ВЕЛЕСОВА КНИГА – ПРО ДАВНЬОУКРАЇНСЬКІ
ОЙКОНІМИ ТА ТОПОНІМИ

Велесова книга має величезне значення і самодостатню цінність як історично-пізнавальний твір. Вона описує історію української землі, рідного роду, показує наші джерела, звеличує нашу душу, дає нам крила, силу і натхнення. І тому вона має стати священною для кожного українця. Саме в Україні наша сила і Правда, а не на смітниках московщини, Европи чи в якійсь землі «обітованій», куди нас постійно спрямовують чужинці та деякі доморощені історики й політики. Раніше нас переконували, що нібито лише греки могли когось чомусь навчати, тим часом ВК пише, що й вони «Посилали до нас багато свого юнацтва» (8(3)), очевидно, щоб навчалися премудростям у наших пращурів. У ВК зазначено, що хазари мали вільне життя тільки з русами. «Куди підемо від них? Де життя вільне знайдемо?» (4б), – бідкалися вони, коли русам вривався терпець від їх нахабства і тому вони починали проганяти хазарів зі своїх земель (Велесова книга: пер. укр. мовою, дослідження та рецензії Б. Яценка; рос. мовою – В. Яценка. – К.: Велес, 2004. – 256 с.: іл.).

ВК мовить, що не грецька, а українська земля та її нарід народив демократію, а греки пізніше лише дали світові це слово.

Українська мова – одна з найдавніших, а тому й багата своїм словниковим запасом, у т. ч. й іменами. Рідний іменослів тому й такий багатий, що українці – прадавня нація, тож мала час витворити це мовне й іменне багатство. Давня українська мова й ономастика (наука про імена) має імена, значно старші від звичних нам чужих, які ми майже всі досі носимо. Імення – це обличчя людини, її візитна картка. Рідні ймення – це наша культура, наша душа, а «нарід без власної автентичної культури зникне» (мислитель Девід Лейн).

Велес-Книга насичена такою кількістю імен, подій, топонімів, фактів, що її просто неможливо читати без почуття гідности і гордощів за те, що наші предки мали її, власну гідність, і ті чесноти, якими захоплювався світ. Успіхи в демократичному будівництві ми повинні не лише не втратити, а й примножувати. А елементи рабської психології мусимо викоренити, щоб бути гідними наших славних пращурів, які понад усе цінували волю, честь і незалежність.

Книга багато розповідає про нашу прадавню минувшину, містить імена давніх героїв, святих захисників нашої землі, нашої віри і предківських заповітів. Тож маємо згадувати і славити саме їх. А це зокрама – Ор (Орій), Криворіг, Кий, Пащек (Щех, Щек), Горовато (Хорив), Болояр (Білояр), Бобрець, Бож (Бус), Богумир, Святояр, Вендеслав, Болорев... Стільки світла, радости і знань несуть із собою українські імена! Коротко про деяких героїв за сторінками (дощечками) ВК.

«Отож худобу повели праотці наші, і були отцем Орієм до краю руського ведені» (д. 2а).

«Криворіг пішов на них війною і розбив їх. Тут бо греки, як лиси хвостом вертячи, дали Криворігові золоте руно і комонце стребні. І Криворіг утримався на Сурожі. А вони, греки, були на Голуні» (д. 4в).

«І рушили всі і троє синів Орієвих – Кий, Пащек і Горовато, звідки і три славних племені виникли (д. 4г).

«Анти не зважали на зло і йшли, куди Ор указував» (д. 4г).

«А тако Болояр сказав їм: почекайте … і побив ягів» (д. 7ж).

«А той Болорев, хоч і мав досвід великий, завагався» (д. восьма).

«Богумирові боги давали блага земні» (д. 10).

«Се бо воєвода Бобрець, що вів русь до Голуні, по смерті одержав чин Перунь» (д. 18а).

«(Є)диний воєвода наш Ясун» (д. 7д).

«Щех іде до заходу сонця зі своїми воями, а Хорват брав своїх воїв. Тоді інша частина Щехова лишилася з русами, і так на тій землі утворила з ними руськолань. Кий бо усівся в Києві, і йому підкорились, і з ним до цього часу будуємо Русь» (д. 7з).

«Се отці наші пішли на них, і Германаріх розбив їх, і вбив руса Божа (Буса) і сімдесят інших крыженчіе» (д. 32).

«І повстав молодший Вендеслав, і зібрав русь, і повів на них» (д. 32).

«У ті давні часи жив Богумир, муж слави, і мав трьох дочок і двох синів» (д. 39а).

Серед звитяжців минувшини Велескнига рясніє конкретними іменами й багатьох руських князів, з-поміж яких чимало й тих, котрі (імена) можна легко пояснити за значенням.

«А був тут у степах боярин Скотень, що не піддався хозарам. Сам будучи іронцем, од Іроні допомоги просив. … А тоді й готи-грабіжники напали на русь, що осіла коло Скотеня, а тії взялися за мечі, і пращурове наші виступили проти них» (д. 4а).

«Там бо всілися варяги, які захопили владу після венеда Святояра... Так узріємо навіч того боярина, героя нашого, який розбив готів із Скотичем (д. 4б).

«Літ за 1500 до Діра пішли прадіди до гори Карпатської і там оселилися і жили ладно. То бо родами правили отці-родичі, а старійшеною роду був Щек, од оріян той був. Паркун благоволив нам, і завдяки йому жили спокійно. І таким було життя п'ятсот літ, а потім подалися на схід сонця і пішли до Дніпра» (д. 5а).

«Маємо боярина Оглендю? А той боярин Оглендя каже: «Як то маємо ділитись до нескінченості? Та борусь єдина може бути, а не десять» (д. 7ж).

«А після них був онук Кісек, який був володарем степу павденного» (д. 17а).

«І се була князь Славен із братом Сківом» (д. 17а).

«А в ті віки правили в родах князі. І се князь Боревен, який подолав еланів на березі морському» (д. 18б).

«І сьогодні маємо іншого князя, Боревлана, правнука по діду сваєму» (д. 18б).

«Се бо многі поклали кістки свої на полі, як і за часів Мезенмира» (д. 24).

«А по тій добі були сімдесят князів наших, як Мезислав, Боруслав, Комонебранич і Гореслав» (д. 25).

«Се бо Ор-отець іде перед нами, і Кий іде з русами, і Щек веде плем'я своє, і Хорев хорватів своїх. І Земебог раіє з того, які-то ми внукі божі» (д. 32).

«Лебедень бо сидів у граді Києві» (д. 34).

«Кий помер, будучи нашим володарем тридцять літ. І по ньому був син Лебедян, який звався Славер, і той був двадцять літ. А по тому був Верен з Великограддя також двадцять літ. І по тому Сережень – десять» (д. 36-б).

«Про першого бана нашого повідаємо і про князя вибраного. Іменувався бо той Киська» (д. 35а).

«Од них три роди пішли, що були слов'янами. Од них походять древляни, кривичі і поляни. Бо перша дочка Богумирова мала ім'я Древа, друга – Скрева, а третя – Полева. Сини ж Богумирові мали свої імена Сієва і молодший Рус. Звідси походять сіверяни і руси» (д. 38а).

«Тут муж роду Білояра пішов на той барег Рая-ріки» (д. 39б).

«Час творення Велесової Книги визначено нами за іменами князів Боревлена, Аскольда і Діра" (С. Піддубний). Тобто Велесовій Книзі вже виповнилося 1140 років.

Натрапляємо й на инші імення праукраїнців, про котрих достеменно не вказано, ким вони були, однак втрапили у це послання прийдешнім поколінням: Велесову книгу.

«Квасур одержав од богів тайну й утвердив сурину» (д. 22).

«І се прийшли укри Ухоріз і брат його Ословень» (д. 25).

«І се був у ті часи Оседень, огнищанин, і сей благ був» (д. 26).

І ще одне імення. Очевидно, одним із авторів Велескниги був учитель і волхв Ілар, якого згадано на д. 8(3). «Лише вчитель і волхв-пророк міг узяти на себе відповідальність повчати «дітей наших невчених» і віщувати: «А те повідаю вам, що повоюєте греків, бо знаю те ясно: так, як отці наші говорили мені...». Він говорить про допомогу свого слова в боротьбі з ворогом: «То сказано вам, і те я казав, допомагаючи в боротьбі руській проти ворогів моїх і ваших» (д. 28). На д. 29 він – у ролі посередника між людьми й богами: «годиться битися за життя наше мечами, – се мовить вам Хоругин син отця Хориги, а се є прохач ваш перед богами, які дають вам силу і владу на землю вашу». Отже, саме нашому далекому співвітчизникові вчителеві-волхву Іларові Хоругину (хо, го – високий, руга – данина, тобто «святий датель») маємо завдячувати цим унікальним твором про життя і славу наших пращурів. Це був справжній патріот своєї землі, великий гуманіст, мудрець і мислитель, геніальний письменник та провидець, який передбачив, що не тільки повоюємо всіх ворогів, а й повернемося до джерел своїх, що «греків зменшиться, і будуть вони на минуле своє дивитися та кивати головами»» (8(3)) (С. Піддубний, сайт «Ятрань»).

Велескнига називає й імення багатьох богів, у яких вірили наші далекі пращури.

«Се бо Дажбо створив нам яйце, що є світ-зоря, яка нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбо землю нашу» (д. 1).

«Молили Велеса, отця нашого, хай потягне в небі комонь Суражіїв» (д. 2б).

«Цьому богу вогнику Семурглю речемо показатися і стати на небі і так бути до блакитного світа. Наречемо його ім'ям Вогнебога і йдемо трудитися» (д. 2б).

«Сварог, що створив світло, – це бог світла, Прави, Яви і Нави» (д. 15а).

«Сурожу бо святому бути над нами» (д. 4г).

«Ані Мара, ні Морока не сміємо славити. Ті бо то диви є нашим нещастям» (д. 4г).

«Всякий день завертаємо погляд свій на богів, які є світ, його ж звемо Перун, Дажбо, Хорс, Яр та іншими іменами» (д. 4г).

«І там Стрибог свестів у степах, а Борей гундів до полуночі, тривожачи нас. Тут була січа велика - язиги і костобоки» (д. 5б).

«Ми нащадки Славуні і можему бути горді і не шкодуємо життя. Та бо Магура співає пісню свою, кличе до січі; а та птиця од Інтри; а Інтра був і пребуде довіку. Інтра віддав Паруні всю зброю, аби той верг її, щоб настав яровень» (д. 6г).

І боярин Сегеня, який убив сина Германаріха і відігнав Гуларіха од Вороненця» (д. 6д).

«Хай виведе нас син світлий Інтрів із пітьми, маємо вишнього захистника нашого» (д. 6д).

«Ясун рече, що не повинні діяти інакше, як іти вперед» (д. 7д).

«А як умре, то до луки Сварогової йде. А там Перуниця каже: то є ні хто інший, як рус-герой, ані грек, ані варяг; це слов'янин роду славного» (д. 7е).

«І Дажбо нас народив від корови Замунь, і були ми кравенці і скіфи, анти, руси, боруси і сурожці. І тако стали діди русове» (д. 7є).

«Так сказала їм Берегиня. І б'є клилами Мати-Слава наша і говорить нащадкам про тих, що ні грекам, ні варягам не піддавалися. Говорить тая птиця про героїв боруських, які од рук римлян упали коло Дунаю біля Троянь-валу» (д. 7ж).

«А захистить нас од ворогів на Русі могутній Сварог наш, а не чужинські Боги!» (д. 7-г).

«Володарі наші єдино є Хорс і Перун, Яр, Купало, Лад і Дажбо» (д. восьма).

«Молячись, найперше Триглаву поклонятись маємо, і йому велику славу співаємо. Хвалимо і Сварога, діда божого, який тому роду божеському є началом і всенькому роду криниця віща» (д. 11а).

«І богові Світовиду славу проголошуємо – се бог Прави і Яви, і йому співаємо пісні» (д. 11а).

«А з обох боків їх Білобог і Чорнобог б'ються – і ті небо тримають, аби світу не бути повергнутому. А за тими обома – Хорс, Велес, Стрибог держать, а поза ними – Вишень, Лело, Літиць» (д. 11а).

«Радогощ, Календо, Кришень. І се тих удержують – Сивий Яр і Дажбо. І се інші є – Білояр, Ладо, Купало, Сіниць, Житниць, Вінич, Зернич, Овсянич, Студеч, Ледич і Лютич» (д. 11б).

«А тут наш огнебог Семарг» (д. 11б).

«То красен рай слав'янський; і там Рай-ріка тече, що віддаляє Небо од Яви. І Числобог рахує дні наші і говорить богові числа свої» (д. 11б).

«Проголошуємо славу велику Хоросові, що крутить златорунні кола» (д. 12).

«Се Білобог веде наші раті і кінноту» (д. 14).

«Молимо патаре Дяіе, що той ізведе огінь» (д. 19).

«Багаті зніжили мечі свої, тому швидко переходили у Наву од Ями, який чекає жертву свою до землі, аби випити кров її» (д. 22).

«Те слово про Птицю Вишню, що в небесну порость летіла од нас» (д. 24в).

«І се Заребог іде краєм тим» (д. 26).

«І Мати кличе до Вишнього, що дав їй вогонь до вогнищ наших» (д. 37а).

«І тому – Ладобогу, який править лади родинні і благості всякі; і Купалбогу, який до митнищ правитиме і всяке омовіння; і Яробогу, який править весняним цветінням і русаліями, водяними, і лісовиками, і домовими. А і Сварог тими править» (д. 38а).

Загалом же у «Велесовій Книзі» (7 – 10 ст.) згадано понад 70 богів д.-українського пантеону» (Сергій Плачинда). Усі вони – прояви єдиного бога, адже релігія ВК» не політеїстична; а сприймає «слов'янських богів» як «єдину групу богів, які нерозривно об'єднані в Сварозі-небі». Про це – і в самій ВК: «Бо не мали Богів різних: Вишень і Сварог і інші суть множеством, бо Боги – єдине і множествене. І хай ніхто не розділяє того множества і не говорить, що мали богів многих» (д. 30).

ВК засвідчує, що слово «Бог» – наше, а не християнське. Адже для слова Бог у ВКнизі вжито аж 9 (!) варіантів: Бга, Бгом, Бгве, Бге, Бгі, Бгоуве, Бгу, Бгъ, Бгъмъ!

Чимало у ВК назв окремих племен, котрі складали в давнину один нарід: давньоукраїнський. Згадано багато й назв племен та народів, котрі сусідили з русами або нападали на нас. Ось вкраплення з ВКниги про них:

«Се називаються ті поляни, свередьзі і деревляни: то бо всі руські, од руськолунян походячи. Окремими є сумь, весь і чудь – і звідти прийшла на Русь усобиця» (д. 4б).

«Києву ж дана частина мала, там бо всілися варяги. … І була славна подія од приходу слов'янського люду на Русь тисяча третього року, як нагле грабіжники напали на нас. Тоді Святояр був єдиним князем, якого боруси вибирали на руськолуні. А той взяв руськолунь і борусів, озброїв їх і пішов на готів од Воронежця» (д. 4б).

«А за сто літ з'явилися там готи Германаріха, злоблячись на нас» (д. 5б).

«Од Ора були наші отці спільно з борусами» (6а).

«І многі січі-битви, що вороги починали, і жодна не була пережита до кінця, як з римлянами, так і з готами. Тут Германаріх прийшов до нас і напав на нас. Отож розбиті ми були римлянами і настигнуті готами» (д. 6а).

«А по ста роках брані готи, тиснені гунами і берендеями, відійшли на північ» (д. 6б).

«Важкі часи настали. Напали на нас римляни од Дунаю, греки з півдня, а готи з півночі і півдня» (д. 6б).

«Так жили і п’ядесят літ вели боротьбу велику, щоденну проти гунів і готів, але не берендеїв. Коли став у них князем Саха, той, мудрий, почав миру шукати з русами і був наш друг» (д. 6б).

«Тут бо вперше варяги прийшли на Русь. І Аскольд силою погримів князеві нашому і розбив того... Аскольд і пізніше Дір усілися на наших землях, як непрошені князі, і почали князювати» (д. 6е).

«Та відвернув (бог) своє лице од них, бо були у греків хрещені. Аскольд – темний воїн, а днесь од греків свічений, що ніяких русів нема, а суть ворове. А з того можемо сміятися, бо були кіморії, також отці наші, а ті римлян потрясали і греків розметали, як поросят устрашених» (д. 6е).

«А був же у нас боярин-герой, який розбив готів у літо тисяча третє від Карпатського Ісходу. І той, як Дарій Третій, ішов без страху на них. … Там лишилися русь, боруси і руськолані» (д. 6д).

«А греки хотіли нас хрестити, щоб ми забули богів наших і так обернулися (в їхню віру) і стали їм служити» (д. 6є).

«В той час називався рід наш карпини» (д. 7а).

«А стали жити в лісах, то мали назву древичі, а в полі були, то й звалися полянами» (д. 7а).

«Тут русь зібрала свої сили і розбила гунів, утворивши край антів, а скуфь Києву» (д. 7в).

«У старі часи риб'яни не захотіли лишитись (у своїх краях). Прийшли до землі нашої і казали, що мають доблесті. І так загинули – не народжувались і вимерли, як безплідні» (д. 7є).

«Бо колтове вчорашні – це сьогодняшні варяги і греки (так звані елани)» (д. восьма)

«Тако анти ми, маємо честь і славу співаємо богам! І хоч славії названі, ніколи не просили славу» (д. 24а).

«Се бо антами були по руськолані, а раніше були русами і лишилися ними. Се про волинь ідеться перше, яка била ворогів, бо хоробра є. І та волинь є першим родом, будучи їх початком» (д. 24б).

«І тоді ж вражі обри нападали на нас» (д. 32).

«А в той час волиняни заговорили про єдність нашу» (д. 32).

«І віче правило і боги оберігали од багатьох ворогів, які звалися язиги. Іллірійців там багато осіло і стало огнищанами» (д. 5а).

ВК подає назви племен і народів, які сучасною мовою науковці називають так: анти, араби, берендеї, болгари, борусичі, боруси, браманове, варяги, венеди, вербенове, весь, волинь, готи, греки, гуни, деревичі, деревляни, дуліби, елани, жмудь, іллірійці, ілми, іллери, ільмерці, іронці, карпини, кельще, кієльці, ківорії, колтове, костобоки, кравенці, кривичі, ляхи, митриди, неров, обри, онезьва, перси, поляни, рабове (рабини, ж...ди), римляни, руси, русичі (рушті, русіці), русколань, скити, скіфи, слави, славії, словяни, суми, сурожці, укри, хозари, хорвати, хуни, чудь, яги, язи, язиги, яси. Загалом у ВК згадано понад 65 назв племен і народів, які вели з нашими предками певні зв’язки, частіше – не дружні.

Ряснить Велесова книга й топонімами: назвами держав, країв, міст, рік… Цитую:

«Се Русь була відрізана від заходу сонця, а інші пішли до сури на південь і заснували Сурожград біля моря, що належало грекам. Там кріпив град Сурож Білояр. Криворіг, був тоді князь русів, пускав білого голуба: куди той полетить, туди і йти» (д. 4в).

«І називали Дніпро Прип’яттю. І там жили п’ятсот літ» (д. 5а).

«І тут була убориця велика: готи були потіснені і відтручені до Донця і Дону» (д. 5б).

«Од Ора були наші отці спільно з борусами до приходу на Рай-ріку, на Дніпро і до Карпатської держави» (д. 6а).

«І була держава та Руська од русів» (д. 6а).

«Подолавши їх, пішли до них і стали станами по Дунаю. І римляни напали на нас, і побили багатьох» (д. 6а).

«А по ста роках брані готи, тиснені гунами і берендеями, відійшли на північ, поміж Рай-рікою і Двіною, і там осіли» (д. 6б).

«Та бо Сурож погречена і не буде вже руська; і там боги грецькі» (д. 6д).

«А (згодом) переможена була русь греками і римлянами, і пішли по морських берегах до Сурожа і там утворили Сурож край той був сонячний і підлягав Києву» (д. 6е).

«Та се з’явилися із Замор’я і почали городи будувати – Хорсун та інші поставили. Руськолані, яких роздирали смути, порядкували на півдні, а боруси – на півночі» (д. 6в).

«Ті бо родаки не хотіли, щоб руські роди об'єдналися з руськоланню. Дві гілки роду звалися велика і мала борусь, а сурожці звалися Сурозькою руссю» (д. 6в).

«Тривала ворожнеча між родами роздирала борусів на частини. Тому боруси не могли стати проти проти греків і наступу скіфів. Ті були жовтими, а руси були русими і блакитноокими» (д. 6в).

«Греки шукали в нас слабинку, шукали можливості в неволю взяти. А тому не послабляймося і не дамо землі нашої, як і землі Трояні не дали римлянам» (д. 7б).

«Та нічого не знаємо і про тих, що костобоці звуться. Вони чекали допомоги від неба. І самі не стали трудитися, і так чекали. Та інакше сталося: од ілірійців були поглинені» (д. 7є).

«Мало лишилось іллірійців, або так званих ільмерців; і ті як раз сіли біля озера. А далі оселилися венеди; й ільмерці залишилися там, і було їх мало, і мову свою лишили» (д. 7є).

«А ми нащадки роду Славуни, що прийшов до Ільми-ріки і оселився з готами і тут був тисячу літ» (д. .

«А в ті часи Ра-ріка відокремлювала нас від інших земель» (д. 10).

«Се Старград покинули і пішли до Ільмер-озера» (д. 15а).

«Ільмерці пішли на північ і там град свій Славен заснували. А брат Скіф біля моря був і сина свого Бастара привів» (д. 17а).

«І втратили (отці) Сківську землю на побережжі морському» (д. 17а).

«Колуне наше залишили ворогам. І та Голуне, колом будучи, тяжко дісталася ворогам» (д. 17б).

«І повідаємо старі слова слави нашої про святе Семирічча наше, де наші отці гради мали були, і віддали ту землю, до землі іншої одійшли. І мали в часи ті державу, і в давнину мали Голунь нашу, і гради, і села, і вогнища … бо мали уділ русів Голунь, яка була сильна і на ворогів страх уміла наводити» (д. 19).

«Мали многі храми в Нові граді на Волхві-ріці, мали в Києграді по боголісах. І се мали на Волині дулібскій храми, і о Суренжі на морі сурськім і синім» (д. 21).

«І ті руси на півдні створили град сильний Суренж, який не створити грекам; і греки його розтрощили» (л. 22).

«Се була Воронзенець-ріка, і граю був» (д. 29).

«Пішли руси геть од греків і сіли на Дону і на Донці, а пізніше пішли до Дніпра і Дунаю» (д. 32).

«А ся треба наша по Седеню, отцю нашому, що на Понтійському березі у Росії-граді був. І се руси пішли од Білої Вежі і од Росії на Дніпровські землі. І там Кий заснував град Київ. І се (поселились) поляни, древляни, кривичі, ляхове на кущу руському. І всі стали русичами» (д. 33). Отже, було це 625 року до н. е., незважаючи на всі намагання московинських істориків замовчати історію Києва і наблизити дату його заснування поближче до дати заснування Москви. Отже, Києву – понад 2 тисячі 395 років!

«А Голинь град був великий і багатий. І се бо вороги прийшли до нас і зруйнували той і стіни спалили. І се мусили боронити нашу фортецю й утримати в Русі» (д. 34).

«І пішли до Голуні і до Суренце землі, до того моря дулібського» (д. 34).

«Отож отуць Ор одвів отари свої і людей своїх од них, повів їх подалі і сказав там: "Закладаймо град". І то Голинь був у голому степу і лісі» (д. 35а).

«Мусимо в спілці з іними створити державу велику, відродити маємо Руськень нашу з Голуном і трьома стами городів і сіл» (д. 36а).

«А ті були огнищанами, і кожний мав діру земну і огнище. І поставив перше рід слов'ян молебище в граді Індікиєві, який названий Києв» (д. 38а).

«Ра-ріка – велика і відокремлює нас від инших людей і тече в море Каспійське (Фасісте)» (д. 39б).

Автор ВКниги фіксує навіть назву міста Росія, «яке знаходилося на підконтрольній греками території. Згодом тих «греків» потіснили на північ, на суздальські землі, де незабаром постане московське царство і лише в XVІІ ст. оформиться у Російську імперію (С. Піддубний).

ВКнига має безліч уривчастих розповідей та образів, які не мають пояснень у сучасній науці. Це:

4) у галузі мітології є низка образів, які не відомі «в загальновизнаних джерелах із міфології слов’ян»: птиця-блискавка, богиня перемоги (вона – «найпопулярніше божество ВКниги»), у ВК її згадано 63 рази (частіше за будь-яке инше божество); божественні поняття прав і слав, із яких виводять слово «православ’я». Тож висновую: яке ж воно давнє, наше православ’я! Тому й поцупили його в нас пізніші релігії.

Наша абетка – це не візантійська кирилиця, а давня велесовиця: унікальне сакральне рахманське письмо праукраїнців, наших предків.

Велесова книга – це першоукраїнський літопис про «первородність і первісність українців», оригінальна пам’ятка України-Руси ІХ століття.

Однак прийшли страшні часи розгрому Січі, коли «Правду схоронили разом з Україною та Кахтирями». Тож Велес-Книга – одна зі старцівських Кахтирів. Збіги відомостей Велес-Книги з даними новітніх археологічних розкопок і лінгвістичних розвідок – найкращий доказ її справжньости (За І. Рассохою, Справжність Велесової книги…». – К.: Український пріоритет», 2018).

Досліджуймо ВК і сприймімо її як повноцінне історичне джерело. А мовить вона, що:

ВК містить і багато инших цікавих фактів і переконливих пояснень. Але величезна ложка дьогтю є і в питанні дослідження ВК: Академія Наук України досі не визнала ВК повноцінним історичним джерелом. А найголовніше – що поки наші історики вагаються в достовірності ВК, то московинські вже встигли назвати Книгу пам’яткою їхньої історії. «Читаючи ВК, нам не соромно за свій нарід. Нам є чим пишатись. Нам треба з повагою ставитись і до надбань дохристиянської культури», – пише О. Шпоть. Бо це культура українська.

Велес-книга має й велике світове значення. Саме у ній треба шукати зав’язки всесвітньої історіографії та історіософії, адже, як довели науковці, саме з української землі починалося розселення білої людини.