Василь Шкляр. Елементал. Частина 3 (закінчення)

Частина третя

6

 Усе в цьому світі має свою межу і свій кінець, — кажуть Коран і Біблія, — усе, окрім Божої волі.

Даруй мені, дорога Moskau, я не прощаюся з тобою, щоб не наврочити, я, як лондонський денді, щезну по-англійському, а якщо не вдасться, тоді поговоримо в Лефортово.

А поки що ми беремо таксі і вирушаємо в Шереметьєво, звідки об 11.30 відлітає «Боїнґ-737» за маршрутом Москва — Мадрид з посадкою у Марселі. Літак авіакомпанії KLM, якщо не помиляюся, бо я не брав квитків у касі попереднього продажу, візьму їх уже в аеропорту незадовго перед відльотом.

Я, звичайно, вже побував у Шереметьєво, трохи обнюхався, роздивився, дізнався, що з квитками на цей рейс сутуги немає. Все буде гаразд.

Ми з Хедою знову сидимо поруч на задньому сидінні, я гостро відчуваю її присутність. На ній блакитна сукенка, в бузковій вона так нікуди й не виходила, бузкова буде їй просто на пам’ять. А мені залишаться на згадку два дармовиси: самотній вовк на зеленому тлі брелока і срібна сережка у лівому вусі. Все буде добре, ми швидко пройдемо паспортний і митний контроль, у нас тільки ручний баґаж — мій бувалий у бувальцях худий саквояж та жіноча сумка у Хеди.

Цього разу Хеда навела шарм сама, я тільки подивувався її хистові і смаку. А тим часом вискочив у місто, зробив два телефонних дзвінки. Один із них по міжнародній лінії: назвав тільки рейс і дату вильоту. Все. Більше боргів у мене тут ніяких.

Таксі мчить нас через довгі московські гони, іноді застрягаючи перед світлофорами. Я тримаю Хедину руку в своїй, чую, як її гострі нігті впиваються у мою долоню.

— Як ти? — спитав я, аби не мовчати.

— Нічого, — сказала вона. — Тільки мені нікуди не хочеться їхати.

— Справді?

— Так не хочеться, що мене аж піднуджує.

— Може, ти… — я нахилився до неї і прошепотів одне слово, торкаючись губами подушечки вуха.

Вона усміхнулася і теж прошепотіла мені на вухо:

— Дурненький.

Може, й так. Я згадав слова Андре Сіяка: «Ми зодягаємося, закохуємося, іноді навіть одружуємося, але діти належать не нам».

— Пробач, — сказав я. — Просто мені також не хочеться нікуди їхати.

— Все гаразд. — Вона відвернулася до вікна. — Не переймайся. І більше нічого не кажи, бо в мене потече фарба.

— Добре. Більше про це не будемо. Коли приїдемо, ти почекаєш мене в барі. Там стоять столики прямо у вестибюлі. Праворуч… Посидиш, поки я візьму квитки. І тим часом заповниш декларацію.

— Ти про це вже казав.

— Справді? Мабуть, мені просто хочеться з тобою поговорити.

— А мені — кричати, — сказала вона.

Все було, як ми й домовлялися. Поки я, не поспішаючи, розраховувався з водієм, Хеда пішла в приміщення аеровокзалу.

Його чорні кучері я помітив одразу. Франсуа покурював біля центрального входу, через плече у нього звисала розчохлена портативна камера. Коли я проходив повз нього, він не повів і бровою, тільки викинув недопалок в урну.

На наш рейс уже почалася реєстрація пасажирів. Взагалі в аеропортах дуже цікава публіка. Всяк дивиться десь угору, люди вештаються із задертими головами, якимось дивом розминаючись одне з одним. Чи в них перед польотом небесне тяжіння уже переважає земне, чи то просто від того, що всі інформаційні табло світяться переважно вгорі.

Я підійшов до внутрішньої авіакаси і з провансальським акцентом запитав квитки на літак до Мадрида. Будь ласка, скільки завгодно.

— Мені два до Марселя, мадам, — я подав у віконечко свій службовий і Хедин закордонний паспорт. — Бізнес-клас, якщо можна.

Поки сувора, але дуже чемна мадам оформляла квитки, я роззирнувся довкола і не помітив жодного горизонтального погляду. Навіть моя далека тінь, мій пильний Франсуа блукав очима десь у склепіннях цього занадто просторого анґару.

— Merci, madame.

— Тільки поспішайте, — сказала вона. — Реєстрація вже закінчується.

Я пішов до бару і ще звіддалік побачив за столиком найвродливішу з усіх mademoiselle з чубчиком, коротшим ніж у garon, таким дорогим і зворушливим, що я ледве стримався, аби не підійти й не погладити його. Перед Хедою стояла пластикова склянка з колою, і коли я подумав, що її піднуджує від того, що нікуди не хочеться їхати, у грудях тонко озвалася та жилочка, яка прокинулась у мені вчора.

Я сів біля стойки бару, попросив собі віскі з льодом і майже всміхнувся, коли побачив, що поруч усівся Франсуа і зробив те саме. Ні, він мені подобався, цей кучерявий чортисько, за інших обставин ми б тут гарненько посиділи.

— Закінчується реєстрація на рейс 272 за маршрутом Москва — Мадрид, — виловив я оголошення майже із суцільного інформаційного потоку, що линув попід високим склепінням анґару.

І тут я помітив його. Горизонтальний погляд.

Закінчувалася реєстрація на наш рейс, Хеда допивала свою колу, я потягував холодне віскі, Франсуа брав із мене добрий приклад, а той тип сидів за дальнім столиком, як намальований, і низав мене таким поглядом, що я відчув його раніше, ніж глянув у той бік. Гарний портрет, нічого не скажеш, — з отих портретів, що, куди не ступи, він поведе за тобою очима.

Спершу я подумав, що чоловік дивиться на мене з простої цікавости, буває, чого ж — сережка у вусі, чуб кольору жаб’ячого мила, а потім чітко розпізнав у ньому фіскала. Такий, знаєте, погляд спершу напружений, тоді враз цілковита розслабленість, ніби й сидить він не в цьому барі, а так десь, у хмарах чи в Проні Прокопівни на іменинах.

Я так накрутив себе, що мені вже ввижалося, ніби я його десь бачив, зустрічався із ним — чи не в хасав’юртівському туалеті, коли туди нагодилися міліціонер і двоє в цивільному? Чи не цьому жукові поліцай подав тоді моє «хрестове» посвідчення?

— Ви зупинилися в Хасав-Юрті?

— Ні, я тут проїздом.

— Куди?

— Поки що в Моздок.

— Допомога потрібна?

— Ні, дякую.

Це було щось неймовірне, це був отой єдиний жереб із мільйона, який ти аж ніяк не можеш витягнути за теорією імовірности, проте лихий фатум викидає тобі його безпомильно.

Так, шановний, тепер мені, здається, справді потрібна допомога. Бувають дива навіть у нашому з тобою житті. Один раз на мільйон, але бувають. Якщо не бреше підручник з психології контррозвідки; там, у тому підручнику, це називається професійною солідарністю антагоністів. І навіть наведено приклад — такий зворушливий, що можна заридати.

Російський шпигун Іван Вишатов на прізвисько Циліндр належав до розвідників-нелеґалів. Леґалами вважаються ті, що працюють під офіційним прикриттям дипломатичного корпусу чи відомих інформаційних аґенцій. Нелеґали ж — це законсервовані аґенти, які проникли до США (і не тільки) під ідентифікованими документами справжніх американців. Саме таким був і Циліндр. Однак історія знає багато прикладів, коли розвідник спокушається на подвійну гру. Заробітки зростають за геометричною проґресією, як, до речі, і ризик.

Циліндр пообіцяв продати американцям таємницю хімічних реактивів, якими користувалися російські аґенти для тайнопису. Але потім його перемкнуло. Як сказав один поважний офіцер ЦРУ, це був сором’язливий коханець, який спершу пропонує дамі руку і серце, а потім забирає свої слова назад.

Дійшло до того, що Циліндр вирішив утекти з Америки. Він уже сидів в аеропорту Кеннеді, сидів, звичайно, у барі, тамуючи хвилювання черговою порцією віскі, поки до нього не підійшов аґент ФБР Джой Муді.

— А мене почастуєш? — спитав він.

— Хто ти такий? — зіщулився Циліндр.

— Я той, хто про тебе знає все, — сказав Муді. — Але не збираюся тебе видавати. Ми люди однієї професії й іноді також повинні мати почуття солідарности. Сьогодні я врятую тебе, взавтра ти мене.

І вони добре випили. Та коли Циліндр прилетів до Москви, його заарештували ще в Шереметьєво. А потім розстріляли.

Я летів, навпаки, з Москви, і якби в мого Муді спрацювало почуття солідарности, то розстріл у Марселі мені не загрожував.

Однак він, здається, поки що не збирається до мене підходити, а часу зовсім мало. І на роздуми теж. Втім, я ще встигну заскочити до туалету, щоб дізнатися точно, чи він пантрує за мною, чи сидить у Проньки на іменинах. Ці російські фіскали страх як полюбляють туалети. Хлібом їх не годуй, а дай когось замочити в нужнику й понюхати пари.

Я демонстративно позирнув на годинник і, не беручи свій саквояж із сусіднього стільчика, неквапом рушив до східців, що вели вниз. У великих приміщеннях і туалети великі. Це була простора кахляна камера, розрахована на добрячий гурт серунів. По один бік вилискували пісуари, а по другий — суцільним рядком стояли кабіни. Тут було, вважай, порожньо. Лише в дальньому кутку дуже вихований чоловік курив сиґарету і струшував попіл не в пісуар, а в полив’яну урну.

Я став одразу біля дверей і теж закурив. Хтозна, скільки доведеться випробовувати терпіння Муді. Дуже вихований чоловік, очевидно, іноземець, чемно подивився на мене з якоюсь внутрішньою солідарною усмішкою, мовляв, скоро полетимо. «Авжеж, — так само привітно подивився я на нього. — Зараз. Полетимо, тільки в різні боки».

Ще не догоріла моя товстенька «Gitanes», коли відчинилися двері і до туалету ввійшов напружений Муді.

— Друже! — вигукнув я. — Це ти?

Він не встиг і дихнути, як я вхопив його в обійми й кинувся цілувати. Це найбридкіший прийом з усіх, які я знаю, бо тут чоловік, котрий хапає іншого чоловіка «попідсилки», мусить водночас заткнути йому рот своїм ротом. Не кожному до снаги така огидна процедура, ліпше вже спізнати поцілунок смерти, ніж припадати губами до рота ворога, але наразі йшлося не про мою кар’єру.

Дуже вихований чоловік ще не встиг відвернутися, як я вже затяг свого давнього приятеля в крайню кабіну. Коли Муді зовсім розслабився, обм’як, я дуже акуратно посадив його на унітаз і дбайливо прихилив спиною до бачка, аби йому було зручно. А щоб Муді ніхто не турбував, я защібнув двері кабіни зсередини (це була справжня професійна солідарність, гідна не одного підручника), потім став на той-таки бачок, узявся за перестінок і переліз у сусідню кабіну. Прислухався, спустив в унітазі воду, вийшов.

Вихованого чоловіка, певна річ, як вітром здуло, він уже полетів, а на його місці стояв бісової душі Франсуа, який нікуди й не збирався летіти, а тільки ходив за мною по п’ятах. Я йому злегенька підморгнув і швидко пішов до бару, де Хеда сиділа вже на голках.

Я взяв на стільчику свій саквояж і, кивнувши їй, пішов до нашого реєстраційного проходу. Тут уже було зовсім безлюдно. Власне, ми могли піти й на зелений коридор, оскільки мали при собі тільки ручний баґаж і менше ніж по тисячі доларів на душу, як і зазначили в деклараціях.

— Pardon, madame! — сказав я реєстраторці квитків, пропускаючи Хеду наперед. — Ми не спізнилися?

— Ще б дві хвилини — і був би вам «пардон», — сказала вона. — Ідіть на паспортний контроль і кожен тримайте свої документи при собі.

— Merci, merci, madame!

Я озирнувся. По той бік кордону, так, уже майже кордону, стояв Франсуа з камерою на плечі і точнісінько, як наш бармен Сиріл, показував мені великого пальця. Не знаю, що він мав на увазі під тим жестом «люкс» — Хеду чи, може, щось інше.

Я помахав йому рукою, шкодуючи, що це єдиний знак уваги, який я можу виявити цьому кучерявому кмітливцю.

На митному контролі камера висвітила лише Хедині пилочки-ножички, які не заборонялося перевозити. А в прохідній рамці металом задзвенів я.

Тлустий митар у синій тенісці байдужно показав рукою, щоб я ще раз пройшов через рамку. Тут дзвенять майже всі — як не пряжками, то ключами. Але в мене не було ні ключів, ні пряжки. Коли знов пролунав сиґнал, митар підійшов до мене, спритно провів обома руками від пахов аж до п’ят.

Хеда напружилася, боячись, що зараз він витягне з моєї матні чи ще звідкись якусь чортівню. Наприклад, остання новинка від «Сміт і Вессон» спокійно помістилася б за шкарпеткою.

— Pardon, — сказав я, дістаючи із задньої кишені джинсів металевий круглячок. Це був усього-навсього дармовис до ключів, на зеленому тлі якого лежав самотній вовк. — Сувенір.

— Проходьте, — сказав митар.

Нам пощастило навіть у тому, що не треба було виїжджати на летовище. Літак подали до закритого переходу, який із другого поверху аеровокзалу вів прямо в черево «боїнґа».

— Buenos dias, — привіталася на вході провідниця іспанською мовою, ніби ми вже були в Мадриді.

У ближчому до кабіни пілотів салоні бізнес-класу я посадив Хеду біля ілюмінатора і сам, кинувши саквояж на полицю для ручного баґажу, опустився поруч. Невже все? Хотілося закурити, бо Муді, чорти його піднесли, так і не дав мені допалити сиґарету. Однак табло вже забороняло палити і веліло застебнути паски. У літаку ще було чимало вільних місць, навіть праворуч від мене ніхто не сидів.

Тепер потяглися довгі, неприємні хвилини, якими завжди нудишся, поки літак, нарешті, відірветься від землі. Спершу його причепом відтягли на летовище, потім він довго свистів і здригався перед тим, як виповзти на злітну смугу, відтак знов зупинився і вже задзижчав до різі у вухах. Зате, коли «боїнґ» зробив розгін і майже непомітно відірвався від землі, я подякував будівничим-конструкторам, котрі придумали таку добру штуку. Якби не літак, ми б і досі думали, що земля велика, тоді як вона зовсім дрібнюня.

Хеда втислася в крісло і заплющила очі: видно, її ще й досі піднуджувало. Можливо, вона погано переносила перельоти, а що вже казати про це круте здіймання угору. Навіть літак, твердять його будівничі, зовсім не зношується у повітрі під час горизонтального лету — він старіє тільки тоді, коли набирає висоту і робить посадку. Либонь, саме тому його підстерігають катастрофи якраз у цей час.

Але не тепер. Не тепер… Зараз «боїнґ», якби навіть надійшов сиґнал приземлитися, не зміг би це швидко зробити. А якщо в пілота виникне знагла така необхідність, то тут уже мені доведеться вмикати важіль швидкого реаґування. Не зовсім приємна річ, звичайно, але що вдієш. Зате я роблю це без особливого шуму й, звичайно, без крови. І, боронь Боже, без ствола, як кажуть Сміт і Вессон. Казали… Мені тут не потрібні навіть Хедині пилочки-ножички…

Біля мене в проході зупиняється дуже чемна провідниця з візочком, на якому повно всіляких напоїв. Це якраз те, що треба.

Хеда погоджується тільки на содову, а я залюбки вип’ю коньяку, навіть якщо він виявиться звичайнісіньким бренді. Беру пластикову склянку із жовтим напоєм і вдячно дивлюся на стюардесу: шийка у неї тоненька, з блакитними прожилками…

— Gracias, — кажу їй також іспанською.

— Por favor, por favor, — милозвучно викочуються слова із її тоненького, ніжного, як у пташки, горличка.

Ще одна дівчина котить триповерховий візочок з наїдками. Замотані у слюду ножик і виделочка зовсім мізерні, але навіть якби вони були з дамаської сталі, все одно мене б не зацікавили. Ножі потрібні істеричним маніякам і невпевненим у собі терористам, а я зовсім не люблю крови. Я люблю чисту роботу. Як от із Муді. Сидить собі чоловік на унітазі й у вус не дме. Цікаво, коли його знайдуть?

Хеда відмовилася і від їжі.

— Тобі зовсім погано? — я взяв її руку.

— Ні,— сказала вона. — Просто немає апетиту. Ти ж знаєш, коли у мене з’являється апетит?

Я знав. Після того, як задер їй сукню і карав аж до вечора, ми ледве не розтормосували холодильник.

— Хедо… — спогад накрив мене з головою.

— Що?

— Там… там є туалет.

— Ти здурів.

— Може, й так. Швидше за все так і є. Але якщо ти не підеш туди і не почекаєш мене, то станеться катастрофа.

— Ти ще не пробував у літаку? — спитала вона. — Це тобі потрібно для… колекції?

— Ні, Хедо. Ні. Я хочу тебе обняти.

— Обніми тут.

— Не так. Я хочу не так.

— А люди?

— Там усе гарно зачиняється. Ніхто й не помітить. Хедо…

— Ти мене вже… довів…

Це був чудовий літак, честь і хвала його будівничим. Угорі над нашими кріслами монітор показував точний маршрут польоту, на ламаній червоній стрілці засвітилася Варшава. Ми подолали майже половину шляху, до Марселя залишалося півтори тисячі кілометрів.

Честь і хвала тобі, авіакомпаніє KLM. Спасибі тобі, Голландіє, за таку надійну авіакомпанію і водночас за те, що ти маєш славне місто Гааґу, яке так ревно захищає права людини і націй. Можливо, саме тому я так затишно почуваюся в цьому американському «боїнґу», де нам уже ніщо не загрожує.

Дякую і тобі, мила дівчинко з тоненькою шийкою і ніжним, як у пташки, горличком. Ти настільки уважна, що, помітивши Хедин сплін[54], завваживши, що вона не їсть, не п’є, підносиш їй сувенір компанії KLM — маленький білий будиночок, що поміщається на долоні, таке собі мініатюрне шале із зеленими віконцями і зеленим дахом, з якого стримить біленький комин, і якщо витягти з того комина корочок, то можна налити собі п’ятдесят грамів якогось особливого напою, думаю собі, що, можливо, навіть то є приворотне зілля, бо, скуштувавши його, Хеда згодом підводиться і йде у хвіст літака…

Не знаю, як той хвіст не відірвався (стаю перед вами на коліна, будівничі), бо коли і я проник у ту чисту, охайну кабінку, щоправда, трішечки тіснувату, але вам прощається, панове будівничі, вам усе прощається; так от, коли і я проник у ту симпатичну кабінку, то там стався такий вибух, що з ним не зрівняється жодна бомба (ганьба вам, фізики-ядерники!), це була така експльозія, що з нею не зрівняється виверження вулкану; спершу мої руки спинились у Хеди під пахвами, а потім помандрували вниз, ніби я був якимось верховним митарем, котрому дозволено облапувати жінок ще й у літаковому туалеті, дозволено шукати у найпотаємніших куточках їхнього тіла, навіть там, усередині, і я це робив з патологічною насолодою невблаганного митаря-садиста, який заводить свою жертву в ізольовану кімнату й примушує роздягтись догола, наказує повернутися спиною, розставити широко ноги й нагнутися, а потім ще раз зазирає в жіночу піхву, чи не заховано там якогось особливого скарбу — так, саме скарбу, бо митарі на своєму святотатському сленґу так і називають цей епіцентр жіночого тіла — скарбничкою.

Так, добре, дуже добре, тут усе гаразд, а тепер-но відкрийте свій ротик, нам дуже цікаво, що там у вас робиться під язичком, покажіть, будь ласка, свій язичок, цю рожеву пелюсточку, що виділяє солодку отруту, а зубки, будь ласка, сховайте, — добре… дуже добре… чудово… прекрасно… райськи… божественно… і ось він, цей вибух, що з ним не зрівняється жодна бомба і жоден вулкан, хіба що гарячий ґейзер, що фонтанує ув’язненим десь у глибинах джерелом, але ні, це все-таки радше вибух, бо наступної миті його хвиля викидає мене з літака, я падаю в блакитну безвість, а тоді падаю на коліна, — тільки не перед вами, панове будівничі, даруйте, цієї хвилини не перед вами, бо мої руки обняли її стегна, і я вже не митар, я вже ніхто, навіть не пасажир цього чудового лайнера, а тільки самотній вовк, що стоїть під платанами, запорошеними курявою всього світу, і дивиться услід кораблеві, який осідає за обрієм. Прощай.

Дякую Тобі, Господи, що ти подарував мені таке довге життя із нею, заледве не тиждень! — таке довге-довге життя подарував Ти мені, людині-жабі, не вартій ступити в її слід, елементалу, в якого немає душі, і тільки зовсім недавно Ти, Великий Будівничий, відродив у його грудній порожнині тонесеньку жилочку, що вібрує, як натягнутий до краю кінський волос на мандоліні блазня. Ти освітив моє нікчемне життя Своєю іскрою, яка ось-ось погасне, та її світла вистачить мені довіку. І за це я складаю Тобі подяку. Не суди мене гірко за цей останній вибух розпачу.

Пробач і ти мені, мій надійний літаче, що не зношуєшся під час горизонтального польоту, вибачте мені, всі пасажири, якщо я когось образив бодай убогою думкою, особливо прости мені ти, моя пташко, хай береже Господь твою ніжну шийку із синіми прожилками.

Із непідробним каяттям я складаю щиру подяку тобі, дорога Москво, і всім москвичам, живим і убієнним, і всім-усім, кого я зустрів на прямій дорозі, що так підступно й невідворотно розчахується на три шляхи, серед яких жодного немає щасливого. Та я за всіх вас молюся. Амінь.     

7

Це все.

 «Боїнґ» рішуче ляга на крило, так, що навіть я, із другого крісла від ілюмінатора, бачу жовто-зелену пелену моря і гирло тихої річки Рони. Це все. Це Марсель.

— Хедо…

Вона мовчить, тільки її нігті впиваються у мою долоню.

— Хедо… Я хочу, щоб ти знала… я…

— Не треба, — каже вона. — Не треба, бо я зараз справді почну кричати.

Це все. Зараз її в аеропорту заберуть назавжди. То я вигадав собі ті запорошені платани і той корабель для останньої втіхи. В Марселі є платани, порти, кораблі, тільки Хеду заберуть зараз і назавжди. Навіки. Напевно, мені навіть не дадуть побачити, хто її зустрічатиме, хоч мені дуже хотілося б… Ні, не думаю, що там буде хтось із тих, що повернулися з того світу, але я хотів би, дуже хотів би побачити, хто замінить мене біля неї. Мені навіть здавалося, що я маю на це право, заслужив його чесно й сумлінно, це право, адже готовий був вийняти своє око за одну її волосину і, хлібом клянуся, поклав би за неї життя.

— Хедо…

Зараз кров бризне з моєї долоні, о, як я ненавиджу кров, якби хто знав, як я її ненавиджу.

— Хедо, — кажу я. — Котигорошко не вбив своїх друзів.

— Яких друзів? — вона дивиться на мене пригаслими, далекими очима.

— Вернигору, Вернидуба і Крутивуса. Він їх не вбив.

— А що?

— Він їх покарав інакше. Він просто не покликав їх на своє весілля. А знаєш, чому? Тому, що весілля не було. То вже люди придумали казку. Був змій, був дідок із бородою на сажень, було підземне царство і королівна — усе це чиста правда. Не було тільки весілля.

— А любов? — спитала вона.

— Любов? — я дивлюся, як ближчають її очі, чую, які вони гарячі, але мені треба встигнути сказати те, що я тримав наостанок, аби не тривожити її раніше. — Коли вийдемо з літака, ти не зважай на мене. Більше мене не існує, зрозуміла? Я буду твоєю тінню. А якщо десь затримаюся, ти йди з усіма пасажирами. Там тебе зустрінуть. Це дуже важливо, Хедо.

— Поцілуй мене, — сказала вона.

Я торкнувся губами подушечки її вуха, потім вуст. Вони були холодні, як крига.

— Усміхнися, — попросив я.

Вона спробувала, але їй не вдалося.

 «Боїнґ» стрімко мчав до землі. Він так об неї вдарився, що маленька земля здригнулася. Це все. Я виконав своє завдання. Можливо, не бездоганно, але Хеда уже в Марселі. Тепер проблеми можуть виникнути лише в мене одного. Якщо знайшли Муді і хтось щось помітив, то могли вже давно повідомити тутешнім жандармам. Але мені начхати. Що буде — те й буде. Головне — позаду. Найкраще залишилося на тій дорозі, якою не повертаються. Тепер я не можу навіть узяти Хеду за руку. І час зодягати на себе іншу личину. Все.

Я беру свій саквояж, пропускаю Хеду наперед і жадібно вдихаю повітря, в якому тремтить її вогко-трав’яний пахіт.

— Hasta la vista, — кажу на виході з літака тій дівчині з тоненькою шийкою в синіх прожилках. — Gracias.

Цього разу «боїнґ» не підкотив до анґару, він стояв на летовищі, до нього вже подали трап і я, вдихнувши теплого провансальського підсоння, побачив їх одразу. Пасажири сходили трапом і тут-таки простували до напіввідкритого автобуса, а ці двоє, молоді і статечні, зодягнуті цивільно, зате суворо, огиналися обіч, когось виглядаючи. Ну, це вже порушення будь-якого етикету, можна ж було зустріти мене по-людському, там, де зустрічають усіх пасажирів, все одно тут немає куди тікати, але їм, бач, не терпілося, мабуть, уже залучили Інтерпол для затримання особливо небезпечного терориста, і ось тобі маєш: ще одна парочка — Чук і Гек — на моїй бездоганно прямій дорозі.

— Не зупиняйся, — шепнув я Хеді.

І був певен, що десь по той бік літака стоїть мікробус, напханий жандармами, а в кишенях у Чука і Гека подзенькують бранзолети. Приїхали. Втім, ще була надія, що вони не мали відомостей про зовнішність злочинця, а тільки підозрювали, що він полетів цим літаком. Можливо, тут тільки візуальне стеження за всіма пасажирами рейсу. Чорт забирай! Якби хоч не цей гребінь і не ця сережка — вони просто їдять мене очима.

Я був дуже низької думки про себе, коли думав, що тут десь причаївся мікробус із жандармами. Раптом де не взялися два чорних автомобілі і помчали прямо на нас — до літака. Отже, ні про яке візуальне стеження уже не йшлося, злочинець відомий, операція захоплення відпрацьована до найменших дрібниць.

Невже Франсуа? Невже я так жорстоко помилився у цьому кучерявому чортові? Я був певен, що він нічого не помітив і до туалетної кабіни ніхто не зазирне щонайменше добу. Прокляття!

Та була у мене і величезна втіха, з якою не порівняти жоден провал: Хеда пройшла повз Чука і Гека, красиво так пройшла, як змія прошелестіла травою, і вже поміж пасажирів пливла до автобуса, а тим часом два чорних авта, ніби на параді, підлетіли водночас до літака і різко загальмували по обидва боки трапа кроків за двадцять один від одного. З того, що зупинився ліворуч від мене, вискочив круглоголовий гевал у чорному костюмі (як вони не подушаться в тих унікостюмах за такої тепліні) і кинувся до мене, та я навіть не глянув на нього, я проводжав очима Хеду до автобуса і з жахом (так, так, десь узявся в мені цей давно забутий холод) помітив, як із другої машини біжить до автобуса ще один височезний чолов’яга.

Цей, перший, із бездоганно круглою, як глобус, головою, спочатку налетів не на мене, а викинув уперед простягнуту руку перед Чуком і Геком, показуючи їм посвідчення, і поки ті, як один, покірно кивнули, я зрозумів, що маю справу з таємною поліцією.

Мені ж особисто Глобус не вважав за потрібне щось там показувати, він просто дістав із кишені піджака бранзолети, майже срібні, майже з такого металу, як моя сережка у лівому вусі, і промовисто подивився мені в очі.

Опинатися не було жодного сенсу.

Я простяг йому обидві руки, однак Глобус із професійною спритністю накинув кільце лише на мою праву руку, а друге кільце надів на свою лівицю. Й ось так ми, з’єднані, наче сіамські близнюки, мовби залюблені один в одного Сміт і Вессон, пішли до машини. Соромно зізнатися, але я тепер і справді, як той жалюгідний Вессон, лише озирався через праве плече на Хеду, яку довготелесий уже тримав за лікоть. Він, пришелепок, навіть не здогадувався, до кого посмів простягнути руку, бо був упевнений, що Хеда всього лиш моя спільниця.

Ні, хлопці, так не буде, подумав я. Ви, звичайно, мене візьмете, тут питань немає, але буде трохи не так. Якщо ви простягли руки й до неї, то тут уже, братці, вам не обійтися без стволів, живого ви мене не візьмете, і зараз, можливо, вперше у своїй потаємній практиці ви побачите, як тонкий бранзолет розтинає суглоб трохи вище зап’ястка, авжеж, у тому місці, де безіменні дикі гусаки полюбляють ставити татуювання, тільки рука буде розсічена не в дикого гусака, ви зараз побачите, як це просто робиться, хай відвернуться ті, у кого кволі нерви, хто ще не бачив оголених білих кісток, що стримлять із людського тіла, як деревина, з якої щойно обдерли кору.

— Анрі-і-і!

Це був роздери-душу-крик, вона прокинулася в мені, та давно вимерзла душа, бо це кричала Хеда, яка так довго тамувала в собі це кричання, а я, стоіменний кретин, спершу навіть не зрозумів, що Анрі — це я, що вона гукає мене. Хеда вперше назвала мене на ім’я, щось у ній зрушилося, якщо вона мене так покликала, щось вона мені мала сказати дуже важливе, чого не встигла сказати раніше, бо Ти, Боже, дав нам так мало, Ти вділив нам часу осісьо на ніготь, і ми навіть не встигли нічого сказати одне одному, тож тепер вибачай, я інакше не можу, я не можу звідси піти отак із ганьбою на хрест…

— Анрі-і-і!

Нуте приготуйтесь, панове, подивитися на цей бойовий гопак, ви ще такого не бачили, усі, всі дивіться, затримайте там автобус із пасажирами, нехай теж поторгують витрішками, нехай ще побудуть тут, бо мені знадобляться заручники, і ти, дівчинко із тоненькою шийкою в синіх прожилках, підходь сюди ближче, не бійся, я не збираюся тебе душити, і ви, панове пілоти, нікуди не щезайте, цілком можливо, що ви мені ще будете потрібні, цілком можливо, що ми з вами, панове пілоти, ще полетимо до Таїланду, де живуть дуже симпатичні сіамці — ви чули про таку непредставлену націю? — ні? — тоді заводьте свій «боїнґ», поїдемо до них у гості, це, панове, таке королівство в Індокитаї, яке чекає на мою королівну, і я певен, що ви не відмовите мені в такій ласці — полетіти до кхонтаїв, це зовсім близенько, адже земля така крихітна, як макове зерня; отже, розпочинаємо, панове, мені тільки жаль, якщо цього не встигнуть побачити ті, хто послав мене в цю дорогу, повісивши на мої порожні груди червоний хрест як пільговий знак війни — не стріляти! — і я саме з ним, із цим символом найгуманнішої організації в світі, вирушаю у свій останній хрестовий похід у парі із мусульманкою, завважте панове, це дуже важливо, у парі, у парі, у парі із мусульманкою, на яку ви вже скинули сто мегатон тротилу, яку ви обтикали замість червоних хрестів червоними прапорцями, розпочавши це дике полювання, та зараз ви побачите, як з-поміж тих прапорців вислизають самотні вовки у парі, у парі, у парі із мусульманкою чинхойського тейпу, завважте панове, це дуже важливо для Міжнародного суду в Гаазі, тож будьте мені за свідків. Розпочинаємо…

8

Але хрест — то таки особливий знак, я недарма поставив його на карті ще тоді, у відділі міжнародних кризових ситуацій, після чого він одразу перемістився на мої груди. І хоч потім я зняв той бейджик із візитівкою Червоного Хреста, знамення його постійно відчував у дорозі. Знамення і провидіння.

Ось і тепер, як тільки я згадав його разом із тими, хто посилав мене в цю дорогу, і коли вже зібрався на силі, щоб зробити перший вивертень з рукою, прикутою бранзолетами до моєї правиці, як раптом у чорному авто, до якого мене вів Глобус, опустилося темне переднє скло, і я побачив біле, наче вимочене у хлорці, обличчя нашого психоаналітика.

— Та вор-р-рушися ж ти швидше! — крикнув Андре Сіяк українською мовою, і лише хрипливе «р» видавало, що він народився у Франції.

Тільки тут мені з очей спала мана. Я впізнав його чорний «пежо» і зрозумів, що відділ міжнародних кризових ситуацій блискуче зіграв на випередження. Навіть таємним поліцаям довелося вхопити облизня, бо немає у цьому світі нічого такого високого, над чим би не стояло щось іще вище. Леґіон уміє подбати за своїх людей. Так, він вичавить із тебе всі соки, розкладе на молекули, але ніколи не залишить тебе у біді.

Я стояв, уже тримаючись за відчинені задні дверцята «пежо», до якого мав сісти зі своїм сіамським близнюком Глобусом, і дивився на те інше авто, біля якого стояла Хеда і також трималася за відчинені задні дверцята.

Ми дивилися одне на одного і розуміли, що це і є той кінець дороги. Щасливий кінець. Без платанів, без кораблів, без собору Тієї, що рятує на водах, але щасливий.

Тільки вітер зривав із її очей сині сльози, а в моїх жаріла висушена до тла пустеля.

Коли Хеда сіла в машину, тоді Глобусові вдалося й мене затягти на заднє сидіння, і він одразу звільнив нас обох від бранзолетів, мабуть, не здогадуючись, чого йому могла коштувати ця бездоганна імітація арешту.

Сіяк викермував із летовища через відчинену браму, де щойно востаннє майнуло перед нами друге авто. За чорною задньою шибою Хеду я вже не побачив.

Глобус також перед аеропортом вийшов з машини, потираючи ту місцину вище зап’ястка, де могла оголитися кістка, і я лиш тепер помітив, що в нього там було витатуйовано три слова «Que sera, sera»[56].

Сіяк запросив мене ближче до себе, на переднє сидіння.

— Ти змінив імідж? — подивився він на мій півнячий гребінь кольору жаб’ячого мила і на сережку в лівому вусі.

 «Личину», — хотів відповісти я, але тільки знизав плечима.

Ми помчали схожою на широку алею дорогою, обсадженою тими ж таки платанами. Їхні безкорі оливкові стовбури скидалися на колони із слонової кістки, а лапате листя було припорошене курявою всього світу.

— Все одно я дуже радий тебе бачити, — сказав Андре Сіяк. — Ти навіть не уявляєш…

Я думав він скаже «…який ти молодець», проте наш психоаналітик не відзначався щедрістю на похвалу.

— Ти навіть не уявляєш, як ти мене здивував своїм дзвінком із Москви.

— Звісно, — сказав я. — Ви ж чекали мене з Махачкали.

— Не тому. Ми тебе вже не чекали нізвідки.

— Не зрозумів.

— Ми вважали, що ти вже мертвий, — сказав він.

— Он як. Цікаво. Це вам Пелен підкинув таку інформацію?

— Ні,— сказав Сіяк. — Пелен чудовий хлопець. Він не любить випити, але хто з нас без гріха? Про твою смерть ми дізналися від Русланбека. Йому зателефонували з Москви його люди й сказали, що ти загинув під час сутички з якоюсь бандою.

Я ще раз подивувався Ібрагімовій захланності: напевно, він, як тільки вирядив близнюків у дорогу, відразу мене поховав і подзвонив Русланбекові, що треба готувати гроші для викупу Хеди. Гм… До речі, про гроші… Цей скупий на похвалу Сіяк почав дуже здалеку.

— І тут раптом твій дзвінок. Цікаво, коли дзвонить небіжчик, правда ж?

— Я ж казав, що найцікавіше настане тоді, коли мертві почнуть повертатися з того світу.

— Ти так казав? — він кинув на мене здивований позирк.

— Ну, не зовсім я… Але…

— Але ти знаєш, що це під силу тільки елементалам, так? — Андре Сіяк знов ухопився за свою улюблену тему.

Він не знав, що в моїй грудній клітці ожила тонесенька жилочка, яка відтепер бриніла, як перетягнута струна. Поруч себе я відчував таку порожнечу, що її вже нічим не вибавити. І мені до всього було байдуже навіть тоді, коли він, нарешті, розщедрився на компліменти.

— Ти зробив добру справу. Думаю, що ти вже переріс свій секціон. Можливо, навіть перейшов в іншу якість. Нам би таких хлопців бодай десяток, і можна творити чудеса.

Я насторожився. Якщо наш психоаналітик співає панегірики, то чекай гіркої піґулки. Для врівноваження стану.

Ми виїхали на автостраду і повернули на Тулон. Моє омріяне місто Марсель залишилося збоку, зі швидкістю двісті кілометрів на годину ми віддалялися від його портів, від платанового бульвару Курс-П’єр-де-Пуже, від собору Тієї, що рятує на водах… Більше я ні про що не хотів думати і говорити. І, напевно, саме тому, відчувши Сіякову прихильність, одважився на запитання, яке, може, й не годилося б йому ставити. Та все-таки я чомусь думав, що заслужив таке право.

— Як ви гадаєте, — спитав я, — а її батько повернеться з того світу?

— Чий батько? — не зрозумів він.

— Хедин.

— Якої Хеди? — Сіяк не зводив очей з дороги.

— Тієї дівчини, що вийшла зі мною з літака, — просто сказав я, дратуючись його психологічними вивертами.

— У цієї дівчини ніколи не було батька.

— Як… не було?

— Так, — сказав він. — Очевидно, мама її народила від елементала.

Профілю Андре Сіяка торкнулася загадкова усмішка. Ніби тим елементалом був він.

— Не розумію…

— Ти хочеш сказати, що й досі не здогадався?

— Про що? — ледве не закричав я. — Про те, що вона не дочка генерала? Хай буде так! Яке це має значення? Все одно її треба було врятувати, хоч би чия вона була.

— Звісно, — Сіяк побарабанив пальцями по керму. — Для того тебе й послали. Саме тебе. Я мрію про секціон із таких хлопців, як ти.

Я думав про своє. Чия ж вона все-таки дочка? Чи не того генпрокурора, що зробив подання до Міжнародного суду в Гаазі?.. А як же Полтавщина, українська школа?.. Хоча Полтавщину я додумав сам. В Україні міг свого часу жити будь-хто із їхніх теперішніх лідерів. Зрештою, це не мало значення — чия вона дочка, але, з другого боку, дуже кортіло знати, бо тоді я ще мав би якусь ефемерну надію коли-небудь натрапити на її слід. Свята наївність — хто ж тобі скаже?

— Невже ти справді не здогадався? — знов запитав психоаналітик-альбінос. — Скажи правду, бо ти мене розчаровуєш.

— Яку правду?

— На якому етапі ти зрозумів, хто вона така.

Ні, він мене доконає. «У ліжку», — хотів одповісти я, але стримався. І відвернувся до вікна.

— Яке це має значення?

— Дуже велике, — сказав Сіяк. — Це має дуже велике значення. Це найважливіший тест під час переходу в іншу якість.

— Для мене це щось інше… ніж тест.

— Жаль.

І тоді я сказав йому те, чого не варто було казати психоаналітикові. Але стан у мене був нікудишній.

— Хеда ніколи не буде для мене тестом.

— Ніякої Хеди нема. Це наша людина.

— Хто-о-о?

— Вона такий же наш командос, як і ти. Елементал.

Він огрів мене булавою по голові. Але моє нутро було ще живим і відмовлялося вірити.

— Справжня дочка, про яку ти думаєш, давно в безпеці,— сказав Сіяк. — Її підмінили нашою людиною. І, як виявилося, дуже вчасно.

— То для чого оце все було?

— Випробування, — сказав він. — Випробування в реальних умовах.

Я відчув, як тонесенька струна, що бриніла в моїх грудях, напнулася ще дужче і тріснула, мов кінський волос на мандоліні блазня.

— А Русланбек? — спитав я.

— А що Русланбек? Він теж чудовий чоловік, але до того справжню Хеду ніколи не бачив. Він і гадки не мав, що це не дочка…

— А трупи? А кров?!! — я таки зірвався на крик.

— Трупи? — профіль альбіноса знов зворухнувся у посмішці. — Ти хочеш сказати, що ти вбивав невинних людей? Не повірю. Чи, може, ти кидав бомби на жінок і дітей?

Але я вже його не слухав. Моя грудна порожнина знов була мертвою, я лише за інерцією проказав уже сам до себе:

— А казка… Звідки вона знала про Котигорошка?

— Елементали знають усе, — сказав він. — І коли перевтілюються в іншу людину, то роблять це бездоганно.

Бездоганно… Ось що означало це слово, коли йшлося про моє завдання. Про тест…

— Але гроші ти, звичайно, отримаєш, — сказав він. — Уже взавтра півмільйона франків будуть на твоєму рахунку. Бо…

Він ударив по гальмах — попереду, під естакадою, утворився затор.

— Бо що? — спитав я.

Андре Сіяк, скориставшись зупинкою, повернув до мене своє крейдяне обличчя. Біла паморозь лежала на тому обличчі. Очі в нього теж були білі, як у диявола-альбіноса. Та я витримав його погляд.

— Бо я не вірю, що ти не здогадався про все сам, — сказав він.

 9

Ще була та рання передвечірня година, коли наш полковий бар «Поглинач змій» зовсім порожній, і я підсів до шинквасу, щоб перекинутися словом бодай із Сирілом. Поклавши свій саквояж на сусідній стільчик-кругляк, я замовив подвійний джин із тоніком.

— Це ти? — Сиріл насилу мене впізнав. — Ти що, втік із прізону, що так замаскувався?

— Тепер така мода, Сиріле. І за нею треба встигати. — Я недбало повісив на нижню губу товсту сиґаретку «Gitanes» і черкнув сірником перед його здивованим носом. — Ти знаєш, що в Парижі тепер модно прикурювати сірниками?

— То це вже прізон у Парижі? — здивувався Сиріл. — І тебе достроково випустили?

— Так, переводять на інше місце, — я кивнув на свій саквояж. — Уже й вирушаю. Зайшов попрощатися.

— Жаль, — сказав Сиріл, спритно надіваючи кружальце лимона на стінку склянки.

— Чому жаль? Навпаки, дуже гарне місце.

— Мені жаль, — сказав Сиріл. — Я втрачаю найщедрішого клієнта.

— Пусте. Налий собі чого хочеш за мій рахунок.

— Хіба що… на прощання.

Я вслухався у гіркий смак ялівцю і дивився на підлогу, туди, де ще зовсім недавно простяг ноги необачний Марек, який порушив святе правило леґіонера: «Ніколи не кажи зайвого». Дивився на підлогу і дивувався, чому там немає мокрого місця.

Сиріл здогадався, куди я втупився, і показав мені великого пальця. Він пив текілу, посипаючи зап’ясток сіллю і злизуючи її між ковтками. Я боявся, щоб він не злизав і витатуйоване трохи вище єдине слово «Allons!»[57].

— Куди, якщо не таємниця? — спитав Сиріл.

— Таємниця.

Щоб компенсувати його невтамовану цікавість, я, розрахувавшись, поклав на шинквас ще сто франків.

— Почастуєш і Марека.

— Ого! Ти так розбагатів?

— Ква-ква, — сказав я на прощання.

Поминувши контрольно-пропускний пункт, я вийшов за ворота. Була та чудова передвечірня година, коли повітря набирає тремтливого бузкового кольору і його можна зачерпнути в долоню.

Перед прохідною стояв розкішний блакитний «Сітроен-ксантія», і я подумав, що неодмінно куплю такий і собі. Уже хотів було рушити далі, коли відчинилися його передні дверцята, і я побачив красивенну гадину, що сиділа за кермом.

— Анрі!

Така, знаєте, маленька стрижена гадючина голівка, на якій за очима більше нічого й не видно.

— Анрі!

— Пішла ти… — сказав я і рушив хідником далі.

«Сітроен» покотився за мною.

— Анрі! Пробач, будь ласка…

— Згинь, суко! — сказав я.

— То було насправді, Анрі! Усе було насправді.

Я йшов собі далі, а «сітроен» котився поруч.

— Пробач, будь ласка…

— Кобра! Гюрза! Самиця скажена!

— Так! — сказала вона. — Так! Скажена самиця.

Я не витримав, подивився у її бік, і тут мене обмарило. Це все через ту блакитну сукенку, яку вона, гадина, зодягла навмисне. Це через ту сукенку я раптом кинувся до неї і, причинивши за собою дверцята, почав рвати на ній свій подарунок. Мені здавалося, що я маю на це право, я виборов його, ризикуючи своїм життям.

Щоб не бачити тих безсоромних очей, я припав обличчям до її оголених грудей, намацуючи важілець, що відкидає сидіння. Ми кублилися з нею, як дві гадини, але тіло… її тіло кольору молодого меду тепер було схоже на оливкове тіло безкорого платана. Це дерево я любив, я вистраждав оцей платан і тепер його поливав і леліяв.

А потім вона сказала:

— У мене сорок днів відпустки.

Це була звичайна тривалість відпустки леґіонера.

— У мене сорок днів, — сказала вона. — А в тебе, напевно, усі вісімдесят?

— Ти й тут усе знаєш, — сказав я.

— Може, десь поїдемо? Далеко-далеко. На острови. Будемо ніжитись і втішатися. Тільки удвох… як там…

— Поїдемо, — сказав я. — Тільки ще далі. Я страшенно скучив за своїм котом Барсиком. То істота, яку я люблю найдужче, — сказав я.

І це була правда.

  

Кінець

Фрілансер Валерій Зміївський

PS

Скачати електронну книгуВасиль Шкляр. Елементал

https://drive.google.com/file/d/1PILaQm4QkHrXOvAi_ZZzXWKRZW2D20oe/view?usp=sharing

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Який матрац обрати при болю в спині
Турбота про власне здоров’я завжди має бути в пріоритеті, особливо, якщо справа стосується стану спини. Для відновлення сил та здорового стану хребта й м’язів дуже важливо правильно відпочивати, користуючись усіма перевагами сучасних якісних матраців.
Читати більше
З чого почати навчання гри на гітарі
Вивчення нового музичного інструменту розширює кругозір та допомагає відкрити в собі нові таланти. Бажання освоїти гітару на початковому рівні легко реалізувати навіть при самостійній роботі, без звернення до викладачів. Розглянемо первинні етапи, що передують впевненому відтворенню кількох улюблених мелодій.
Читати більше