ВЕЛИКА ЗАГАДКА НАЦІОНАЛЬНОЇ УСПІШНОСТІ (Ч.2)

Всередині 80-х рр. в Кремлі нарешті вирішили перервати вже усталену традицію геронтократії, обравши черговим генсеком відносно молодого та енергійного М. Горбачова. Після цього на голови громадян Совдепії обрушилася лавина нових понять, як-от: реформи, прискорення, гласність, демократизація, перебудова тощо. Вголос заговорили про найболючіші проблеми й навіть злочини комуністичної супердержави; «нагорі» приймали доволі радикальні рішення (держприймання продукції, антиалкогольна кампанія, постання кооперативів та спільних підприємств тощо), знімали з посад висуванців «застою», почали демонтаж інфраструктури «холодної війни» тощо. Захід шаленів від захвату, тішилася ліберально налаштована частина вітчизняної інтелігенції, заворушилися «неформали»... Все було добре, за винятком хіба єдиної обставини – обіцяне «прискорення» набуло вигляду падіння радянської господарки в кризове провалля, спинити яке неспроможні були жодні реформи.

Саме під ту пору стали доходити звістки про феноменальну успішність схожих реформ у Китаї! Піднебесна, яка ледь животіла після «великого стрибка», «культурної революції» й, зрештою, «розгрому банди чотирьох» дивовижним чином почала набирати ходу. Невдовзі її річне зростання стабільно перевалило за 10% і недопущення «перегріву» економіки перетворилося на головну проблему керівництва країни. Кремлівські лідери про такі проблеми могли хіба тільки мріяти.

Було очевидно, що ресурси Китаю є несумірними з його гігантським населенням і рушієм надпотужного поступу слугувати ніяк не можуть. Лишалося вважати цим рушієм якісь мудрі рішення «архітекторів китайської перебудови», що на такі виявилися неспроможними їхні радянські колеги. За тодішнього браку доступної інформації останню довший час довелося збирати по крихтах, аби переконатися, наскільки не відповідає істині це припущення. Насправді в якості реформатора М. Горбачов не сильно поступався Ден Сяопінові: «китайські товариші» теж діяли непослідовно, помилялися, не могли визначити кінцеву мету реформування та його проміжні етапи тощо. Наведемо лише один приклад: стартувавши наприкінці 70-х рр., вони лише в 2007-му (!) насмілилися повною мірою узаконити такий ключовий елемент ринкової економіки, як приватну власність – росіяни ж, розпочавши реформи після 1985-го, здолали цю планку вже в 1990-му.

Чому ж одній комуністичній імперії, яка на початках усерйоз претендувала на світову гегемонію процес реформування банально вкоротив віку, а друга, попервах набагато слабкіша, завдяки схожому процесові нині впритул наблизилася до планетарного лідерства?.. Відповідь на це питання автор знайшов у газетному репортажі про ділову гру, проведену на межі 90-х рр. в одному з далекосхідних міст і присвячену вільним економічним зонам. Тоді ця тема була доволі популярною в Совдепії; чимало місцевих керівників воліли розмістити ВЕЗ у своїх регіонах, сподіваючись бодай у такий спосіб зупинити падіння в кризу, якому не було видно кінця. Проте метикуватий модератор гри мав протилежну думку щодо корисності «зон» і своїми відповідями вщент розбивав усі аргументи опонентів. Аж зрештою хтось наважився задіяти «важку артилерію»: ось, мовляв, Ви заперечуєте ідею ВЕЗ, але ж дивіться – «на тому боці річки», в Китаї такі зони працюють напрочуд успішно?

Цю тему модератор «закрив» коротким різким зауваженням: «У Китаї мешкають китайці!» Я ж собі подумав про те, що цілий секрет китайського реформаторського тріумфу прихований у цій нібито банальній фразі. Так, у Китаї мешкають китайці – себто люди, які на непродумані, суперечливі, непослідовні кроки свого керівництва масово реагують зовсім не так, як то робили й роблять їхні північні сусіди; які в половинчастих і непослідовних реформах, запроваджуваних «згори» бачать не так загрозу, що її треба уникнути, як шанс, котрим необхідно скористатися.

У 90-х–2000-х рр. авторові доводилося часто спілкуватися з першими особами як державних, так і приватизованих львівських підприємств ще радянської доби, котрі за нових, «типу ринкових» умов безпорадно й болісно йшли на дно. Довшали простої виробництва, місяцями не виплачувалися зарплати; працівники масово полишали цехи й офіси, аби податися в «човники», обслугу «блошиних ринків», на села або ж за кордон. Здебільшого варіанти порятунку існували: змінити технологію, освоїти нову продукцію, взяти нетрадиційне замовлення тощо, проте інтерес моїх співрозмовників до таких тем як правило швидко згасав – «нема оснастки», «це ж треба купувати сировину!», «вже ті майстри від нас пішли, хто міг таке робити» й т. ін. Кожного разу наприкінці безплідної бесіди я ставив у різних формах одне-єдине питання: «Якби на Вашому місці були китайці – їх би зупинило те, перед чим Ви пасуєте?». Геть усі погоджувалися що не зупинило б – і при тому жодний (!) не побачив у цій обставині виклик для себе, як керівника, фахівця або, зрештою, як українця.

Титанічна енергія китайського поступу має здебільшого, сказати б, молекулярну природу, себто її першоджерелами є характер мислення й учинків окремих людей. Реформи вивільнили й скерували в річище національного зростання цю енергію, перед тим переважно безплідну, розсіяну в масах й пов’язану в малозрозумілий наразі спосіб із особливостями тієї соціальної речовини, з якої складається китайське суспільство. Схожі реформи, переведені в якійсь іншій країні могли дати цілком відмінний результат, навіть якби їхні ініціатори щиро намагалися в усьому наслідувати китайську модель.

І, зрештою, ще один приклад того, наскільки «універсальні» закони розвитку суспільства залежні в своїй дії від людського субстрату*. Допоки автор цих рядків розважав про відмінності реформ в СРСР і КНР, українці піднімалися на боротьбу за незалежність, яка зрештою виявилася успішною. Нагадаю, що чи не головним гаслом цих змагань було Шевченкове «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Та ось своя хата нібито вже постала, проте решта означених українським генієм компонентів національного добробуту вперто залишалися «не цілком своїми». Економічні, медійні, а відтак і політичні ресурси молодої держави концентрувалися в руках небагатьох осіб, дуже значна частина яких належала до зовсім незначної національної меншини, сукупна чисельність якої, згідно з даними переведеного в 2001-му перепису, приблизно дорівнювала населенню Ужгорода або Нікополя…

Безсумнівне лідерство синів ізраїлевих у розбудові Укроолігархату виглядає ще більш загадковим явищем, ніж прискорена євроінтеграція прибалтів або економічний злет Піднебесної**. Полишивши конспірологічні теорії «жовтій пресі», в сухому залишку отримуємо жалюгідний мізер працездатних концепцій цього явища. На світанку реформаторської ери євреї не диспонували значними ресурсами й тим більше не мали законодавчих пільг. Так, серед них була дещо вищою, ніж серед їхніх слов’янських земляків частка міських мешканців, осіб із вищою освітою, представників інтелектуальної праці тощо, проте цій кількісній відмінності годі приписати вирішальне якісне значення. Так, євреї споконвіку займалися торгівлею й грошовими операціями, проте 70 років комуністичної влади цілковито перервали будь-яку спадковість у цій царині. Діячі єврейського походження стартували в бізнесі одночасно з представниками інших етнічних груп, і то практично з нульового рівня: ще на початку 90-х майже нікому ні про що не говорили імена Рабиновича, Гіршфельда, Коломойського, Пінчука, Суркіса, Швеця, Гордона тощо.

Ймовірно, що дехто з єврейських лідерів первісного нагромадження капіталу міг зіпертися на фінансову підтримку закордонних одноплемінників, проте жодного статистично значимого припливу зовнішніх інвестицій в ту епоху так і не було зафіксовано. (Для порівняння: чи знаєте хоч одного олігарха-українця, який своїм злетом завдячує фінансовій підтримці української діаспори?) Майже суто теоретично можна припустити, що єврейські скоробагатьки використовують особливі, незнані їхнім гойським колегам способи примноження своїх статків, але тоді важко зрозуміти: чому за чверть століття ніхто не навів вірогідного опису таких способів у відкритих джерелах? І то в епоху інтернету, коли навіть характеристики, приміром, надсекретного літака потрапляють у мережу скоріше, ніж той встигає здійнятися в небо…

Українцям годі мріяти про своє національне відродження, допоки триває невидима «євроолігархічна» окупація матеріальних, інформаційних та культурних ресурсів України. Мусимо відзначити, що ефективний метод припинення цієї окупації в принципі існує. Треба «всього лише» широко відчинити двері країни перед представниками інвестиційно привабливих націй – і за якихось пару десятиліть провідних українських олігархів уже зватимуть, приміром, Лінь Цзяо, Пан Гіль Чжун, Гопал Сінгх або іншими некошерними іменами. Але тут постає питання українського зацікавлення в такій трансформації - «…за що ж ми різались з ордами?//За що скородили списами//Московські ребра??» За Пан Гіль Чжуна?.. На жаль, відповідь на це питання може бути тільки одна: неконкурентоспроможна нація приречена скородити московські ребра (байдуже списами чи «Джавелінами») в ім’я чужих інтересів – і жодний уряд у Києві, хай навіть ультранаціоналістичний, неспроможний зарадити цій біді. Тож ставаймо й собі інвестиційно привабливими – тим більше що маємо для того такий потужний стимул, як потреба порятунку українського слова.

Можна навести чимало інших прикладів того, наскільки різними, навіть за граничної схожості зовнішніх обставин та внутрішніх ресурсів, виявляються шляхи та результати розвитку людських спільнот. Згадаємо додатково лише деякі з них – і то побіжно, не «розкладаючи все по поличках». До серії таких прикладів належить, приміром, сумнозвісна «проблема Півдня» - головний біль всіх без винятку італійських урядів, спричинений тим, що південні регіони Італії, вже півтора століття (!) розвиваючись в складі унітарної держави, стало демонструють відчутно гірші соціально-економічні показники, ніж решта країни. Інший приклад – китайські меншини в багатьох азійських державах, які, не раз дискриміновані урядами та наражені на неприхильне ставлення «корінного» населення, забезпечують ці держави левовою часткою їхньої підприємницької та інтелектуальної верстви.

Зрештою, як тут не назвати мало ким помічений феномен «путінської еліти»? Пригадаймо собі, що чинні державні верхівки Росії та України вийшли з тієї самої «сталінської шинелі», що їхні представники дістали схожу освіту й всотали в себе ту саму культуру; «не перед камерами» ці люди розмовляють однією мовою, практикують однаковий спосіб життя, не раз навіть дружать між собою сім’ями та бізнесами, проте… «На тому боці» тисячі політиків, адміністраторів, дипломатів, військових, господарників, чекістів, ідеологів та пропагандистів завзято працюють для розбудови «русского мира»! Мєдвєдєв і Матвієнко, Лавров і Шойгу, Гундяєв і Кадиров, Соловйов і Кісєлйов, Дугін і Вассерман, Гіркін і Козіцин… Так, ці люди цинічні й аморальні, схильні до протекції й кумівства, полюбляють дорогих повій та коштовні брязкальця, однак при тому вони безперечно перебувають на своїх місцях і послідовно обстоюють імперські інтереси Росії. Натомість майже повна неспроможність українського істеблішменту та його невитравна схильність до зрадництва сягнули масштабів національної трагедії, ставши причиною незліченних провалів та поразок молодої держави.  

Які таємничі відмінності ховаються в історичній генетиці різних націй? Чому одні з них всупереч усьому демонструють феноменальні успіхи, а другі навіть нібито на рівній дорозі шкутильгають від провалу до провалу? Чи надаються до лікування failure nations і failure states?..

* Приклади, в яких дія цього субстрату постає майже «в чистому вигляді», є радше винятковими. Зазвичай таку дію маскують відмінності ресурсних потенціалів, адміністративно-правових систем, особливостей історичного розвитку різних націй тощо.

** Можливо, в цьому випадку, на відміну від двох попередніх прикладів, слід вести мову про «історію успіху зі знаком «мінус», адже ціною неймовірного піднесення жменьки скоробагатьків стало перетворення новопосталої держави на failure state. Ба більше, схоже, що навіть самій єврейській меншині, чисельність якої за роки незалежності скоротилася в кілька разів, не надто пішли на користь карколомні «досягнення» окремих її висуванців.

Обкладинка - pinterest.com.