Від ненависті до любові

Михайло Коцюбинський. Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма.
 
Письменник не захотів, щоби це оповідання було опубліковане. Як на мене, зробив велику помилку. Вперше воно було надруковане в 1924 році.

Зворохобив письменника співробітник журналу "Киевская старина" етнограф Цеслав Нейман, який дав негативну оцінку твору. Більше того, він порадив письменнику "залишити невідповідне заняття і не калічити святу нашу мову".

Структура розповіді ретельно продумана письменником. До кожного розділу оповідання вдало підібрано епіграф із поезій Тараса Шевченка, які відповідають описаному.

Мова про маленьке село Босівка. Коцюбинський малює ідилію, за якою мало не в кожній хаті прихована трагедія.

"Невеличкі біленькі хатки його, окутані садками та левадами, розбігались по пригорку, мов білі ягнята по зеленому полю. Внизу, під пригорком, невелика чиста річка з маленьким, також чистим ставком, млином та греблею. Усе як слід, як бува в наших убогих селах. Здалеку веселий вид має сельце. Чимсь свіжим, тихим віддає від нього. Не один проїжджий гладкий пан, котрому проїлись і його розкішні будинки, і його тлусте життя, з заздрістю дивиться на таке сельце, любується їм, думає: "отут-то рай! отут-то спокій!". А не знає, що ті зелені розкішні садки, ті низенькі біленькі стіни закривають собою багато гірких сліз, тяжкої нужди, багато безпросвітної темноти людської. Кожна хата має свою журбу, своє горе".

Свої проблеми і в хаті Харитона Шакули. Коли він п’яний, тоді стає добрим чоловіком. Одного разу на п’яну голову взяв додому маленького хлопчика, мати якого померла під час пологів. Але хміль минув, і Харитон усвідомив, що наробив. Лише гордість не дозволяє йому повернути малюка.

На маленького Івана Соловійка в’їлася дружина Харитона Шакули – Уляна. Вона сварить чоловіка, аби відніс малого туди, звідки взяв. "Що він мені?! Рідня?! Робітник, муляв той, щоб я на його тратилася, харчувала, госпитувала? Чи я своїх дітей не маю, щоб за чужими ходити? Чи ми багатирі такі?".

Але чоловік, як тільки чув нарікання дружини, відразу бив її, але малого нікуди не відносив.

Харитон і до своїх дітей був не ласкавим. А коли бачив, що дружина знущається з Андрійка, б’є його, то й собі прикладав руку.

Одного разу Уляна напекла пиріжків, але лише для своїх дітей. Це обурило Андрія. Коли малі поснули, він поїв їхні пиріжки. Зранку всі здогадались, хто це міг зробити. Андрія побили. Він затаїв злість на всіх і навколишній світ.

Коли корова зайшла на чужий город, Харитон сильно побив Андрія, аж той не впізнавав навколишніх. Ледве одужав. Але відтоді став красти не лише в своїх, а й у чужих. Всі знали, хто злодій, але впіймати його не могли.

Аж ось старшина не витримав. Люди скаржилися йому на Андрія. Він викликав до себе злодія і сказав, що нехай той іде геть із села. Дав йому відповідний папір – і Андрій помандрував у світ широкий.

Потрапив він до пана Жука у найми. Робота була неважкою. Проте Андрія тягнуло до злодійства. Одного разу Жук упіймав його на гарячому, коли злодій вкрав у нього гроші.

"– Як тобі не сором чужі гроші красти? Хіба ж ти їх заробив? – тихо і мнягко казав Жук. – Як ти хтів більше грошей, ніж я тобі плачу, то чому ж ти мені не сказав? Я б тобі був накинув йще кілька карбованців. А красти?! Так чесні люде не роблять! Ти собі поміркуй: за такі речі тебе всюди вигнали б, і ти, скитаючись на чужині, пропав би нізащо, ні про що… Я тебе не прожену. Мені тебе жаль. Такий молодий парубок – і краде. Мені дуже жаль таких людей…"

Справжній переворот стався в душі Андрія Соловійка після цих слів пана Жука. Ще ніколи з ним так лагідно не говорили. Зазвичай за злодійство лише нещадно били. Вперше в Андрієвій душі прокинулася совість. Він почервонів і поцілував Жукові руку.

З часом Соловійко і Жук стали товаришами. Пан навчив його грамоти. А через декілька років Андрій вивчився на вчителя. Він став зовсім іншою людиною. Про злодійство чи ненависть до людей вже й не було мови.

Сталося так, що за розподілом його послали вчителювати до рідної Босівки. По дорозі він довідався, що померли його прийомні батьки – Харитон і Уляна. В селі теж не відразу в новому вчителеві упізнали Андрія Соловійка, якого запам’ятали злодієм. Думали, що він вже давно вмер у в’язниці.

Андрій промовляє перед селянами. Його слова прості, але доходять до серця кожного.

"… Я той самий, котрого ви років п’ять тому назад боялися, як злодія, мало не розбійника… котрого ви ненавиділи, називали непутящим… Я той самий. Тепер я приїхав до вас вчителем... Я був сирота… мене не любили, мене били, надо мною знущалися… Ні від кого я не бачив ласки, не чув щирого слова, слова правди… За таке життя я віддякував, чим міг, Шакулам, царство їм небесне, нещасним людям… а потім, як стало сили, я свою злість зганяв на неповинних людях. Я не знав тоді, що то за совість, що то Бог… Я був темний, нерозумний… Сором мені за мої діла! Тепер я не такий: знайшлися добрі люде, показали мені совість, освітили розумом мою голову – тепер я не такий! Перше я тілько вмів ненавидіти людей – тепер навчився їх любити, навчився вибачати їх вину темнотою їх".

Вчитель розповідає селянам, що саме навчання привело його до того, ким він став. Він закликав людей давати дітей до школи, щоб ті стали грамотними, вміли читати, розуміти, що насправді відбувається в житті.

"Та й самі учіться, брати мої! Побачите, що легше буде жити на світі, як освітитесь світом науки. Лучче пізно, ніж ніколи! Я вам живий приклад! А я, люде добрі, щоб залагодити свою вину перед вами, і для того, що мені довг мій велить, завше готовий помогти кожному з вас чим можу, готовий бути братом, щирим порайчиком…".

Люди глибоко задумались, пройняті словами вчителя.

"Через дві неділі, як Андрій відкрив школу, – вона була повнісінька. Дітвора з охотою бігла до доброго вчителя і добре, прихильно вчилась. Декотрі і батьки приходили до Андрія вчитись розуму.
За розум, добре серце, чесність, щиру пораду і поміч всі люде з Босівки і інших сіл казали, що не знали і не знають луччого чоловіка, як Андрій Соловійко".

Попри педагогічно-дидактичне закінчення оповідання, воно, на мою думку, належить до вершин творчості Михайла Коцюбинського.
 
Анатолій ВЛАСЮК
4 квітня 2017 року