Від гумору життя до трагедії людини

Стефан Ковалів. Чічі.
 
Івана Невмиваного у селі прозвали Чічі. А все через те, що "прийде бувало немитий ні хрещений у сам добрий час, коли всі при мисці, візьме за ложку, відсуне домашніх і їсть безтямки. Вставши від стола, гладить себе по мішкуватім животі, плеще з удоволенєм по нім, як газдиня по вимішанім тісті, і приговорює:

– То моя чічі! Похвалися котре таким бубнем!..".

Мати нарікає на свого сина-одинака, але він на неї не зважає, робить усе, аби йому було добре. Наїстись – ось це основна його турбота на цьому світі.

Через свою вагу Чічі одного разу навіть піч розвалив. Пішов шукати цеглу, щоби поправити. "Жде стара на свого Чічу один день, жде другий день, – нема, десь чи не втопився в Тисмяниці, чи, може, впав до якого закопу. Третього дня йде мати до Миколая Когутика, пхає його, аби йшов питати або дав фірерові витрубити, – аж тут і сам Чічі… ледве поріг переступив, такий ослаблений, а живіт геть десь дівся…".

З’їв усе, що було в хаті, аж тоді розповів, де він був: "За цеглою шукав на челюсті, витяг з мурованки три кусні, та жиди мене зловили, замкнули до пивниці, ледве вилабудався з їх кігтів… В арешті сидів замкнений. Затягнули до пивниці, казали якийсь астамент підписати, що грунт нікому не продам, тілько Рахерові й Вороні. Були би всадили, напевно, до бочки з цвяхами, аби мати з мене кров до паски, тілько пан Паштетер не дав мене… Але як кому дві доби їсти не дадуть, але лише наставлять здалека калач, а тут стілько бочок довкола – що було робити?".

Рідні сміються з нього, як таке може бути. Кажуть йому про землю: "Твій отець провадив стілько літ процес з Вороною, а ти з жидами заходиш у гендель… Нехай Бог сохранить тебе від того! Жиди з таким покутним писарем Паштетером навіть німців обдурять на всі боки! Не продавай!".

Миколай Когутик запропонував Чічі: "Від тебе то залежить: що будуть жиди давати, я тобі заплачу з надвишкою, лиш не кривди мене. Все ліпше свому продати, ніж нехристові".

Чічі послухав Когутика, але все одно зробив по-своєму: "Добре заплатив Чічі своякові Миколаєві Когутикові за те, що стілько літ начиняв його працею свій ненаситний живіт, звичайно, як виродки платять: ти їм хліба, а вони тобі каменя…".

Чічі всі кажуть, що він зле поступив, а той не слухає їх, пішов геть. "Та вже Чічі не показує носа до свого свояка Миколая Когутика; знайшов собі іншу прикмету, ніхто би й не пригадав: у тої мадьярки під самим лісом, що має дві пухлаті внучки на відданю, а вміє йому догодити квасним борщем і капустою, – там його кватира, з Паштетером сидить, а так випасся, таке тото перед собою носить грубе, – не пізнають його свої!".

Як Чічі вибереться на люди, кругом нього завжди красиві дівчата. Він думає, що справді їм подобається. А вони лише насміхаються з нього, як і всі, проте Чічі цього не помічає.

А тим часом дві сім’ї посварилися між собою за землю – Зелепуги з Бабіями. І раптом – "замість тих двох курних, розвалених хат з обідраними стріхами і голими причілками стоять дві велетенські шопи, вже до половини покриті бляхою, – три машини в русі, а що різних рур, заліза – не переглянеш! Замість давнього дрантивого плоту – паркан у три хлопи, ще й угорі цвяхами наїжений, нашпікований, а в брамі сторожі – з виїмком жида навіть безроги влізливої або собаки не впустять досередини, не то чоловіка. А тут вам у тім місці, де Зелепуги й Бабії в неділю чи свято, положившися горілиць, гляділи, як небо в одну сторону, а хмари в другу сторону втікають, – на тім самім місці добуло французьке товариство з Дрогобицького лану матку, бере воски, і топить, і валить на залізницю, йдуть гроші на гроші… А довкола паркана ятка коло ятки, а в них різні напої, а худі пейсаті приблуди сидять, нібито дрімають… Ба ні, не дрімають вони!.. пасуть очима, чи не знайдеся який Бабій або Зелепуга, що зачне правуватися, а при такій нагоді найліпший обривок".

"З Іваном Чічею також чуда-дива. Сам не знає, сила в него тисячі. Паштетер числить йому касу, провадить рахунки, а йому все віддає готівку. Кожний признає, що Паштетер для Чічі адвокат, писар, бухгалтер і не спроневірить одного шелюга: як візьме від Чічі ринського на які видатки, то купить тото-сесе, а що лишиться, при свідках і при очах своєї куми мадьярки віддає йому, аби сховав до калитки".

Чічі здивований, що "Миколі Когутикові хочеться так з жидівнею уїдатися, волочитися по судах, по старостві, по урядах громадських, – видно, що не сповний розуму, бо й ще все так ходить у полотнянці, в кучмі, як той простий хлоп… шкода, що в гімназії вчився…".

Натомість Чічі пошив гарний одяг для себе, всюди ходить, як пан.

Стефан Ковалів розповідає про Паштетера, який відіграв неабияку роль у житті Чічі.

"Дивний собі чоловік той Паштетер! Звідки прибув, де родився, якої народності – ніхто не вгадає. З русином, поляком, німцем братаєся, а найбільше  з жидами. Між тих “борухатих” як улізе, то так як би їх ріднісенький брат, тілько пейси приправ і бороду більшу… Сяде в середині тої рабинацької ватаги і сам веде перед. А через того череватого Чічу так собі хлопів з’єднав, що кожний до нього в якій-будь важній справі йде за порадою і думає собі: “Ану ж і мені такі тисячі роздобуде, як тому байталі!”. Еге! Хоть і ноги проходили, то жадному так щасливо справа не повелася… Паштетер усе якось так закрутив, замолов, що хоч-не-хоч з жидами годися і бери, що дають, бо й сего не дістанеш!..".

Вже потім зрозуміли, хто такий Паштетер насправді, коли мадьярка навзала його вихристом, тобто людиною, яка з юдейської віри перейшла до християнської. "Та пізніше і хлопи довідалися, яке то діленько той Паштетер, що так красно знав до серця християнського промовляти, – але то вже було тоді, як пішли до жидів на роботу, як стали на своїй батьківщині цілий день за чотири шістки корбою крутити або джаганом кам’яну опоку розбивати. Псяюха – не краще йому рікши, – порозумівся з жидами і все хлопам так радив, аби було йому й жидові, а потім Чічею заслонявся, мов то він такий правий чоловік, ходяча чеснота…". 

Сказала мадьярка Чічі одружуватись – він і погодився. Приїхали Чіча і мадьярка до Паштетера сватати його доньку Мінцю. Проте люди "одно тілько беруть за зле Паштетерові, що з тою донькою жиє так якось дивно… Скоро собі самі, то "ти" та "ти", тикають, цілуються, обіймаються… Тьфу! – хіба ж то у таких панів так буває?”. Лише Чічі того всього не бачить.

Ось приїхали і чекають, коли з’явиться молода. Свати вже добряче напилися й наїлися, але таки дочекалися. "… аж нарешті показалася перше тонка, як тертиця, суха, висока, захмурена, все недобра мадьярка, а за нею з повагою, з шелестом панна молода, якби ріднісенька сестра Івана Чічі, тої самої грубості, тої широкості, тілько голова ще більше схована в тулубі".

Гучне весілля тривало декілька тижнів.

"Кільканадцять літ по тім славнім весілю ходили слухи по нашій каліфорнійській оселі, що Чічі купив село в повіті С-ім, став дідичем, великим паном…".

Люди в це вірили, хоча дехто казав, що це неправда.

Коли Чічі приїжджав до рідних місць, то з ним вітались, як зі "своїм ровесником, побратимом, похресником. Та Чічі мало пригадував собі, не пізнавав своїх… Як же з котрим почав розмову, то інакше ні, тілько по-польськи, а все хвалиться, що одного разу його пані казала так, а він повів інакше, і на його стало! То було при нагоді, коли жінка хотіла відати діти до шкіл у Перемишлі, а він мовив: – Ні, я не даю дзєці там, дзе гімназію на хлопську школу пшеніцуйон (перетворено – А.В.)!.. – А чому ви, пане Чічо, так боїтеся тої руської школи, чи, як ви зовете, хлопської? – не раз питали його цікаві. – Бо я хцу, цоби мої дзєці билі райцамі в Вєдню! (послами, тобто депутатами, в австрійському парламенті  – А.В.) – відповідав Чічі".

Чічі вже більше не приїжджав додому. Потім пішли чутки, що "жінка з Паштетером продала село жидам, купили собі у Львові каменицю, а Чічу прогнали на чотири вітри. Ба десь кажуть, і в того жида бачили його, і в сього, і тут десь крутив при корбі, і тут лазив до ями, а худий, нужденний, дихавичний, – та все те непевне і годі вірити".

Аж ось Чічі завітав до Миколая Когутика. Його відразу не впізнали, а потім просять до хати. Чічі каже: "Ні, до твоєї хати я не годен порога переступити, але пусти мене там… позволь, най скінчу в тій ліп’янці, де я родився!... прости.. я провинив… не пам’ятай!..

… Занесли Чічу до його колишньої хатини, посадили на запічок. Він поглянув, пороззирався по кутинах… Усе так, як перед кільканацятьма літами: миска збита, з горшка череп’є в кутці, залижник з одною заржавілою ложкою, образ якогось святого закопчений і розвалені челюсті…

Миколай, заплативши за тоту ліп’янку жидам чотири сотки, як забив двері, так і дивитися на неї не хотів, бо все йому здавалося, що се не може бути, аби своя кров з крові, кість з кості могла йому таку пакість зробити…".

Незабаром Чічі помер. "Миколай Когутик красно убрав Чічу, красно поховав, і всі свої віддали йому остатню прислугу. Забули все і простили… Ах, господи святий! Все-то свої своїми!..".

Як то часто буває у Стефана Коваліва, спочатку гумористичне чи чорно-гумористичне він потім зводить до трагедії. Нехай це стосується життя однієї людини, проте тим виразніше за цим спостерігати.

Чіча з його великим животом викликає сміх, аж поки ми не розуміємо, що цей чоловік байдуже ставиться до інших людей. Йому аби набити своє пузо. Далі – більше. Він продає шахраям землю, яка дісталася йому від батька, і не зважає на українця Когутика, який пропонував йому більше заплатити. Потрапивши до лап шахраїв, Чіча остаточно зрікається українства, стає "надшиванцем". Це видно й по тому, що розмовляє лише польською, не хоче посилати дітей до української школи.

Гумористично виглядає сватання Чічі.

"Вкінці мадьярка закашляла, а Чічі на цілу губу як не зарегочеся! Заразив своїм іржанєм ціле товариство: душиться Грубич і б’є твердими слюсарськими руками себе по стегнах; душиться Іванчук, аж одною ногою кравецькою до потилиці підфітькує; регочеся Паштетер з Мінцею, ба навіть і сувора мадьярка товмить в собі сміх, прикусує нижню губу зубами, а за Чічею пасе оком.

Чічі, осмілений, набрав відваги і на даний мадьяркою знак виймив одно яблуко і – бух! – в панну молоду, виймив друге, третє – бух! бух!.. далі обарінки, далі медівники, а на впослід з червоною ковальнею присадився сам і – в обійми.

Хотіла ж панна молода зімліти, ба навіть дістала була якісь сміхові спазми – але практичні панове сватове якось тото заглаїли: як гукнули собі так від серця по-свому, особливо слюсар трубовим голосом: "Віват панству молодим!" – так же стало інакше. До того й мадьярка, практична човнярка, зараз потерла Мінцю кулаком попід груди, і все перейшло без усяких лихих наслідків…".

Бачимо, що це вже не просто гумор. Описання народного звичаю зводиться письменником до чорного гумору, коли розумієш, як далеко ці люди зайшли. Інакше й не могло бути, якщо Чічі відрікся українського й християнського. І лише коли став непотрібним шахраям, а вони позбулися його і витурили на вулицю, він починає розуміти, що накоїв. Проте життя вже позаду, пора вмирати. Лише родичі, які зберегли християнство й українство в душі, гідно проводжають Чічу в останню путь.

Цього разу Стефан Ковалів не вдається до дидактики чи педагогічних прийомів. Ненав’язливо він показує, що до кінця життя, попри обставини, людина має відчувати себе українцем і християнином. Інакше гумор життя неодмінно призводить до трагедії.
 
Анатолій ВЛАСЮК
9 вересня 2017 року