В'ячеслав Гук. PATRICK KAVANAGH

PATRICK KAVANAGH
 

Ти струшував дні, як попіл цигарки, – поле

тебе вабило значно, і в ванній – чавунний бойлер

грів воду не надто швидко – і ржу він лущив;

дорога край моря робилася – вища й вужча,

дороговказ доводив, що вона взагалі скінчилась –

і починалось поле, де вівці знайшли свій випас;

онде стародавній маяк – дивитися дуже смішно,

барви життя мерехтіли довкола мішма;  

ти вернуся додому і ліг на підлогу навощену –

у пасмугу світла, в простір кімнати вмощену,

що була вимита водою повені, може, й зливи,

під якою діти завжди бавитися любили;

все сіре було: і твій підбитий ватою кітель,

і волосся в свічаді, густо попелом часу вкрите,

і навіть далекий змерхлий нерідний Дублін –

ніби повтори життя і його ваговиті дублі, –

який нагадував наповнену винну склянку,

де в мебльованих кімнатах, було, щоранку

ти голив борлака, – відводячи вправо бритву,

й надто довго мив шию, у піну густу сповиту,

щоб не бруднивсь, не лищав комірець сорочки;

ти завжди міркував: ітиму вздовж поля мовчки,

де земля дочекалась нарешті ж – зерна і рала,

де чайка над ріллею довго вві сні кружляла,

а в пальцях твоїх сірник спалахнув-потухнув,

і сон над морем – відлунням торкнувся вуха,

туман, як марля, дерся в ярах – на шмаття,

між тканиною трав – тліло журби багаття;

ти вухо приклав до дошки, ніби до скойки,

під стелею в клітці висіли притихлі сойки,

вони не зчинили галас, коли ти плакав,

світло хиталось над тобою тривожно й плавко,

і дув із сірого моря у відчинені вікна – вітер,

але того, здається, ти – не вчув, не помітив,

тільки дивився потім на небо, сповите млою,

пригадуючи концерт для скрипки і для гобоя. 

 
В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримські елегії», 2013.