ВАЖЛИВІСТЬ БОРОТЬБИ З ОМОСКОВЩЕННЯМ У СФЕРІ МЕДИЦИНИ ЯК ІНСТРУМЕНТОМ ЛІНГВОЦИДУ

ВАЖЛИВІСТЬ БОРОТЬБИ З ОМОСКОВЩЕННЯМ

У СФЕРІ МЕДИЦИНИ ЯК ІНСТРУМЕНТОМ ЛІНГВОЦИДУ

Анотація: У статті йдеться про необхідність відродження власне української медичної лексики. Авторка наводить зразки фахових українізмів для поширення у медичній сфері та для загального користування.

Ключові слова: українська мова, медична лексика, фахова термінологія, українізми. 

Abstract: The article deals with the necessity of reviving the actual Ukrainian medical vocabulary. The author provides examples of professional Ukrainianisms for dissemination in the medical field and for general use.

Keywords: Ukrainian language, medical vocabulary, professional terminology, Ukrainianisms.

Зі здобуттям Україною незалежности ширше почала розвиватися й українська наука, зокрема, й медицина, а з нею – і медична мова як підвид фахової лексики. Втім, українська мова мала свою професійну лексику, допоки її не знищила совєтська система. Знищувала тому, що слово – це ідентифікація нації та її мови, це історична пам’ять народу, його національна самобутність. А це Московії було вкрай не вигідно. Тому нині така ситуація, про яку україніст М. Неврлий зауважив: «Навіть учителі, художники й письменники безжурно користуються суржиком, який є першим кроком до русифікації». На жаль, до цих професій можна додати й лікарів. Тому найголовнішим завданням кожного свідомого українця повинна бути боротьба з наслідками омосковщення, за очищення рідної мови від суржику, за відродження української лексики. Здійсненню цього завдання має сприяти й фахова мова. Бо сучасна медична мова – сумний наслідок того «безжурного користування суржиком». За Вікіпедією, «фахова мова будується на основі загальновживаної й знаходиться з нею в постійному взаємозв’язку». 

А що ця стаття – не перша моя (й не лише моя) спроба досліджень медичної термінології, то читачеві варто пам’ятати і про розвиток нових тенденцій, наукових розвідок, перегляд норм у медичній галузі для увиразнення національної самобутности українців. І тому, можливо, не все у ній і, мабуть, не для кожного виявиться новим. І все ж мета публікації є: насамперед спонукати українців замислитися над важливістю українського терміну, сприяти дослідженню його та розвитку належного ставлення до ріднослова, з яким ідентифікує себе справжній українець, позаяк і в медичній термінології відбилась історія України.

Відомо, що й слово лікує, надто – правильне, гарне, грамотне слово з вуст лікаря. У нашу самодостатню мову нанесли стільки, що вже нам важко й відрізнити чуже від рідного. Втім, ніде правди діти, у медичній термінології рідних слів ми вже майже не чуємо.

Тож повести мову про недуги і про те, як ми називаємо їх, себто про медичну лексику – злободенно, адже і в цій сфері побутує суржик: саме через панування дотепер москвомовної термінології. Пам’ятаймо вислів: «Чия мова, того й держава»! Хай же ця стаття сприяє викоріненню мовних покручів зі сфери медицини так само, як наші медичні працівники допомагають нам позбуватися різних недуг. А їх у нас ой як багато! І болячок, і слів-покручів.

А тим часом основні українські медичні назви виникли ще у праслов’янську добу. Перші слова-терміни на позначення органів тіла, недуг, їх лікування з’явилися у праукраїнській усній народній мові: у легендах, фольклорі, в лічництві-знахарстві. Деякі назви недуг збереглися ще з арійської (прадавньоукраїнської) доби.

Період «руїни», розподіл наших земель між сусідніми державами спричинив занепад української медичної термінології. Під час панування инших держав її штучно витісняли з наукового ужитку, хоча вона продовжувала існувати у народному мовленні та серед знахарів і лікарів-практиків. Низка медичних термінів є і в українських стародруках. Дослідники історії нашої мови XVI – XVIII ст. наводять понад 500 староукраїнських медичних назв-термінів: назви хворіб, ліків, осіб, які лікують хворих. Попри все, пройшовши багатовіковий шлях становлення, медичні назви таки закріпилися в загальновживаному фонді української мови і обслуговують одну з найрозвиненіших галузей сучасної науки: медицину (Г. Дидик-Меуш).

Формуватися українській медичній лексиці в умовах бездержавности нашої нації заважали насамперед заборони московитського царизму на видання книг українською мовою і їх розповсюдження. Важкими були умови розвитку української мови на землях під окупацією Польщі, Румунії, Австро-Угорщини, де панували чужі мови: польська, румунська, німецька. Проте в 1870-их роках на Наддніпрянській Україні і в Галичині з’явилися українські науково-популярні видання на медичні теми, перші медичні публікації українською, виникла потреба в науковій медичній термінології.

Водночас із використанням медичних термінів української усної народної та літературної мови почалося становлення української медичної фахової термінології, укладання перших фахових медичних словників.

Заснований науковцем-лікарем Є. Озаркевичем «Лікарський збірник НТШ» (1898) вперше в нашій історії почав публікувати наукові медичні праці українською мовою, в кінці кожного випуску був «термінологічний витяг»: німецько- та латинсько-український словничок термінів. Є. Озаркевич за відсутности українських медичних словників заклав початок опрацювання української наукової медичної термінології. Пізніше у місячнику «Здоровлє» він друкував словник. У 30-ох числах часопису опубліковано близько 3000 слів, а весь словник мав близько 15 тисяч термінів. Себто це була велика фундаментальна праця. Автор наголошував, що при утворенні українських термінів треба враховувати досвід инших народів, зокр., німців, чехів, поляків, та використовувати народну мову. У його словнику переважала тенденція заміни латинських і німецьких термінів оригінальними назвами, траплялися деякі новостворені терміни. Науковець виступав і проти полонізмів. Це було глибоке опрацювання ним багатьох термінів, чимало з яких побутують досі. Напр.: безгорячковий, вилив крови, виросток, знечулення, короткозорість, корч, кровоток, кровоносні судини, місячка, напар, недокровність, обіг крові, протизапальний, протигорячковий, тільця крові, яєчник та инші.

Є. Озаркевичу по праву належить перше місце серед творців нашої медичної термінології. Публікуючи українською мовою перші науково-медичні праці, наступники користувалися і працями Б. Грінченка й инших. У статтях вживали терміни з літературної мови й побуту, які збереглися досі: більмо, блювота, вивих, вилив крові, глисти, запалення, запаморочення, зіниця, зизоокість, знесилення, кашель, корчі, кровотеча, кишки, ліки, набряк, недуга, нудота, параліч, пацієнт, пульс, синьці, сироватка крові, харкотиння, шпиталь тощо.

Часто назви хвороб писали латинською або німецькою мовами. Разом з тим, у тексті перших праць є небагато назв недуг і термінів, взятих безпосередньо з народної мови, деякі з них наводить словник Б. Грінченка. Це такі, як: боляк, гнойовик (абсцес) б'ючка (артерія), водниця (водянка), гніт (тиск), жили (судини), збур (запалення), зизооче (зизоокість), злучниця (кон’юнктива), кила, ґила (грижа), кружень (круговий м’яз), мізківка (сітківка), новорости (новоутвори), очна банька (очне яблуко), плин (рідина), прозорка (рогівка), полуда (катаракта), слизниця (слизова оболонка), сочка (кришталик), тлуст (жир, тлущ), ураз (матка), ятрити (подразнювати) й инші.

На основі законів української мови, травників і лікарських попадників було створено українську номенклатуру хвороб, вироблено деякі спеціальні медичні терміни, вживані й нині: вроджена вада, відпорність, виразка, далекозорість, кришталик, клінічний, накладення швів, нориця, очеревина, паросток сліпої кишки, рогівка, сітківка…  

Як слушно зауважував автор словника «Українська медична термінологія» М. Галин, «ніяка народня термінологія не в силі задовольнити сучасних потреб», але «виникла потреба в перекладах наукової греко-латинської медичної термінології на властиву народові мову». Тому «не маємо рації не вжити й суто українські терміни, напр., мотлиця (cirrhosis), перелоги (eclampsia), причинна  (hуsteria), бирса (hysteroepilepsia), чевяда (cachexia).

Низка українських  медичних термінів увійшли в широкий ужиток і вживані дос: бешиха, блювота, білокрів’я, багатопалість, висипка, віспа, вагітність, виразка, вада серця, жовтяниця, золотуха, короста, косоокість, корчі, кропив’янка, лишай, маячення, набряк, недокрів’я, непрохідність, нежить, непритомність, новотвір, нориця, опух, пологи, проказа, правець, сибірка...

Хто був на прийомі в лікаря, мабуть, чув запитання: «Який у вас стілець?». Отаке недоречне запитання. Недоречне для медицини, бо стільці ж у нас знаходяться у кухні чи в иншій кімнаті, і на них ми сідаємо. А малося ж на увазі зовсім не стільчик (московитською – «табуретка»). Річ у тім, що московитське «стул» – це багатазначне слово, а одне з його значень і побутує в медичній (московитській!) термінології. І це слово настільки прижилося в нашому мовленні (незаслужено), що мусимо публічно говорити і про це. Бо воно засмічує наше мовлення, як будь-який суржик. І ним, як иншими кальками-покручами, заражаємося всі. Нагадаю з цього приводу вислів, яким хочеться керуватися: «Суржик – це мова для убогих, метафізична модель духовних бомжів» (Ю. Винничук). Доречний і вислів Б. Антоненка-Давидовича: «Недобре, коли людина, не знаючи гаразд української чи російської мови або тої й тої, плутає обидві ці мови, перемішує їхні слова, відміняє слова одної мови за граматичними вимогами другої, бере якийсь притаманний саме цій мові вислів і живосилом тягне його в іншу мову, оминаючи традиції класичної літератури й живу народну мову. Так створюється покруч». Додам: і так створюють кальки: штучні, неправильні слова й вислови, утворені шляхом буквального перекладу чужомовних слів.

Ось деякі приклади «медичних» кальок і, на противагу, їхніх українських відповідників: українізмів. Часто чуємо і читаємо: «зробили невірний діагноз», а правильно – поставили неправильний діагноз. Або словосполука: «сердечно-сосудисте захворювання». Правильно – серцево-судинне. «Падає в обморок». Але ж слова обморок в українській мові нема, тому правильно – непритомніє, мліє. «Хворів запаленням легких» – калька, а правильний вислів – хворів на запалення легень. «Вакцинація» – це щеплення. «Грудна дитина» – це немовля. Не «слизиста оболонка», а слизова оболонка. Не «язва шлунка», а вúразка. «Жога» – це печія, «запор» – закрéп, «укол» – зáштрих, «апендикс» – сліпе відхвíстя, «таблетка» – піґýлка, «поясниця» – крúжі, пóперек. Не «заключення лікаря», а висновок. Наше сухóти – це чуже за походженням, хоча звичне слово «туберкульоз». «Бинт» – пóв’язь. І ще багато инших слів, які часто чуємо й бездумно повторюємо. Тому варто відродити й инші українські терміни, які замінюємо иноземними: аборт, авітаміноз, анестезія, вітамін, депресія, ін’єкція, інсульт, інфаркт, отоларинголог, стерилізація, терапевт, фармакологія, фарингіт, фармацевт, фельдшер тощо. Для деяких понять варто створити українізми, якщо їх нема. Бо й не всі пацієнти можуть запам’ятати чужі слова, не всі можуть вимовити їх. Тому деякі старенькі люди питають: «Де тут вушний лікар?». Ну й це важливо хоча б тому, щоб нам не дорікали, що наша мова, мовляв, бідна. Тим паче, що українська мова – дуже давня, тож мала час витворити багатющий власний лексикон, тому пребагата! Мало того, вона дала початок усім індо-европейським мовам!

Заодно у медицину потрібно ввести й инші українізми, якими нехтуємо або й не знаємо, бо у свій час за вказівкою компартії для загального користування було нав’язано чужі слова, а рідні викорінено. Тому замість «туалет» вживаймо «вбиральня», замість «доктор» – «лікар» тощо.

Навіть московитський дослідник Р. Подольний визнав, що українська мова – одна з найдавніших у світі, і стверджував, що той, хто володіє українською, володіє ключем не лише до мов сучасного слов’янського погніздов’я, а й до мов давніх і забутих. Вона красива і багата». Отож пишаймося, бо ми того варті, позаяк у нас є все своє!  

Утім, можуть побутувати й терміни, створені на основі латинських і грецьких запозичень, адже це корисно для міжнародного порозуміння медиків, тим паче, що ці мови, як і народи, нічим нам не загрожують, на відміну від московитської, яка буквально окупувала Україну. Тому вживаємо слова, які поки що не мають українських аналогів: aorta (аорта), arteria (артерія), coma (кома), systema (система), trauma (травма), virus (вірус)... Однак варто таки перейти на рідні слова, бо мова – це безпека країни, як переконала сучасна війна. Тому Михайло Івасюк (батько Володимира Івасюка) застерігав: «Бо в кожнім чужинецькім слові // Є вирок українській мові!».

Кажучи про медичну лексику, маю на увазі навіть не мовлення хворих, бо кого дошкуляє фізичний біль, тóму не до правильного слововживання. Томý й сподіваємося на культуру мовлення наших медичних працівників, адже передусім саме з їхніх вуст чуємо діагнози. Загальновідомий вислів «хворобу легше попередити, ніж лічити» українською звучить так: хворобі легше запобігти, ніж її лікувати. Цей вислів використаю і в мовному сенсі: мовленнєвій помилці легше запобігти, ніж її виправляти. Бо ж навчити легше, ніж перевчивати.  У 1930-их роках після рідної мови переходити на чужу було набагато важче, ніж навпаки. Важливо витворити лексику, яка повинна бути ґрунтом для всієї медичної термінології.  Тож бажаю нікому не наразитися ні на якусь фізичну болячку (заразу, хворобу, недугу), ані на словесну болячку (кальку, покруч). А для цього треба знати правдиву історію рідної країни, історію української мови, причини зникнення її багатої лексики внаслідок лінгвоциду (мововинищення), який протягом багатьох віків чинила Московська імперія в окупованій нею Україні.      

Для прозріння цитую й поета Романа Юзву: «Суть у тому, що такої держави як Росія в часи Б. Хмельницького просто не було. Було Московське царство з яскраво вираженими азіатськими звичаями й азіатським менталітетом. Від назви цього царства походить і назва його підданих: московити, москалі. Нічого образливого для теперішніх росіян у цій назві нема, вона історично притаманна цій державі».

Кажуть, московинський – наймолодший, 13-ий, з усіх слов’янських народів. А за найновішими дослідженнями, московини – зовсім не слов’янський нарід, а суміш багатьох загарбаних людностей. То чому переймаємо чуже, тим паче – не краще? Мусимо пізнати правду, бо, як писав Бертольд Брехт, «хто не знає правди – дурень, а хто не хоче знати її – злочинець».  

Велике значення у винищенні української лексики мала багатолітня політика тоталітарного комуністичного режиму, спрямована на «злиття мов» і всебічне омосковщення. Тож аби українська мова більше не зазнала занепаду, хай нашим гаслом, зокрема, й медичним, завжди буде чудовий вислів: «Розмовляй українською!». Адже лікарі, як і всі працівники медичних установ: вишів, медпунктів, лікарень, шпиталів, оздоровниць, – творці словесного багатства української мови, котре покликане сприяти національному способу мислення українців.   

Джерела та література

1. Неврлий М., Минуле й сучасне (Збірник слов’янознавчих праць). – К.: «Смолоскип», 2009. с. 467. 2. Фахова мова / Вікіпедія https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%B0_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0 3. Дидик-Меуш Г., Українська медицина. Історія назв. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2008. – 400 с. 4. «Д-р Євген Озаркевич. Праці». Львів, 1999. 5. Ганіткевич Я., Розвиток української медичної термінології», 24 січня 2021 // Сайт «Наукове товариство ім. Шевченка». Онлайн-журнал Товариства: https://ntsh.org/node/1018 6. Галин М., «Російсько-український медичний словник. Матеріали до української медичної термінології» (Київ, 1920). 7. Іваницький С., Шумлянський Ф., Російсько-український словник. – К.: Обереги, 2006. – 528 с. 8. Юзва Р., Я належу Україні (Вибрані твори). – Івано-Франківськ, 2010. – 545 с.

(Любов Сердунич)