангу, плюс поважне гроно земських послів. На жаль, «синдром бездержавності» повною мірою дався взнаки серед еліти тогочасного українства. Ніхто не змагався за створення «держави трьох народів»; депутати прагнули лише зберегти чинні права православного населення. Треба сказати, що тут їхні досягнення були справді значними: в сенсі гарантування прав меншин Люблінська унія може вважатися зразковим документом, майже безпрецедентним для доби середньовіччя. Проте невдовзі українцям довелося на власному досвіді пересвідчитися, що «паперові» гарантії в чужій державі важать небагато…

*****

В романі Г. Сенкевича «Вогнем і мечем» у розпал Хмельниччини один із персонажів згадує, як у битві під Хотином, коли польська кіннота вирушала в атаку на турків, козаки в окопах благали гетьмана: «Пусти, батьку, з ляхами вмирати!» Справді-бо, українці з поляками мали поважні спільні інтереси, разом проливали кров на бойовиськах… Що змусило ці народи потім на довгі століття стати смертельними ворогами? Чому такими гіркими для українства виявилися наслідки Люблінської унії – правового документу високої якості, з демократичними інтенціями, гарантіями прав та свобод тощо?

Аби це зрозуміти пригадаймо собі, що закони Речі Посполитої за всього її демократизму були законами феодального суспільства. Вони захищали феодальне землеволодіння й станову нерівність, кріпацтво, абсолютну владу панів над селянами, себто над переважною більшістю населення. Під цю добу густонаселена Західна Європа, де бурхливо розвивалися міста та ремесла, почала пред’являти підвищений попит на сировину: збіжжя, деревину, поташ, віск, шкіру, вовну тощо. Задля її виробництва поставали велетенські фільварки; наймогутніші родини правдами й неправдами захоплювали величезні території, для охорони яких створювали потужні приватні армії. Для населення цих територій єдиним чинним законом ставала воля «вельможного пана», що його відчуття «всемогутності» й безкарності швидко перетворювало на правдивого сатану. По суті Річ Посполита була олігархічною демократією, чимало рис якої українці ретельно відтворили в своїй незалежній державі на схилку ХХ-ХХІ ст.

Класовий конфлікт між можними й посполитими в міру свого загострення набував національно-конфесійного забарвлення. Католицька церква намагалася схиляти представників православної шляхти до переходу в католицизм. Міжконфесійні шлюби, вихователі-католики, навчання молодих людей в католицьких колегіумах та європейських країнах… усе йшло в хід, аби підштовхнути заможних, впливових та інтелектуально обдарованих українців до зради батьківської віри. Ці зусилля не були марними – долю славетних православних родин Острозьких та Вишневецьких, які з плином часу перетворилися на католиків і запеклих ворогів українства наслідували чимало руських магнатів, шляхтичів, підприємців. З року в рік еліти ставали суто католицькими, натомість православ’я, а відтак і українство було представлено переважно закріпаченим селянством та нижчими класами.

В гаманцях магнатів, як і в державній скарбниці постійно гуляв вітер і вони гостро потребували послуг тих, хто мав більше хисту й талану в справі добування та примноження грошей, себто євреїв. Синам ізраїлевим за такі послуги віддавали в оренду млини, лісопильні, молочарні та інші підприємства, доручали управління маєтками, збирання податків тощо. Якщо держава та магнати могли бодай почасти виправдати визиск трудівників потребами оборони країни тощо, то тут праця й статки християн явним способом слугували лише збагаченню юдеїв. Класовий антагонізм знов переносився у релігійно-етнічну площину – в очах багатьох українців єврей ставав уособленням найбільш потворних рис польського панування, а гасло «ні жѝда, ні ляха» набувало невідпорної привабливості та мобілізаційної потуги.  

Стосунки між паном і кріпаком, кредиторами та їхніми боржниками й схожі питання вважалися «приватними справами», в які держава не мала права й бажання втручатися. Формальні підстави для її втручання виникали лише в разі умисного вбивства селянина паном чи орендарем, однак фактично і такі випадки, надто на віддалених українських теренах, нераз залишалися поза увагою урядовців… Явного занепаду зазнало й православне духовенство – чи не єдиний вищий клас власне українського суспільства. На жаль, реакцією значної частини цієї верстви на посилення католицького тиску був перехід до «глухої оборони» своїх традицій (це проповідував, зокрема, І. Вишенський) і, на противагу змінам, до яких підштовхували католицькі опоненти – відмова від будь-яких змін, пошуку, поступу.

Здійснена в 1583 р. в умовах інтенсивного просування католицизму в Речі Посполитій реформа католицького календаря поглибила міжконфесійну напругу та унаочнила відмінність між двома віровченнями. А запровадження з 1596 р. Берестейської унії (яке відбувалося, ніде правди діти, нераз примусовими методами) викликало запеклу протидію кліру та мирян православної церкви, яке не вщухало, по суті, вже до самої Хмельниччини. Мирне співіснування стало неможливим – гордіїв вузол суперечностей уже не надавався до розплітання й міг бути тільки розрубаний мечем.