ВЕЛИКА ЗАГАДКА НАЦІОНАЛЬНОЇ УСПІШНОСТІ (Ч.1)

Швидкість перебігу хімічної реакції залежить згрубша від трьох чинників: температури, концентрації реагентів (для твердих речовин аналогом концентрації є площа активної поверхні, а для газоподібних – їхній тиск) і наявності каталізатора. З першими двома чинниками наука в цілому розібралася вже півтора століття тому, а ось із тим третім…

«Ціна проблеми» є надзвичайно високою – на неї «зав’язані» добряча третина хімічної промисловості й численні харчові, біологічні, медичні технології, включно з методами лікування низки небезпечних хворіб. Над розв’язанням загадки каталізу працюють тисячі фахівців, у цій царині роздано понад десяток Нобелівських премій, тож морок таємничості потрохи відступає. Нині ми знаємо, що слово «каталіз» є спільним прізвищем цілої родини різнопланових явищ; створено теорії різних типів каталізу, для багатьох із них розроблено математичний апарат та проведено кількісні розрахунки тощо. Проте дотепер всі нові каталізатори знаходять лише дослідним шляхом; хоч як докладно знаючи фізичні, хімічні та біологічні властивості певної речовини, неможливо з вірогідністю передбачити її каталітичну поведінку в тій або іншій реакції на підставі суто теоретичних міркувань. Прогностична теорія каталізу досі відсутня й, можливо, вже ніколи не буде створена, враховуючи як стрімко, сливе із кожним новозбудованим андронним колайдером, людський розум втрачає здатність щось пояснювати в довколишньому світі.

…Так сталося, що окрім проблеми української мови автор цих рядків жваво цікавиться ще багатьма різними речами, більшість з яких сьогодні явно «не в тренді», як-от: молекулярна фізика та фізична хімія, латиноамериканістика, металургія, матеріало- та музикознавство, інформатика з кібернетикою, геохімія, етнологія, теорія еволюції тощо. Проте є в цьому наборі зацікавлень одна провідна тема – комплексна, розташована на роздоріжжі розмаїтих наук: питання про те, які чинники зумовлюють успішний та особливо успішний розвиток суверенних суспільств. (Варто уточнити, що в такій постановці проблеми важливим є не політичне поняття суверенітету, а фактична здатність соціальної системи розвиватися оригінально й незалежно від свого оточення – формально несамостійні спільноти не раз можуть володіти такою здатністю, а формально незалежні, навпаки, її гублять.)

Такі чинники теж можна поділити на три основні групи. Ну, по-перше, для розвитку безперечно потрібні ресурси. До останніх належать як природні (географічне розташування, доступ до морських узбережь та транспортних артерій, кліматичний та рекреаційний потенціал, родючі ґрунти, корисні копалини, біорізноманіття тощо), так і, сказати б, рукотворні чинники (інфраструктура; промисловий, науково-технічний та культурно-освітній потенціали; комунікаційні мережі, історико-архітектурні пам’ятки, корпус фахівців із різних галузей діяльності й т. ін.). Причому переважна більшість антропогенних ресурсів потребують постійної праці для свого підтримання та оновлення й, полишені без належної уваги, мають здатність перетворюватися з рушіїв суспільного поступу радше на його гальмівні чинники. 

Протягом століть наявність або відсутність таких ресурсів були, відповідно, Божим благословенням або незмивним прокляттям для націй; за володіння ними точилися запеклі дипломатичні змагання й криваві війни. Поширена думка про те, що в постіндустріальну добу роль ресурсного фактору поволі зменшується, проте непоодинокі факти спонукають думати, що справа стоїть якраз навпаки. Взяти для прикладу останні голосування в Раді Європи, де одна ду-у-же багата на ресурси держава так успішно запхала свою трубу в найінтимніші органи євроспільноти, що та в екстазі радо позбулася разом із економічною ще й моральної цноти…

Проте вже за давніх часів зауважено парадокс феноменально успішного розвитку низки країн із украй обмеженою, або й практично відсутньою ресурсною базою: від стародавньої Фінікії та античних Афін – до сучасних Сінгапуру, Ізраїлю, Голландії тощо. Вважається, що в цьому випадку спрацьовує друга група чинників поступу, а саме – ефективні, «правильні», відповідні до природних людських мотивацій закони функціонування суспільства. «Класичним» тут уважають корейський приклад: та сама нація була випадковим чином поділена на дві половини, кожна з яких розвивалася за власними законами… й сьогодні одна половина Кореї демонструє гротескні форми відсталості й несвободи, а друга є заможним лідером планетарного науково-технічного поступу. 

Звісно, не самим лише південним корейцям адекватне визначення цілей, пріоритетів та правил гри допомогло досягти вражаючих успіхів. Власне кажучи, ціла ліберальна парадигма тримається на простому принципі: встановити правильні закони – й мати терпіння дочекатися наслідків їхньої дії… До цієї ж, другої групи чинників поступу ми схильні відносити (що не є, можливо, цілком слушним у теоретичному сенсі) наявність сильних, мудрих, обдарованих харизмою лідерів, які очолюють націю на крутих поворотах її історичного шляху. Аби переконатися в здатності окремих осіб змінювати долю цілих держав варто пригадати бодай постаті К. Ататюрка, Ф. Рузвельта, К. Аденауера, Ф. Кастро, Лі Куан Ю та ін.

Що ж стосується третьої групи чинників… Про них майже не згадують «класичні» підручники з економіки, політології, теорії держави тощо, та й «некласичні» мають достоту клопотів з їх виявленням та висвітленням. Дія цих чинників не раз виглядає парадоксальною, тому автор просить дозволу проілюструвати реальність цього явища кількома доволі розлогими прикладами – таким-бо важливим для порятунку мови є це позірно «абстрактне» питання.

Моя трудова біографія починалася за часів, як тепер кажуть, «пізнього застою». Ще не маючи для порівняння досвіду життя в незалежній Україні, я вважав тодішню радянську дійсність сірою й безперспективною, а тому шукав якогось світла в кінці тунелю, на яке можна було принаймні орієнтуватися духовно. Аж ось почув захоплені відгуки знайомих, яким довелося побувати в «республіках Прибалтики»* про «майже європейське» життя-буття їхніх мешканців.

Формально на берегах Балтики будували такий самий соціалізм, як і де-небудь у російському Нечорнозем’ї, але… В литовському колгоспі гноївку вивозили на поля чітко за складеним графіком, а не тоді, коли колгоспний водій виходив із запою… В латвійському містечку всі ліхтарі на вулицях світилися, перехожі нехибно влучали сміттям у правильно розставлені урни й перетинали сквер лише по доріжках… Естонський рибалка після тяжкої праці в штормовому морі попускався у затишній кав’ярні за келишком смаковитого Vana Tallinn, замість під п’яні матюки пустити по колу «півлітру з горлá» десь на ящиках за гастрономом… З багатьох таких нюансів сукупно складався привабливий і дуже відмінний від звичного радянського стиль життя, хай під радянськими прапорами та з радянськими інститутами. Складником цього стилю була, звісно, й непохитна вірність трьох маленьких народів своїм національним мовам та намагання вирішувати всі проблеми в колі носіїв цих мов, а не «на всесоюзному рівні» абощо.

Характерну історію на цю тему довелося прочитати в пресі. Якось ЦК КПРС розродився був постановою про укрупнення молочнотоварних ферм. Коли вона дійшла до Таллінна, керівники республіки «з олівцем» перейшлися текстом документу, з’ясовуючи для себе як закладені в ньому здорові ідеї, так і приховані «підводні камені». Потім порадилися з місцевими фахівцями про те, як слід видозмінити спущені «згори» директиви, аби вони успішно працювали в місцевих умовах і, зрештою, призначили особу, персонально відповідальну за цю справу. (Згодом, коли в Москві «естонських товаришів» намагалися сварити за «надто творчий» підхід ті виправдовувалися, що, мовляв, у них виникли додаткові міркування в процесі перекладу постанови естонською мовою.) Чи не так само мали би спрацювати керівники всіх регіонів, від Калінінграда до Магадана? Проте повсюди на місцях події розгорталися за одним із двох сценаріїв: або в галузі нічого не змінилося, оскільки регіон під різними приводами саботував виконання постанови ЦК, або ж її безоглядно взялися втілювати в життя – й місцеве молочне стадо тупо пішло під ніж. Повсюди крім Естонії…

Як вдавалося литовцям, латишам та естонцям плекати згадані відмінності? Ще в 50-60-х рр. видиме пояснення цього факту виглядало простим – вони, мовляв, нещодавно приєдналися до «сім’ї братніх народів», не встигши зжити до кінця залишки буржуазно-націоналістичної ментальності… Але й пізніше, коли на дворі стояли вже пізні 80-ті, в крамницях прибалтійських республік далі панував відносний достаток, продавці залишалися більш послужливими, а міліціонери – більш ввічливими, ніж їхні колеги деінде!.. Тут ховалася загадка, яку кортіло розгадати, тому автор, прямуючи до наукової бібліотеки того чи іншого міста (робота-бо вимагала частих пересувань), серед інших текстів обов’язково брав щось про побут, економіку, культуру, історію народів Балтії.

Мої кількарічні дослідження проблеми завершилися цілковитим фіаско – жодний наведений в джерелах факт, як і жодний рядок статистики не свідчили про явну перевагу балтійських республік над рештою радянських регіонів! Там не виробляли більше, ніж деінде електроенергії, автомобілів чи верстатів із ЧПУ; не диспонували суперновітніми технологіями; не отримували значних товарних чи фінансових дотацій або податкових полегшень. Навіть у царині культури, високим рівнем якої славилися прибалти їх статистичні показники не завжди й не вельми помітно підносилися над загальносоюзним рівнем. Соціальна структура республік була уніфікована за радянськими взірцями й спиралася на ті самі приписи (ГОСТи, техпромфінплан, указівки про боротьбу з буржуазним націоналізмом тощо) за відносно слабкого розвитку «неформального» сектора (як-от, приміром, дисидентського руху).

Можна було, звісно, відкараскатися від проблеми посиланням на особливості історії, традиції, звичаїв цих народів абощо, однак у тім-то й річ, що ні марксистська, ані «буржуазна» наука не пояснюють, як конкретно «працюють» ці чинники! Інакше кажучи, такий підхід залишав без відповідей питання про те, що сáме в історії, звичаях і традиціях прибалтів радикально відмежовує їх від решти «гомосовєтикусів», або чому в першу чергу мали би повчитися в них, скажімо, українці, аби поліпшити власний стиль життя?

Ясна річ, описане вище дослідження не мало вповні наукового характеру, а єдино доступні тоді радянські джерела, використані в його ході годі було вважати об’єктивними. Та ось настала доба «демократизації», народи Балтії потяглися до незалежності й у пошуках підтримки їхні представники рушили на Захід, де зустріли… доволі стриманий прийом. Їм радили «залишатися в Союзі й підтримувати Горбачова», «підштовхувати реформи зсередини» тощо, притому високочолі західні совєтологи відкритим текстом казали своїм урядовцям та їхнім гостям, що не бачать перспектив у суверенізації країн Балтії. Себто прогресивне людство, спираючись на найкращі західні бази даних зробило такі ж самі висновки, до яких перед тим дійшов скромний автор цього посту: «балтійська специфіка» є радше зоровою ілюзією, ніж виявом якихось сутнісних відмінностей країн Балтії від решти Совдепії.

На щастя, мужні прибалти не дослухалися до цих висновків і рішуче почали торувати шлях в Європу. Причому кожна країна робила це в свій суверенний спосіб! Протягом наступних, неймовірно складних років вони мали високі шанси розійтися в різні боки: якась із трьох націй могла заблукати на манівці авторитаризму (що зробила, приміром, сусідня з ними Білорусь), або ж спробувати «довше затриматися в соціалізмі», або піддатися спокусі повернення під російський протекторат тощо. Але три малих народи вперто «робили все правильно» - достоту так само, як за пару десятиліть перед тим естонські комуністи реформували свою молочну галузь…

До порогу європейського дому в 2002 р. всі три країни підійшли одночасно. Через 17 років після їхнього возз’єднання з Європою повторити це діяння не спромоглася – й вочевидь не зробить цього протягом принаймні наступного десятиліття – жодна інша пострадянська країна! Мавши на старті майже однакові позиції з білорусами, молдаванами, українцями, грузинами тощо, сьогодні литовці, латиші й естонці впевнено нарощують свій відрив від цих націй, одночасно «засипаючи прірву», яка відділяє їх від «старої Європи». Тож принаймні допоки українські бійці втримують оборону на Сході, європейська перспектива Балтії ні в кого не викликає найменших сумнівів.

Стисло підіб’ємо підсумки: протягом останнього століття три невеликі країни, розташовані на небезпечному пограниччі Європи з Євразією продемонстрували очевидну здатність жити й розвиватися успішніше, ніж то робили принаймні їхні найближчі сусіди зі східного боку. Ця проявлена за різних політичних та історичних розкладів здатність вочевидь не пояснюється ні ресурсним фактором, ні правильно виписаними законами, ні особливо видатними якостями керівників країн. В наразі малозрозумілий спосіб фактор відносної успішності балтійських країн пов'язаний із самими народами, які їх населяють, зі здатністю цих народів знаходити «вікна можливостей» за розмаїтих, у тому числі вкрай несприятливих обставин та «робити правильно» ті справи, які інших заводять на манівці. «Класичні» теорії поступу неспроможні пояснити цей феномен, який зовсім не є одиноким, у чому ми невдовзі переконаємося.  

* Сам автор, на жаль, побував на берегах Балтики пізніше, й то лише в Литві, але мав щастя неодноразово зустрічатися з прибалтами на спортивних змаганнях, в лижних походах та виробничих відрядженнях.