Від «першої фіялки» до «Королеви цвітів»: ювілейна весна Уляни Кравченко

Вона дозволила собі сміливість – як і мріяла – стала вчителькою.

Про таких, як Вона, пані Шумінська, героїня оповідання  Наталі  Кобринської  не без іронії сказала би: «ти – учителькою! Чи ти уже така бідна, аби-сь мусила сама на себе заробляти?». Та перемагав «Дух часу». І на зламі століть модернізм із жіночим обличчям Ібсенівської Нори ламав канони і традиції, стереотипи і принципи. Жінка, бажаючи самоствердження, сподіваючись на гендерне рівноправ’я,  тікає  з  «лялькового Дому». Тікає до себе самої... 

Вона заробляла вчителюванням і жила письменством, добре усвідомлюючи кредо Вірджинії Вулф: «жінка мусить мати гроші і власну кімнату, якщо вона хоче щось писати».

Уляна Кравченко яскраво влилася в потік модерністичного дискурсу. У  поезії вона шукала взірців, у прозі – вибухнула феміністичною оголеністю думки, могла стати взірцем для інших. У сузір’ї Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Наталі Кобринської їй було затісно. Її вабив літературний маргінес. А Франко того не помічав, виводивши скромну Юлю Шнайдер на авансцену галицької поезії.  А вона ж – душею європейка,  як зізнається згодом у «Хризантемах», хотіла «написати повість з пережитого» і «підписуватися на своїх майбутніх творах «Марта Гофман». Вона шукала себе, бо щиро вірила, що лише «праця приносить радість. Можна по своїй волі, створити для себе новий світ, створити себе, різьбити душу і тіло». Її душа була  тривимірна:  виплекана Франком  поетка Уляна Кравченко, місцева вчителька панна Юлія і третій,  ефемерний образ неоромантичної, трохи дикої Марти, героїні повісті «Хризантеми», яка, на думку  консервативного оточення, колись ще «збудиться, як жінка. Тепер вона, як мужчина, думає про всякі суспільні питання».                                                                                    

Марта – своєрідний  тип жінки з маскулінним «я», таких потім опоетизують словом «емансипе». Згодом такі, як Марта, поповнять лави феміністок. У ХХ – ХХІ столітті з таких Март виростуть «залізні леді».                 

А зараз ця п’ятнадцятирічна дівчинка «не хоче залишатися тільки в царстві мрій і чуття – хоче розвитку духа, хоче знання, щоб стати свідомою і вповні самостійною людиною». Мартине єство бунтує, вона вірить у своє високе призначення у цьому світі, вона жахається думки, що колись може стати «як ілюстрація  з німецького журналу: Щаслива мати… [для якої] світом є «Kinder, Kueche, Kirche». Такий  безкисневий простір «трьох К» для Марти дорівнює смерті. Вона розмірковує: «По давньому звичаю доні сидять дома, гаптують «негліжки» й «пенюари», печуть французькі тістечка… чекають жениха… Незавидна доля».

Марта – самотня. Не знаходячи підтримки серед ровесниць, проголошує: «триматися їхнього гурта – значить відійти від своєї сфери. Я хочу йти вище. Бути собою, хоч перед одною людиною не мати жадних таємниць, не боятися виявити своє властиве «я» – оце  щастя!». Однак, важко бути щасливою у світі, де зневажають «сильних індивідуалісток». Вона бореться за себе, бореться літературою, хоч «світ сміється з піонерок, жінок-письменниць, називає іронічно «Basbleu» (сині панчохи)… та це вже друга половина ХІХ віку і сьогочасна жінка прямує до визволення». Розуміючи свою роль у цьому прокладанні дороги собі й іншим, Марта переконує: «Щоб не бути смішною, треба здобути найперше знання, треба любити, цінити науку чи мистецтво і присвятитися вибраній галузі в цілості», а потім додає: «Бачу нову жінку, «Femina nova»...   

Перша галицька поетка  – Femina nova  – Уляна Кравченко (Юлія Шнайдер) народилася 18 квітня 1860 року в містечку Миколаєві на Львівщині. Батько – німець, комісар при старостві Жидачівського повіту, мати – українка, Юлія Лопушанська, дочка священика. У 1877 р.  Юлія їде до Львова (тоді Лемберґа) вступати до учительської семінарії. Саме на час навчання припадають ранні поетичні проби. З 80-х рр. її вірші друкуються у журналі «Зоря» та газеті «Діло». Вже у першій книжечці «Prima vera» (1885) Уляна Кравченко заявила про свій небуденний талант. Усього 38 поезій. І це перша в Галичині збірка віршів, створених жінкою-українкою. Фольклорний стиль, душевна чуттєвість, образи і прийоми народної пісні. І віра у перемогу весни.    

Prima vera! О, вітай, сестричко!
Ледве сонця перший промінь сяє,
вже блідеє вихиляєш личко…
Бережися, лісом вихор грає!

…Prima vera, о моя сестричко,
нам обом одна судилась доля!
Не весна ще, хоч весна вже близько;
відцвітеш серед пустого поля.

Квітка-первоцвіт, пелюстки якої приміряє на себе авторка, побачить багато у своїй долі. Нерозуміння оточення, цькування місцевих властей, вчительське поневіряння «задля кусника хліба» чи не найвіддаленішими селами Галичини. Ці події змальовано в автобіографічних текстах «Перший рік практики», «Спогади учительки» та «Із записок учительки». А далі – життя на чужині, у далекому польському Перемишлі, втрата найближчих, туга за домівкою…  

Теплою згадкою лишиться перебування у Бібрці. Місто, яке окрилювало її як письменницю і водночас болісно принижувало усі її спраглі мрії…

Саме на «бібрський період» життя припадає знайомство й листування з Франком, його приїзд до неї в гості. Даючи молодій авторці поетичні уроки словесної майстерності, навчав працювати на формою вірша, добирати добрі рими, ретельно обдумувати ідеї творів. Намагався «не здути того ніжного золотого пилку, котрий, мов легкою мрякою, обслонює» її глибоку і вразливу душу.

Згадай мене, милий, та згадай Весною, 

Як перша фіялка до тебе всміхнеться;

Фіялкою – тямиш? – квітчав запашною

Ти мою голівку... Ох, і досі сниться...                                                          

Уляна Кравченко любила квіти. Зналася на ботаніці, користувалася латинською термінологією рослин, сама створила квітковий сонячний годинник (за вказівками Ліннея) та квіткові гербарії.

Згадай мене, милий, згадай Літом,

Як синенький блават у житах цвіте:

Мов у твої вічі за твоїм привітом

Я у них дивлюся: ох, та це ж не те !..

Коли писала листи, то не забувала подарувати адресату гілочку сухоцвіту. Присвятила своїм зеленим улюбленцям ліричні нариси «Мої цвіти». Та й чи не в кожному її вірші якась рослина, або квітка живе…

Лиш раз цвів цвіт мій! А що зв’яв по хвилі,

Що щез безслідно, що так тяжко я

Страждати мушу, – хто ж тут винен, милий?!

Чия вина? Клянусь, що не моя!

Сучасна письменниця Оксана Довгаль присвятила Уляні Кравченко ліричну мініатюру «Королева цвітів» (вміщена у книзі історій, переказів і споминів про Бібрку «Розмаїті історії Малого Міста» (2018): «Тут, у Малому Місті, так само кажуть і квіти, і цвіти. Квіти квітнуть, а цвіти цвітуть. Їй подобається і так, і так […] Коли випадала яка вільна хвиля, йшла до тих, ким ніхто не піклується, крім сонця й дощу […] Квіти були для неї наче діти. Часом не хотіла бути людиною, лише квітом. Сказано: Королева Цвітів […] повертала собі рівновагу і вдихала настояну на спокійних травах тишу. Воліла ту тишу, кімнату просто неба і свої дрібні цвіти. Після того писалося. Думки лаштувалися у строфи, з безладдя виникало щось зовсім несподіване для неї самої».   

Почавши свій натхненний букет з первоцвіту, фіалок, блавату, руж і лілій  – в часи молодості, в похмурі осінні дні свого життя обіймалася з хризантемами – як зі спогадами про юність, про ту химерну і спраглу краси Марту, якою вона була, якою її запам’ятав рідний Миколаїв.

Хризантеми, «ті цвіти – все, як тінь, будуть зі мною» – зізнавалася Юлія Шнайдер...   

Коли любов, рожеві перші сни,

що переснилися, покрились тьмою,

прощати можеш тихою сльозою, –

щасливий! Що не все прощаєш ти.

… Від сліз, немов від ранньої роси,

знов оживе душа, здобуде силу

покрити цвітом свіжую могилу

і снити знов рожеві, ніжні сни…  

Вона дозволила собі сміливість – як і мріяла – стала поеткою.

Роксолана Жаркова

квітень 2020.