Друга світова війна очима дитини: від початку до кінця

Коли почалась війна, Володі не вистачало півтора місяця до трьох років. Вважають, що в такому віці діти не запам’ятовують подій. Він не пам’ятав початок війни, а може йому про нього не сказали. Першою згадкою дитинства став день, коли війна прийшла в його місто. Точніше, це був пізній вечір, як він тепер вважає –десь у серпні. Тоді над містом з’явився німецький літак. В місті був механічний завод, на якому виготовлялись, мабуть, боєприпаси, патрони або міни і снаряди. Його охороняли війська протиповітряної оборони. Включили прожектори, які високо в небі спіймали літак. Він, ледве видимий, сріблився у схрещених променях прожекторів. Забухали зенітки. Мешканці міста почули і висипали з будинків, задерши голови, дивились у небо, радісно вигукуючи: "Ось він! Ось!".

Володю, якому декілька днів тому виповнилось три роки, збудили, одягли і винесли до саду їхнього приватного одноповерхового будинку. В руки дали зенітний кулемет, який заводився ключиком - подарунок на минулий день народження. Чи може він не пам’ятав це, а йому розповіли батьки? Тоді чому ж він так добре пам’ятає, який був кулемет, кожну його деталь? Так чи інакше, Вовочка узяв участь у бойових діях, стріляючи по німецькому літаку.

Літак досить довго кружляв на великій висоті, недосяжній для зеніток того часу, і скинув одну бомбу, яка впала за межами міста.

Досить швидко війна прийшла до міста насправді. Вовин тато працював інженером в Управлінні залізниці, мама хазяйнувала вдома, бо крім сина на її руках була маленька дочка, якій не виповнилось ще й року. Після розгрому наших військ під Харковом, німці швидко наближались до міста. Почалась спішна евакуація. Залізничників перевели на військовий стан, тобто мобілізували, вони цілодобово працювали, вивозили людей вглиб країни, перевозили війська і боєприпаси. Працювали під постійним бомбардуванням. Коли німці налітали на потяг, він зупинявся й усі тікали подалі від вагонів. Це не завжди вдавалось, бо нальоти були несподіваними.

Тато розповідав, що під час одного з них він вважав, що загубив свого друга, з яким разом працював. Після закінчення нальоту, коли усі піднялися з землі, повернулись до потяга і перерахувались, виявилось, що татового друга немає. Усе обшукали, але ніде нема. Біля вагонів була свіжа велика воронка від бомби, вирішили, що друга розірвало на маленькі шматочки, або він просто зник. Та коли почали ставити на місце двері, які зірвало вибухом з теплушки, то під ними знайшли непритомного, контуженого, але живого татового друга.

Мама залишалась вдома з двома мали дітьми, та служби залізниці її не забули і організували евакуацію. Володя запам’ятав якісь теплушки, де їхало багато людей, чужих тіток і дядьків, які розмовляли з ним і сестрою, давали їм яблука і груші. Іноді їхній потяг стояв в тилу по декілька днів, пропускаючи військові ешелони. Найгіршими були пересадки, особливо в пасажирські вагони, куди усі лізли натовпом, бо місць не вистачало. Мама не могла пролізти з дітьми, їх передавали над натовпом на руках прямо у вікна, а Вова з сестрою ревіли з усіх сил, бо боялися, що мама не зможе влізти у вагон, і вони залишаться самі.

Вже, мабуть, у листопаді родина з кількома пересадками дісталась місця призначення – невеликого роз’їзду в Узбекистані, між Самаркандом і Джизаком. Крім них сюди привезли ще три-чотири родини з їхнього міста. Роз’їзд був маленьким, декілька глинобитних кибиток з пласкими покривами. Володя потім згадував, що навкруги була напівпустеля, тут водились тільки жовті ховрахи, які живились на пшеничних полях поблизу роз’їзду. Ховрахи були дебелими, жирними, більші хлопці ловили їх, смажили і їли. Мама гидувала ними, але Вова їв, мама дозволяла. Жили бідно, бо мама не працювала, але приходив атестат від батька. Та купити було майже нічого.

Спочатку мешканцям роз’їзду не вистачало води, вони бігали до паровозів, які зупинялись на декілька хвилин, за кип’ятком. Потім, вже наступної весни, почали привозити величезну дерев’яну бочку з краном внизу, яка стояла на залізничній платформі. Цю платформу чіпляли в кінці потягу, а на роз’їзді відчіпляли. Далі усі мешканці роз’їзду штовхали платформу в тупик, а Володя з сестрою та іншими дітлахами їхали сидячи біля бочки. Води вистачало на довгий термін.

Взимку 1942 року випало багато снігу, діти сиділи вдома. Коли приїхав на коні якийсь знайомий батька, Володю пустили покататись. Він побачив величезні кучугури снігу майже до дахів кибиток. Його посадили на коня, підклавши під сідло подушку, і він став вищим за кучугури.

Навесні було особливо голодно, мати і діти збирали гриби-сморчки, які зростали навіть біля залізниці, потім пішли печериці. Усі гриби здавались дуже смачними.

Влітку з’явилась нова біда: усі жінки і багато дітей з їхнього міста захворіли на малярію. Вовина мама, а потім і маленька сестра теж хворіли, лежачи в ліжках. Мама не могла піднятись по декілька днів, Вова подавав їй воду та акрихін. Він чомусь не хворів. Казали, що їм треба змінити місце, переїхати, де нема малярії.

Повз роз’їзд часто проходили потяги. На захід, в Самарканд везли поранених, на схід, з Красноводська йшло паливо, новенькі американські та англійські автомашини, гармати, боєприпаси. Вова дивився, як черговий по роз’їзду виходить з жовтим прапорцем до поїздів. Діти часто заходили в приміщення чергового, де їм давали сітчасті ковпачки з ламп, які запалювали вночі на семафорі. Вова зайшов якось і побачив на столі червоний прапорець. Він узяв його, пішов у поле на деяку відстань від роз’їзду. Коли побачив потяг, що наближався, став з червоним прапорцем біля рейок. На його подив потяг зупинився, помічник машиніста побіг до Вови, а Вова кинув прапорець і втік у пшеницю, яка була вищою, ніж його зріст. Сховався, знайти його не змогли. Переляканий, він увечері прийшов додому і довідався від мами, що зупинив потяг з пораненими, який йшов до Ашхабаду.

Військове обладнання везли з Ірану, який був поділений між радянськими військами і англійцями. Вовин тато служив у Тегерані, бо залізниця, управління якої до війни було в їхньому місті, обслуговувала увесь залізничний шлях від Тегерану до Сталінграду через Баку, Красноводськ, Ташкент. Батько був черговим диспетчером, тобто направляв вантажі за призначенням. Вже минав 1942 рік, йшла Сталінградська битва, країна напружувала усі сили. А за кордоном народи США і Великої Британії готували новорічні подарунки радянським воїнам. Подарунки надходили до Тегерану.

Під час чергування Вовиного батька він отримав телеграму від Лаврентія Берії: ешелон з подарунками для захисників Сталінграду відправити до Москви. Але він зробив по-своєму, відправив цей ешелон за призначенням в Сталінград. Не отримавши подарунків у Москві, Лаврентій Павлович наказав арештувати Вовиного батька і віддати під трибунал за невиконання наказу. Батька арештували і доставили до Красноводська, де військовий трибунал засудив його до страти.

Про це друзі повідомили його родину, і мама з Вовою і його сестрою поїхала в Красноводськ, щоби попрощатись. Володя потім не міг згадати усі події, він взагалі не розумів, що відбувається. Куди мама везе, туди і їде.

Але друзі, тобто співробітники батька, не тільки повідомили родину, а ще й надіслали велику телеграму товаришеві Сталіну, яку підписали абсолютно усі. Оскільки надіслали її службовим каналом, то, перш за все, вона потрапила до наркома шляхів сполучення А.В.Хрульова, який, крім того, був начальником Головного управління тилу Робітничо-селянської Червоної армії, генерал-полковником інтендантської служби, якого поважав Йосиф Віссаріонович. Генерал-полковник заступився за батька, і Й.Сталін відмінив вирок, наказав відновити Вовиного батька у званні, повернути на службу і виплатити забезпечення за період арешту.

Під Сталінградом німці потрапили в котел, почалась ліквідація армії Паулюса.

Вовиному батькові дозволили кількаденну поїздку до родини. Він з’явився на роз’їзді незвичайно худим, але веселим. Оскільки він не палив, то отримував цукерки-льодяники і привіз їх дітям. Ціле цебро льодяників, які сплавились у міцну різнокольорову масу. Їли їх декілька місяців.

Батько влаштував маму на роботу в хімічну лабораторію дистанції шляху в Самарканді, куди мама з Вовою і його сестрою переїхала навесні 1943 року. Володя запам’ятав красиве зелене місто з мавзолеєм Тимура, покритим блакитними кахлями з арабськими написами, тінисті вулиці з каштанами і платанами, глибокі колії доріг у лесі, прорізані гарбами за багато століть. Жили в Самарканді недовго, переїхали до Ташкенту, де мама також працювала в лабораторії. Вона йшла на роботу зранку і працювала допізна. Вова залишався з сестрою вдома. Сидячи на низенькому широкому підвіконні, вони виглядали маму і ревіли увесь день.

Перед вікном був величенький арик з високими крутими берегами, іноді в ньому застрягали гарби на великих колесах,запряжені верблюдами. Витягання гарби з арику було виставою, яку супроводжував несамовитий крик узбеків і верблюдів.

Німців погнали від Сталінграду, лабораторія, в якій працювала мама, переїхала до станції Сарепта під Сталінградом. Жити почали у великій кімнаті на другому поверсі будинку, де на першому була хімічна лабораторія. Мама робила аналізи води для паровозних котлів, щоб не було накипу.

В кімнаті, яка не мала меблів, жили близько двадцяти людей, що спали на підлозі по периметру кімнати. Більшість з них працювала і отримувала пайки, до яких входили хліб і копчена каспійська риба. Володя запам’ятав, як люди їли рибу і кидали риб’ячі голови на середину кімнати, а троє чи четверо євреїв, чорних і голодних, кидались за ними, вихоплюючи їжу один в одного. Євреї не працювали і не йшли воювати, казали, що хворі. Пайків вони не мали. Трудящі стиха, між собою, казали, що вони симулянти і дармоїди, але особливо не виступали, бо знали, що німці вбивають євреїв, і не хотіли ставати на бік ворога. Мама казала дітям, що євреї полюбляють риб’ячі очі, тому за них б’ються

Євреї працювали на себе, викопуючи сірку в уривчастих берегах річки Сарепти, розтоплювали її в німецьких касках і робили сірники, які продавали на станції.

Ще Володя потім згадував, що часто ходив на річку і дивився на жовтий прошарок сірки, завтовшки десять-п'ятнадцять сантиметрів в обриві протилежного берега. Цей прошарок притягував Вову, якому йшов п’ятий рік, він часто думав про те, як він утворився, розпитував маму і тітоньок з хімічної лабораторії.

В кімнаті, крім Вови і його сестри, жили ще діти, переважно хлопчики не старші семи років. Цілими днями вони лазили у німецьких складах – великих сараях з сірих дощок. Сараї були заповнені новими німецькими, італійськими і румунськими касками з підшоломниками з м’якої повсті, а італійські ще й підшиті небесно-блакитною шкірою. Діти видобували кольорову повсть і шкіру, дорослі робили з повсті красиві килимки, а зі шкіри шили дитяче взуття.

Одного разу на залізничний вузол у Сарепті налетіли німецькі літаки, бомбили ешелони і лабораторію. Володя і діти причаїлись в одному з сараїв, а крізь вікна в будинку було видно, як бігали перелякані матері.
Взимку родина переїхала до Ворошиловграду, який теж, як і Сарепта, був знищений майже вщент. Володя не запам’ятав, де і як вони жили, але згадував почуття довгого очікування, яким було пронизане їхнє життя. Вони чекали, коли звільнять їхнє рідне місто, а німці закріпились на високому березі річки Міус. Ворог часто бомбив Ворошиловград. Недалеко від місця, де жили Вова, його мама і сестра, німці розбомбили завод медичних інструментів чи великий шпиталь, бо серед руїн були розкидані тисячі пінцетів, скальпелів і затискачів.

Коли радянські війська прорвали оборону під Воронежем, то щоб не потрапити до нового котла, як у Сталінграді, німці почали спішно тікати. П’ятого вересня 1943 року німці залишили їхнє рідне місто, зруйнувавши усі великі будинки, а майже наступного дня батько, мама і діти вже були дома.

Тут їх зустріла батькова мати, бабуся Вови і його сестри. Родинний будинок уцілів, як і сусідні приватні будинки. Бабуся майже нічого не чула, але розповідала, що було при німцях.

Їхній одноповерховий будинок стояв на головній вулиці, але далеко від центру міста. В центрі ж стояли багатоповерхівки, в яких німці розмістили свої канцелярії, офіцерські клуби і навіть бордель, куди добровільно пішли працювати повіями вісім дівчат. Цей бордель раніше був дитячими яслами, куди носили Вову, коли мати ще працювала.

Через декілька днів після приходу німців вони зібрали багато євреїв, які прийшли з речами, бо вважали, що їх вивезуть в кращі місця у Європі. Але їх посадили у підвал, а потім, залишивши собі речі й коштовності, погнали на алебастровий комбінат, де замурували живцем у штольні. Кажуть, що солдати відмовились розстрілювати цих людей, бо серед них було багато дітей. Після звільнення міста від німців штольню розкрили і знайшли там близько трьох тисяч кістяків, серед них багато маленьких.

Після цієї страти ще близько року німці розстрілювали євреїв, партизанів, підпільників і військовополонених в кар’єрах алебастрового комбінату і ярах на околиці міста. Загинули більше чотирнадцяти тисяч людей. Після війни євреї встановили тут пам’ятник – дерев’яну стелу, оббиту бляхою і пофарбовану в блакитний колір. На верхівці стояв глобус, який символізував земну кулю. Володі здавалися таємничими написи на івриті. Пам’ятник поступово занепадав і, нарешті, його прибрали. Але згодом, вже в незалежній Україні, біля штольні, де німці замурували людей з дітьми, поставили новий пам’ятник – "стіну плачу".

Бабуся розповідала, що, коли німці увійшли в місто, прилетів радянський біплан їх бомбити. Німці відразу ж підбили "кукурузника", він сів недалеко на околиці міста, а пілот вискочив і кинувся тікати городами. Забіг до сусіднього двору і закрився в туалеті, дерев’яній будці на городі. Німці побачили, один з них забіг у двір і полоснув з автомату по туалету. Навіть не подивившись, що там стало, пішли. Сусідка відкрила пробитий кулями туалет, там лежав вбитий пілот. Прибігли інші сусідки, немолоді жінки, з плачем вони поклали пілота на вишивані українські рушники і понесли на цвинтар біля церкви, де викопали могилу і заховали без труни, бо не було нікого, хто б міг її зробити. Німці дивилися здаля, але не заважали.

Незабаром до бабусі прийшли німці, подивились будинок, який будували ще діди і батьки її чоловіка, усі теслі. Будинок був великий, не менше семи кімнат. Бабусю німці вигнали з дому і заборонили туди заходити, але дозволили узяти деякі речі. Вона оселилась у погребі між домом і сараєм. Ходити по двору і готувати на літній печі їй не забороняли. В домі оселився німецький генерал, тільки не справжній, а тиловий, в Німеччині він був письменником,а тут займався "культурною" роботою, тобто вивозив культурні цінності до Німеччини.

Він отримав наказ спалити міську бібліотеку, усі книжки винесли на вулицю і склали у велику купу, але спалити їх письменник не наважився. Вони лежали кілька тижнів, а потім мешканці міста почали тягнути їх додому, бабуся теж привезла візок книжок, але їх не палила, а склала в сараї. Потім Володя читав їх ще багато років.

Німецький генерал першим чином обновив туалет у дворі, зробив його великим і зручним. Бабуся казала, що він застелив і завішав його різними картинками з німецьких журналів і сидів там годинами, щось читав і писав, а поруч з туалетом стояв солдат з автоматом.

За наказом генерала, німці позбирали на крейдяних горах поблизу міста кам’яних половецьких баб і поставили їх поблизу міської бібліотеки, де був штаб генерала. Ідолів збирались вивезти до Німеччини.
Для дітей міста генерал відкрив дитячий клуб, де вчили малювати і співати німецьких пісень. Багато книжок з малюнками, де вчили малювати курку, будинки тощо, залишилось у бабусі після втечі німців. Володя дивувався тому, що на електричних лампочках висіли штучні гілочки ялівця з червоними ягодами штучної ж брусниці. Це генерал влаштовував новий 1942 рік, роздавав дітям подарунки і шоколад.

Генерал, хоч і був по-німецьки строгий, але не злий, іноді розпитував бабусю про життя каліченою російською мовою.

Взагалі ж німці не дозволяли мешканцям говорити російською. Коли чули, то кричали: "комуніст", "партизан" і тягли до буцегарні. Усі росіяни і євреї розмовляли українською, в школі вчили українську і німецьку мови. Вова, коли повернулись додому, вже вмів трохи читати, хоч йому минуло тільки п’ять років. Навчившись літерам, він читав геть усі вивіски й усе, що потрапляло йому на очі. Він бачив, що на парканах і стінах будинків були приклеєні німецькі накази, ліворуч – половина листа українською, а праворуч –німецькою мовами.

Володя, коли вже після війни вчився у школі, довідався від однокласників, що німці багато уваги приділяли дітям. В школі усі добре вчили німецьку, співали німецькі пісні, брали участь у святах з дня народження фюрера, грали у футбол, вчилися малювати. Німці встановили систему нагород, давали шоколад за принесену зброю, знайдену на місцях боїв, за виявленого єврея або ж комуніста. Діти мали підслуховувати усе, що кажуть батьки, і повідомляти німців.

У перші місяці окупації в місті був табір військовополонених, які там вмирали без їжі та води. Мешканці міста крутились поблизу, намагаючись перекинути їм хліб та просунути воду, але німці, коли бачили, відганяли їх. Потім замість солдатів поставили місцевих поліцаїв, до яких мешканці ставилися з презирством, часто з ними лаялись і обіцяли повісити, бо це були знайомі ще з довоєнних часів.

Десь через півроку окупації, розповідала бабуся, підпільники чи партизани закидали гранатами бордель, де крім німецьких офіцерів загинули вісім дівчат. Багато хто жалкував за ними, хоч це були повії, але їх знали, бо до війни вчилися з ними в школі. Після цього німці арештували багато людей і розстріляли їх в ярах.

Після поразки під Сталінградом німці почали готуватись до оборони. До сусіднього з бабусиним двору привезли далекобійну гармату берегової оборони, яку німці захопили в Севастополі. До неї провели невелику вузькоколійну залізницю, по якій вручну катали візки з величезними снарядами. Гармата, коли наші війська підійшли до річки Міус, стріляла один-два рази на добу. Бабуся навчилась впізнавати час пострілу і ховалась у погребі, затикаючи вуха. Навкруги у дворах поставили зенітки, тому що наші кожен день намагалися розбомбити гармату. Одна з великих бомб, 500кг, влучила точно в туалет, коли там не було німця, і вибухнула в ямі. Осколками зрізало усі дерева в саду на висоті близько метра. Дрібні осколки пробили довгий дерев’яний сарай, стіни будинку і застрягли в меблях. Після війни Володя витягав їх з нікельованих трубочок ліжка. Бабусю, яка сиділа в погребі, вибухом контузило, вона оглухла назавжди і лежала два дні без тями. Бомба вибухнула в тридцяти метрах від неї.

Німці зробили новий туалет в іншому місці, але незабаром їм вже довелось тікати. Німецький солдат, який був кухарем у генерала, попередив бабусю, щоб вона йшла з двору і не поверталась, поки німці не підуть з міста. Бабуся побігла до церкви, молилась там і чекала звільнення. Коли сказали, що німці пішли, вона повернулась додому, не сподіваючись побачити свій будинок. Та усе було гаразд, німці навіть залишили деякі речі генерала і втекли п’ятого вересня 1943 року, не встигнувши підпалити подвір’я. Навздогін їм стріляли підпільники і партизани, що вже займали околиці міста. Місто визволили дві наші дивізії, які швидко пройшли крізь нього.

Місто лежало в руїнах, німці спалили усі будинки в центрі, майже сімдесят п’ять відсотків жилого фонду. Живими залишились лише двадцять п’ять тисяч людей, чотирнадцять тисяч загинули, шість - втекли від німців ще в 1941 році.

Коли Вова приїхав з батьками до міста, він не побачив нічого особливого в приватному секторі, але в центрі міста не було жодного цілого будинку. Вові на цей час виповнилось п’ять років. Наступний рік він вчився вдома, батьки хотіли, щоб він вмів читати, писати і рахувати ще до школи. Батько був у залізничних військах, зрідка приїздив додому. Усі чекали на закінчення війни. В місті з’явилось багато безногих чи безруких молодих людей, деякі з них пиячили і билися, інші просили милостиню.

Повернулися євреї, відкрились перукарні, фотоательє, почали працювати магазини і лікарня. Під кінець року додому повернувся і батько, почало працювати Управління залізниці. Батько ходив у формі залізничника з погонами майора. Надалі прифронтові перевозки здійснювали інші залізниці – південно-західна, львівська. Запрацювало радіо, усі слухали вісті з фронту. Жіночі бригади розбирали завали цегли від розбитих будинків. Почалась відбудова деяких виробничих будівель.

Після свята і демонстрації трудящих Першого травня, усі вітали падіння Берліну, чекали на капітуляцію німців. У ніч на дев’яте травня сказали, щоб не виключали радіо, бо очікується важливе урядове повідомлення. Чекали усю ніч, слухаючи розмірене стукотіння метроному. Вова теж не спав, а сестра, якій ще не було п’яти років, спала. Десь о четвертій ранку диктор Левітан повідомив про повну німецьку капітуляцію. Усі плакали від радощі та обвймались. Вийшли на двір, світло горіло у всіх будинках, сусіди бігали вітати один одного. Спати вже не хотілось.