Від націоналізму до інтернаціоналізму.
Або як нам не втрапити до альтернативної реальності – російської Європи

Олександр Щерба у своєму есеї «Битва за Європу. Битва за душу» проаналізував важливість євроінтеграції України. Автор називає основні проблеми цього процесу для українців, однією з яких є неприйняття європейських цінностей. У будь-яких стосунках, романтичних, соціальних чи державних, потрібно йти на поступки, вміти знаходити компроміси і чути. Україна часто не чує Європу у принципових ідеологічних питаннях, а тому не усвідомлює їхнього кодексу поведінки.  Прийняти різноманіття культур – не означає втрати власну ідентичність. Проте чи готова Україна будувати здорові стосунки з новим партнером, не оговтавшись від колишнього?

«Європейська інтеграція – це не лише єдиний ринок, але й інтеграція у певний світ, певне мислення, певну мову і певну систему цінностей» – наголошує О. Щерба. Українці, які все ще до кінця не побороли радянську ідеологію та стиль життя нав’язаний 70-ма роками пропаганди, не взмозі прийняти ті цінності, які наразі є принциповими для європейського суспільства. Автор дуже влучно підмітив, що поки ми сміємося (хто сміється, а хто й відверто агресує) над гей-парадами, ми виглядаємо абсурдно у своєму прагненні долучитися до ЄС.

О. Щерба порівнює Україну з підлітком, якого ображали вдитинстві і тепер він боїться довіряти людям. На мою думку, Україна більше схожа на студента першого курсу, який тільки-що вирвався з-під батьківської опіки і ще не встиг насолодитися власною незалежністю. Але все ж йому потрібен мудрий наставник (ЄС), щоб не втрапити у погану компанію (Росія), яка постійно втягуватиме у неприємності.

Як на мене, одне з головних питань есею – «як можна будувати європейський (інтернаціоналістисний) проект на нашій суто українській суміші із націоналістичних прагнень та інтернаціоналістичних гасел?» Автор сміливо зауважує, що націоналізм – лайливе слово для Європи. Українці (особливо західні) часто називають себе націоналістами, плутаючи цей термін з патріотизмом – любов’ю до своєї Батьківщини. Натомість націоналізм – це егоїстичне прагнення вберегти свою країну від того,  хто на тебе не схожий, навіть, якщо він до неї належить.

«Націоналістичне мислення протистоїть у цьому світі мисленню ліберальному, а націоналістична ідея є до певної міри антитезою до ідеї європейської. І якщо націоналістичні політичні сили візьмуть гору в європейському та трансатлантичному світі, то це буде кінцем європейського проекту у його нинішньому вигляді. Для України сподіватися на це і сприяти цьому безглуздо» – говорить автор.

Проте на відміну від росіян, які ніби вперте дитя не визнають своїх помилок, українці навпаки готові визнати свої гріхи та хочуть ставати кращими, принаймні свідома частина з них. «Українці прагнуть стати кращою нацією настільки, що влаштували навіть не одну, а дві революції впродовж десятиліття» – зауважує О. Щерба. Автор також наголошує, що нам тільки потрібен правильний приклад у владній верхівці за яким потягнулися б люди, адже ми готові до змін.

«Або Україна перетворюється на простір європейського зростання, або вона стає простором європейського падіння. Без вільної демократично-європейської України ніякого зростання свободи та демократії на схід від ЄС не буде. Натомість з’явиться простір для процвітання диктатури». Я вважаю, що Європа вже вдосталь «насолодилася» різними диктаторськими режимами, як власне і Україна. Тому ми повинні разом прорахувати кроки за якими зможемо уникнути цього сумного сценарію. І хтозна, можливо Україна потрібна Європі не менше, ніж Європа Україні.