Василь Шкляр. Елементал. Частина 1

Любомирові Шкоруті,

котрий викупив мене із неволі

На відміну від інших книжок, у цьому романі власні назви та імена не змінено. Інша річ, що деякі персонажі офіційно живуть під псевдо і до певного часу не мають права на розтаємничення свого походження.

Автор

Василь Шкляр — прозаїк, автор багатьох книг. Член Асоціації українських письменників. Лауреат премії часопису «Сучасність», Ґран-прі конкурсу «Коронація слова». Живе в Києві.

Частина перша

   

1

Початок цієї темної історії я люблю називати витоками, бо вона й справді витікає із тієї надмірної дози джину, яку я дозволив собі у нашому полковому барі «Поглинач змій». Взагалі-то я п’ю нечасто, як і личить дикому гусакові, але іноді таки надолужую втрачене, особливо у стані глибокого смутку за справжнім борщем та нормальною жінкою. Саме так і сталося під ту веселу оказію, коли я «випустив джина із пляшки» і він підхопив мене у вихор зовсім непередбачуваних подій.

На початку травня, коли наш Леґіон святкує свою найбільшу перемогу «Камерун», тут оголошують день відчинених дверей, і недоступна територія псів війни перетворюється на прохідний двір. Сюди сунуть всілякі гості, журналюги, клошари, роззяви і навіть дівулі з непристойно припухлими губами та надією влипнути в якусь романтичну пригоду. Іноді це їм вдається, як, наприклад, моїй веснянкуватій ластівці Ніколь, котру я, скориставшись «відчиненими дверима», затягнув тоді до бару, аби подратувати гусей із нашого секціону. Крім усього, я хотів віддячити Ніколь за бурхливу нічку, проведену в її однокімнатній квартирці, схожій на келію грішної черниці. А може, то й справді була келія, адже старовинний будинок, у якому змостила гніздо моя ластівка, колись належав монастиреві. Я в це повірив одразу, бо ліжко Ніколь займало всю кімнатину, і в квартирі ще залишалося місце тільки для тісної душової, де, звичайно ж, можна було й помолитися. Саме там я роздивився на зворушливе ластовиння Ніколь, яке на розпашілому тілі проступало в найнесподіваніших місцинах.

Але тоді, в барі, його видно було не скрізь, хоча стрейчева сукня Ніколь приховувала лише її найвразливішу плоть. Та цього виявилося достатньо, аби необачний бугай Марек порушив святе правило леґіонера: «Ніколи не кажи зайвого». Видно, він уже хильнув не менше за мене, бо відразу, як тільки ми сіли за сусідній столик, так одвісив нижню губу, що на неї можна було повісити ковіньку.

Ніколь усміхалася до всіх і до всього. Ніколь цвіла і пахла — пахла дражливими парфумами і минулою ніччю. Її тішило це всуціль чоловіче товариство, це хмільне тирло, де зібралися до водопою самі жеребці, і вона всією собою вбирала їхні відверті погляди і від того ставала іще гарнішою, змінювалася на очах, як змінюється сумне дерево Молукських островів під свіжим подихом ночі. Ніколь і сама без особливої сором’язливости позирала довкруж, і я навіть помітив, як її погляд зупинився на автоматі, який випльовував нам безкоштовні презервативи.

— А це правда, що вам заборонено одружуватися? — зі щирою цікавістю запитала вона.

— Авжеж, вісім років.

— Вісім ро-о-о-о-оків?

— Дрібниця,— сказав я.— Почекаєш?

— Звичайно.— Ніколь охоче приставала на будь-яку гру.— Подумаєш, якихось вісім років. Мені не буде ще й тридцяти. А тобі?

— А мені буде… Ідеальний час для одруження.

— Ти чудо,— вона провела пальцями по моїй щоці. Ох, ця сластолюбна рука — млосно-лінива, трошки волога від збудження, але завжди певна себе.

Я знов приклався до склянки із джином, уже не відчуваючи гострого смаку ялівцю.

— А це правда, що ви їсте змій? — спитала вона.

— Брехня,— сказав я.— Ми їмо жіночі серця. Чи принаймні бичачі яйця.

— О! — засміялась вона.— А чим запиваєте?

— Дощем.

— Дощем? — Ніколь так сміялася, як сміються дуже щасливі або дурненькі жінки, що, власне, одне й те саме. Але вона й далі розквітала і пахла, як нічне дерево Молукських островів, і всі зглядалися на нас; навіть тверезий бармен Сиріл уже вкотре показував мені великого пальця.

Отоді-то все й зіпсував Марек, бо від заздрощів бовкнув таке, що відразу видавало його постійну прописку.

— Де ти підчепив цю рябу кобилу? — спитав він російською і зморщив свою монголоїдну плескату мармизу.

Може, ще все обійшлося б, але, правду кажучи, я недолюблював цього пихатого москаля, до якого навіть не приставало лагідне ім’я Марек. Я вже знав, що він служив у Росії і під час якоїсь сутички порішив там свого взводного. Дійшло до того, казав Марек, що той надзюрив у кухоль і примушував його випити. Якщо так було насправді, то я нічого не маю проти, але все те мені видалося леґендою, коли в Конґо цей гевал застрелив старого неґра тільки за те, що той десь поцупив камуфльований комбез і перевдягнувся в нього.

А в барі мене найдужче зачепило за живе те, що Ніколь не розуміла російської, проте відчула, що мова про неї, і любенько всміхнулася Марекові.

— У мене таке враження, що ти й сьогодні лигнув сечі,— стромив я шпильку в його болюче місце. Я промовив це майже з московським акцентом, але йому не дійшло.

— Що ти сказа-а-ав? Ану повтори!

— Не пий сечі, бо вона б’є тобі в голову.

— Ти, салоїд! — він підскочив до нашого столу і вхопив мою ж таки, ще недопиту пляшку із джином.

Мені зовсім не хотілося вирушати услід за доблесним російським взводним, що поліг смертю хоробрих від руки Марека, та бідолашним неґром, а тому, зводячись на рівні, я зацідив бугаєві поміж роги з такого розрахунку, аби цього вистачило на кількахвилинну амнезію. Але я таки був на добрячому підпитку, бо трішечки не вгадав — під щиколотками пругко хруснуло перенісся, і Марек завалився навзнак на підлогу. Він таки знепритомнів і навіть не подбав про мій недопитий джин — пузата пляшка випорснула з його руки і вибухнула, як протипіхотна ґраната, розбризкуючи навсібіч осколки. Мені навіть здалося, що Марек також, як пійло, розпливається по підлозі і його доведеться збирати в коряк.

Ніхто нічого не зрозумів. Як і бідна Ніколь. Бо замість того, щоб ще одну нічку відмолювати гріхи у її келії, я отримав двадцять діб прізону.

Однак порівняно з нашою конотопською «губою», де колись прищакуватий лейтенантик-суворовець примушував мене переганяти воду з калюжі в калюжу, прізон — це просто розкішний курорт на березі Середземного моря. Дали тобі в руки ґазонокосарку — і вперед, стрижи, хлопче, травичку, якщо сверблять кулаки, а коняча доза спиртного вибила з голови настанову нашого психоаналітика Андре Сіяка: «Нам не потрібні горили, які здатні віддубасити кого завгодно в барі,— казав він.— Ми надаємо перевагу хлопцям, які можуть відвідати бар, та, зрозумівши, що це не найкраще місце, вчасно звідти піти».

Усе це, звичайно, так, і я лиш дивуюся, чому цих «не найкращих місць» ніколи не бракує у нас під самісіньким носом. Невже тільки для того, щоб кровні грошики поглиначів змій не осідали десь осторонь? Аби їх не жертвували, наприклад, на монастирі та інші благодійницькі справи?

Косарочка дзумрить у моїх руках, як бджола, і під її дзижчання так гарно думається. Особливо про борщ і нормальну жінку. Цікаво, чи Ніколь знає, що на світі є борщ, сало, вареники і є путня горілка, а не всі оці їхні підсолоджені сцяки, що так по-дурному б’ють у голову? Що, окрім стрижених ґазонів, є високі некошені трави, в яких із нормальною жінкою може втопитися навіть такий неперевершений плавець, як я, найкрутіший плавець спецсекціону «Жаби», якому на воді і під водою підвладне все.

А втім, я люблю, як пахне скошена трава. Так ще пахне від молодого жеребця, який жує конюшину, зазеленюючи свої шовкові заїди, і, щоб швидше збігав час, ти можеш уявити себе конем, тим більше, якщо ти ще недавно спав із рябою кобилою, ти вже, вважай, став жеребцем, який випасає ось ці соковиті галявини — чим більше трави, тим краще. Перевтілюватися дуже легко, тут не потрібно жодних зусиль, особливо якщо ти вже давно не людина, а звичайнісінький елементал — істота, яка живиться стихіями.

Втім, той-таки наш психоаналітик Андре Сіяк каже, що елементали (це його улюблена тема) стоять не нижче за людину і відрізняються від неї лише тим, що в них не одна душа, а кілька. Різниця полягає в тому, каже Андре Сіяк, що ми не походимо від Адама. Так, ми зодягаємося, закохуємося, іноді навіть одружуємося, але діти належать не нам. Ми розчиняємося в людському натовпі і знаємо все, що відбувається навколо. Щоправда, дехто із нас залишається на рівні рослинного існування, однак той, хто навчиться підкоряти собі всі стихії, хто зуміє живитися ними, як жаба живиться комахами, той зможе все.

Невдовзі мені дадуть шанс переконатися в цьому, та поки що я, звичайнісінький жеребець, випасаю траву. Її сік аж бризкає з-під гребінця косарки і лоскоче мою… ні, не душу, адже їх у мене багато, а це все одно, що немає жодної. Натомість я маю хіба що міцну грудну клітку, в яку час від часу хтось підкидає зозулині яйця.

Але якщо я, пане Сіяк, не походжу від Адама, то чому ж тоді під час відбору до Леґіону, під час тестування ви серед багатьох хитрих запитань поцікавилися, чи мій батько спить із чужими жінками? А може, саме тоді ви й віднесли мене до елементалів, коли я сказав, що ні, не спить, і взагалі я мав би сумнів, чи мій татусь торкався коли-небудь жінок, якби я не з’явився на світ. Вам це дуже сподобалось, пане Сіяк, дуже. Ви навіть не перепитали, як же я сумнівався б, не народившись, бо саме таким, ненародженим, я вам і був потрібний. То я добре придумав з тією відповіддю.

Так само, як ось тепер із цим конем. Хай-но вийду з прізону — першого ж вечора подамся до Ніколь у монастир і скажу, що я напашений жеребець, а вона голодна лошиця. Ніколь шизіє від таких розваг, тоді ластовиння ще дужче проступає на її обличчі, і вона стає схожою на юну Ані Жирардо. Чому, власне, схожою, вона справді нею стає, для елементала це просто дрібничка — заволодіти Ані Жирардо, Сінді Кроуфорд чи ким завгодно.

Ось тільки випасати ґазони ще доведеться сімнадцять днів, і за цей час перевтілення можуть довести мене до того, що я заіржу.

Але я недаремно так часто згадував Андре Сіяка, бо невдовзі асфальтовою доріжкою до мене підкотив чорний «пежо», і за його кермом я впізнав біле, наче вимочене у хлорці, обличчя нашого психоаналітика.

— Є р-р-розмова,— сказав він українською, і лише хрипливе «р» видавало, що він народився у Франції.

— За що ти зламав йому носа? — спитав Сіяк уже в машині, коли я перевдягнувся і ми з вітерцем помчали рівненькою трасою невідомо куди.

— За сало,— сказав я.

— Він що — вкрав у тебе сало? — засміявся Сіяк. Навіть його білі зуби видавалися жовтуватими на тлі неприродно білого обличчя.

— Ні, повівся по-свинському.

— Ти не казав, що володієш… цими східними штуками. Ти багато від нас приховав.

— Які там східні штуки? — знизав я плечима.— У нас своїх вистачає.

— Бойовий гопак? — іронічно спитав він.

— Ні, прямий удар поміж роги. Бугая валить. Або захват попідсилки. Але веслування і плавання у мене справді на першому місці.

— Ти знав, що карате і всякі такі дурниці у нас не в пошані, так?

— Звісно ж.

— І знаєш чому? — спитав він.

Я милувався автострадою, по обидва боки якої височіли неонові ліхтарі, хоч їхали ми не містом,— тут і там зеленіли виноградники, лиш де-не-де видніли черепичні дахи. Сіяк тримав стрілку спідометра під дві сотні і не зводив очей з дороги.

— Знаю,— сказав я.— Дехто вважає, що це є причиною зайвих конфліктів.

— Ні, не тільки. Просто це викаблучування потрібне лише в гівняних американських фільмах. Де один недоносок калічить цілу армію. А ти ж уже знаєш, що так не буває?

Я вирішив, що на це запитання відповідати не обов’язково. Зрештою, то була тільки прелюдія до набагато важливішої розмови — така собі розминка, яка ні до чого не зобов’язувала.

Перед естакадою Сіяк скинув швидкість, і синій щит шляхової розв’язки підказував, що ми десь між Тулоном і Ніццою. Отже, територія нашого полку лишилася позаду, і мені ближчим часом не світила зустріч ні з язикатим Мареком, ні з благочестивою Ніколь, чий солодкий язичок, здається, був призначений зовсім не для розмов.

Сіяк також зрозумів, що пора переходити до головного, і, скориставшись меншою швидкістю, повернув до мене своє крейдяне обличчя.

— Ти добре знаєш Чечню?

Запитання було трохи несподіваним, і я подумав, що Андре Сіяк, безперечно, фахівець винятковий: на таку службу, як у нього, альбіносів не беруть.

— Ні,— сказав я.— Був там, ото і все.

— На чиєму боці?

— На нашому. Ви ж знаєте.

Йому це сподобалося: і те, що «на нашому», і те, що «він знає». Я не став його розчаровувати поясненням, що був я там на… своєму власному боці.

— Є одна пропозиція,— сказав він те, що вже давно було зрозуміло — просто так із прізону нікого не забирають, навіть якщо ти незамінний елементал спеціального секціону «Жаби». Але Сіяк витримав ще одну кілометрову паузу і повторив:

— Саме пропозиція — не наказ. Тобто ти можеш відмовитись. Якщо погодишся — оплата подвійна, як за бойову операцію. А в разі відмінного виконання — винагорода. Півмільйона франків.

Моєю грудною кліткою пробіг холодок. Не тільки тому, що вражала сума в сто тисяч баксів, а ще й через те, що вона якраз дорівнювала страховому відшкодуванню за мою смерть.

 «Пежо» вже з’їхав з автобану і котився вузькою бетонованою дорогою серед поля. Зупинився перед шлагбаумом «STOP», той піднявся угору, як гільйотина.

— То що, їдемо далі? — спитав Сіяк.— Подумати ще буде час.

Здавалось, він просто грається зі мною, випробовує на ще один тест, адже поки що не було про що й думати — хіба подумки лічити купу грошей, яких вистачить мені не лише на пристойний пам’ятник, але й на скромний мавзолей.

Попереду була ще ґратчаста металева брама, яка теж відчинилася автоматично (цей чорний «пежо» і його господаря тут добре знали), а далі ми зупинилися перед дерев’яним двоповерховим будиночком, який здивував мене своєю непоказною простотою. Тоді я ще не знав, що навіть військовий штаб НАТО (не Брюссельська штаб-квартира, а саме польовий SHAPE) тулиться у таких же непримітних клунях.

Всередині теж не було нічого особливого, тут стояла лінива тиша, і вартовий леґіонер у білому однострої не подав ані звуку, лиш витягнувся у струну.

Ми східцями піднялися на другий поверх, і тільки тут, проходячи довгим вузьким коридором, я побачив на дверях банальні конторські таблички з написами «Відділ з питань планування й політики», «Відділ оперативного реаґування», «Відділ моніторинґу міжнародних кризових ситуацій»…

Авжеж, саме ці останні двері штовхнув Андре Сіяк і пропустив мене наперед.

У приймальні за комп’ютером сиділа породиста кобилка в дим-окулярах, з розкішним буланим хвостом, схопленим угорі чорним бантом, і я, згадавши своє пасовисько, ледве не заіржав. Може б, це ще зрозумів тонкий психоаналітик Андре Сіяк, але не господар кабінету, який видавався аж надто суворим, хоча зодягнутий був у цивільне. Проте не відомо, чи то він сірий твідовий костюм підібрав до сірих очей, чи, навпаки, підігнав сірі скляні очі до свого дорогого костюма. На його місці я, наприклад, був би значно поштивішим з потенційним володарем ста тисяч баксів і, можна сказати, франковим напівмільйонером.

На відміну від Андре Сіяка він без жодних передмов подав мені кольорову карту невеличкого формату і попросив запам’ятати всі населені пункти, обведені червоними кружечками. Таких було п’ять.

Не минуло й хвилини, як знавець міжнародних кризових ситуацій простяг руку і, забравши мапу, подав мені таку саму, але цього разу без географічних назв. Тобто це вже була бліда контурна копія попередньої.

— Позначте об’єкти, які ви запам’ятали,— звелів він і подав мені червоний маркер.

Це нагадувало гру в хрестики-нулики, але я слухняно позначив у центрі Грозний, ліворуч північніше — Моздок, праворуч — Гудермес, а південніше ще два нулики — Ножай-Юрт і Ведено.

Якусь мить повагавшись, я трохи відступив од Моздока і для повного кайфу таки поставив хрестик.

Він узяв мапу, оглянув її і подивився на Андре Сіяка. В його сірих очах не було ні задоволення, ні здивування. Тільки холодний спокій. Потім він перевів погляд на мене.

— А що це за хрест?

— Там мене поховали,— сказав я.

2

Я вилетів на Північний Кавказ як представник Міжнародного Червоного Хреста, і, дрімаючи в череві вантажного «боїнґа» (чого мені найбільше бракувало в Леґіоні, то це сну), я сну… сну… снував собі думочку, що хрест — то таки особливий знак, який, крім усього, має ще й силу провидіння. Варто було мені намалювати його червоним маркером на контурній мапі, як він уже перемістився на мої груди,— це був пільговий знак війни — не стріляти! — хоча й нагадував той-таки хрест в оптичному прицілі.

Це я вдруге вирушав у ті краї, причому обидва рази, можна сказати, з однаковою місією «cherchez la femme»3. Та якщо першого разу я самотужки подався в те пекло наосліп і голіруч, то тепер моя «червонохресна» місія мала чітко вироблений план і надійне забезпечення. На перший погляд, завдання було іграшковим. Я навіть не міг допетрати, звідкіля набігали оті сто тисяч,— власне, сама винагорода і видавалася найнебезпечнішою в цьому вояжі, оскільки, вочевидь, припускала неабиякий ризик. Інакше все скидалося б на романтичну прогулянку, та ще й у парі з «дорогоцінною» кралею, котру я мав підібрати в одній глухій місцині і, пильнуючи, щоб з її голови не впала волосина, доправити до Марселя.

— Федерали полюють не лише на чеченських лідерів, а й на всіх їхніх родичів,— ще тоді сказав шеф відділу кризових ситуацій.

— У Басаєва вже немає нікого,— я подивився в його сірі скляні очі, але вони так і лишилися непроникними.— Тепер це самотній вовк.

— Однак не треба забувати, що в заручники потрапляють і представники міжнародних організацій. І не тільки в заручники. Яка ймовірність того, що вас там можуть упізнати?

— Майже ніякої,— сказав я.

— Майже… Цього «майже» не виключає навіть ваша тамтешня смерть?

— Знаєте, що з цього приводу сказав генерал Дудаєв?

— З якого приводу? — не зрозумів він.

— Найцікавіше у цій війні настане тоді, коли мертві почнуть повертатися з того світу.

— Мертві? З того світу? Ці кавказці уміють розмовляти афоризмами. Але за тією пишномовністю не завжди збагнеш, що вони мають на увазі.

Що і кого мав на увазі генерал, знав, мабуть, тільки він один, і з мого боку було б недоречно зараз тлумачити суть його слів, які я вперше почув від Султана Аржа, тобто Султана Чорного із села Гухой. Та саме тоді він розповів моторошну історію про поховання першого грузинського президента Звіада Гамсахурдіа, котрий під час вигнання знайшов собі прихисток у Чеченії. Взагалі-то Султан Арж був зовсім не чорний, він мав русяве волосся і сині очі, які часто бувають у чеченців, і хоч зростом сягав під два метри, скидався на велетенську дитину, наділену, як у леґендах, неприродною силою. Єдиним, кого боявся Султан, був Аллах, і лише раз у житті його спиною повзали мурашки.

На початку січня 1994 року надійшла сумна звістка про самогубство Звіада. Для тих, хто хоч трохи знав опального президента, це була приголомшлива несподіванка, адже він тільки-но вирушив із Грозного у Західну Грузію, щоб очолити рух за відновлення конституційного ладу в своїй країні. Світ розгубився у здогадах і підозрах, подейкували про таємниче вбивство і тяжку хворобу Гамсахурдіа, через яку він, мовляв, у відчаї наклав на себе руки, а тим часом вдова президента звернулася до Джохара з проханням про посередництво між родиною Гамсахурдіа та режимом Шеварднадзе у справі з’ясування справжньої долі її чоловіка.

Джохар відразу розпорядився створити урядову комісію, яку очолив Зелімхан Яндарбієв. Окрім міністра закордонних справ Юсефа Шамсуддіна, радника Дудаєва Гелані Ахмедова, до неї увійшло ще кілька дебелих хлопців, серед яких в охороні був і Султан Чорний.

Зв’язалися з Тбілісі, де, на превеликий подив, чеченську комісію прийняли без жодних заперечень і на найвищому рівні, хоча й з неприхованою насторогою. Річ у тім, що тут нічогісінько не знали про обставини загибелі Звіада, а дізнатися дуже кортіло, і вже в аеропорту чеченців зустрічали високі урядовці та керівники спецслужб.

Де? Коли? Як? Ці запитання однаковою мірою хвилювали і генпрокурора, і того ж таки Шеварднадзе, який також прийняв Яндарбієва без жодних зволікань.

Але Зелімхан Яндарбієв був не лише державним діячем, а ще й поетом, а тому із завеликою дозою красномовства почав з того, що Звіад Гамсахурдіа — видатний син свого народу і його належить поховати поруч із грузинськими царями.

Шеварднадзе змінився з лиця і, зворухнувши жовнами, різко перебив Яндарбієва:

— Ніякий він не син! Не син і не видатний. На ньому кров і нещастя народу.

Зелімхан завважив, що професійному дипломатові забракло протокольної витримки, і, пригладивши бороду, сказав незворушно:

— Він син не лише Грузії, він син усього Кавказу. А на кому кров і нещастя народу — розсудить історія.

— Вона вже розсудила!

— Досвідченим політикам не личить така нестриманість у ставленні до своїх опонентів.

— Це вам не личить мене повчати. Джохар ніколи б не дозволив собі так розмовляти зі мною.

— Пробачте,— чемно сказав Зелімхан.— Я тільки прагну адекватної оцінки особи небіжчика.

— Ми не для того тут з вами зустрілися. І не будемо робити проблему з цього похорону. Він може бути похований тільки як рядовий громадянин.

Шеварднадзе нервово підвівся, даючи знати, що розмову закінчено.

Чеченський візит фактично закінчився нічим, проте було домовлено про координацію дій з обох сторін, і невдовзі до Грозного прибула слідча група з генпрокуратури Грузії. Її прийняв Джохар Дудаєв.

Генерал, як завжди, був у своїй камуфльованій робі без знаків розрізнення — тільки сині рубчики на пілотці вказували на рід військ.

— Мій народ з гордістю сприйме факт поховання першого президента Грузії на чеченській землі,— сказав він.— Але, зважаючи на роль і значення постаті Звіада Гамсахурдіа, вважав би правильним поховати його на батьківщині з усіма почестями. Поруч з найбільшими синами Грузії.

— Але ж…— зам’явся заступник генпрокурора,— з нами не хоче навіть зустрітися вдова покійного.

— У вдів,— сказав генерал,— завжди своє особливе ставлення до таких подій. І це треба сприймати з розумінням. А нам потрібно якомога швидше владнати всі формальності і зайнятися головним — похованням Звіада. Чи то в Грузії, чи в Чеченії.

Однак «формальностям» не видно було кінця. Бо та ж слідча група давно розгорнула пошуки тіла Звіада по всій Західній Грузії і, заграючи з чеченцями, лише намагалася виграти час. Та всі зусилля виявилися марними і, втрапивши в глухий кут, грузинські спецслужби були змушені допустити до цього чеченців і гарантувати безперешкодне вивезення тіла до Грозного. Після візуальної ідентифікації.

Можливо, взаємні претензії так і не вщухли б, але в середині лютого до чеченської сторони приєдналися всюдисущі литовці, і в Тбілісі вже прибули члени їхнього парламенту. Знову формальності, уточнення протоколу розпізнання і передачі тіла. Ніяк не вгавав той-таки заступник генпрокурора, який наполягав на судово-медичній експертизі в повному обсязі, інакше він не дасть санкції на перевезення тіла. Трохи остудити його вдалося сивим академікам, котрі добре знали Звіада і в останній момент увійшли до грузинської делеґації.

Нарешті вилетіли в Зуґдіді, де пересіли на вертоліт, залишивши тут частину людей, у тому числі й академіків. А далі вирушили тим маршрутом, що його вказував представник родини Гамсахурдіа, охоронець Звіада, який був із ним до останньої хвилини. Султан Чорний казав, що грузини з великою повагою дивилися на цього чоловіка, як, зрештою, з такою ж шанобою ставилися вони й до чеченців, і якби викинути з вертольота заступника генпрокурора, казав Султан Чорний, то всі ми нагадували б одну сім’ю.

Приземлилися в гірському селі. Було вітряно, холодно, і вони щулилися на тому вітрі, ховаючи один від одного очі. І не дивилися на селян, які збіглися на гуркіт вертольота. Вони бачили тільки згорблену спину провідника, який вів їх до     т о г о     м і с ц я.

Так мовчки і дійшли до господи селянина Зарандія. Тут, на подвір’ї, під широким навісним дахом, у закутку вони побачили купку рудої землі, наче хто глини нагорнув для замісу.

Вони познімали шапки і знов, не дивлячись одне на одного, розписалися у протоколі.

Відкопали труну. За півтора місяця свіжостругана дошка ще не встигла зчорніти.

— Відкрийте віко,— сказав Зелімхан.— І хто його знав, хай підійдуть ближче.

Відхилили віко. Грузини, пропускаючи один одного наперед, підступили до труни й відразу закивали головами.

— Це він…

— Немає сумніву.

Труну повантажили у вертоліт і полетіли в Зуґдіді, де чекав літак. Тут ще раз відкрили віко, щоб розпізнання тіла засвідчили академіки, і вони також закивали головами.

Підписали третій протокол. У літак, який тепер вирушав до Грозного, сіли й кілька грузинів. Похорон призначили на 24 лютого.

Першого президента Грузії ховали не на рідній землі, але, як і годиться, з усіма почестями. Під жалобний марш у супроводі почесної варти труну доправили на військовому лафеті до блоку «Б» Президентського палацу, де відбулася громадська панахида.

Прибули сотні земляків Звіада і навіть патріарх грузинської церкви. Тихою чорною рікою текла процесія до резиденції президента Ічкерії, де було приготоване останнє пристановище для небіжчика.

Султан Чорний поволі відмірював крок у почесній варті, і його спиною повзали мурашки. Минулої ночі, охороняючи труну, він не витримав і ще раз відхилив віко. Не вірячи своїм очам, навіть торкнувся рукою… Людського тіла там не було.

І ось тепер, спостерігаючи за цим велелюдним дійством і тамуючи в собі досі незнайомий страх, Султан Чорний благав Аллаха, аби той поставився до цього з розумінням.

3

Літак приземлився в аеропорту Махачкали, і я вилузався з його сонного черева майже як Одіссей із троянського коня. Хоч би де я вибирався з літака чи гелікоптера після тривалого перельоту, а завжди насамперед принюхуюся до підсоння4, наче все залежить від нього, і тепер також глибоко втягнув повітря, як перед стрибком у воду. Травневе сонце пригрівало, але ще не пекло, десь, либонь, чи не з Каспію, подував свіжий легіт, і я сказав собі: «Ласкаво просимо, мосьє Дюшан, чурек і сакля — все твоє»,— сказав я, звичайно, не вголос, бо внизу біля трапа вже переминався з ноги на ногу жвавий чоловічок і світився до мене порцеляновими зубами.

— Мосьє Дюшан? — спитав він.

— Мосьє Пелен?

Якби я вмів ніяковіти, то, напевно, зашарівся б, адже немає нічого примітивнішого за всі ці аґентурні «ля-ля-фа-фа», і мені здається, що якби на той час місію Червоного Хреста очолював тут не француз, то все відбулося б так само. Тільки на моєму місці був би хтось інший, і в його грудній порожнині нічого не зворухнулося б навіть тоді, коли б він угледів те, що побачив я,— на ближній посадковій смузі грівся на сонечку Іл-86 і маґнетизував мосьє Дюшана крикливим написом «УКРАЇНА».

Пелен, мабуть, подумав, що мене вразили бетеери, які тут і там бовваніли довкола летовища, і винувато розвів руками:

— A la guerre comme a la guerre5,— сказав він.— Тут розташовані військові частини федералів. Усе під їхнім контролем.

— І навіть ваша місія? — безцеремонно спитав я.

— Ну, не зовсім…

У тому числі й ви особисто, мосьє Пелен, подумав я, закидаючи за плече важкенького саквояжа, якого Пелен уже зважив очима.

— Сподіваюсь, у вас там нічого такого… е-е-е…

— Нічого. Окрім зброї,— сказав я.

—Зброї?

— Так, найгрізнішої зброї проти росіян. Vodka «Smirnoff».

— О! — Пелен штучно засміявся штучними зубами, бо після мого жарту йому ще не відлягло.

Але потерпав він недаремно. В аеропорту не було й натяку на зелений коридор, і мені довелося пройти найсуворіший митний контроль, позбувшись із своїх запасів першої пляшки «смирновки».

— Я відшкодую,— знов винувато всміхався Пелен.— Ви ж розумієте, що з ними краще не сваритися.

Я розумів. Ми пройшли до офісу Червоного Хреста, що містився тут-таки, в приміщенні аеропорту. Пелен виставив пляшку дорогого французького коньяку, який виявився, як завжди, звичайнісіньким бренді. Коли він узяв свою склянку, вона затанцювала в його руці, і Пелен хапливо, але майже з відразою відпив добру половину.

— Взагалі-то наша головна база не тут, а в Хасав-Юрті, це на кордоні між Дагестаном і Чечнею,— розповідав він про Химині кури.— Там ми зосереджуємо всі гуманітарні надходження, а потім відправляємо їх за призначенням… Та ви пийте, пийте, мосьє Дюшан! Тут усі п’ють, тут без цього можна збожеволіти.

Підохочуючи мене, він знов узяв склянку, і тепер, після першого причастя, його рука стала значно твердішою. Однак ми ще не встигли вмочити губи, як раптом відчинилися двері, і до кімнати влетів такий розлючений чолов’яга, що я відчув, як мимоволі напружились мої м’язи. Він мав до того чорнюще обличчя, що я сприйняв його за кавказця, та вже з першої фрази розпізнав свого земляка.

— Да шо ж это за сваволье такое, господин Пелен? Сначала с нас требовали по двести доларов в час за простой самолёта, а теперь, выявляется, нет кому разгружать нашу гуманитарку! Это так не пройдёт, господин Пелен, я не только депутат украинского парламента, у меня мандат Организации непредставленных народов, выданный в Гааге…

Пелен заходився втихомирювати мого земляка, а я дивувався тісноті цього світу, який і досі тримається на бюрократичних папірцях, липових печатках та фальшивих посвідках, адже й мені перед виїздом спершу приготували мандат Організації непредставлених народів, підписаний самим генсеком UNPO Майклом ван Прааґом, а потім чомусь передумали й пошили з мене червоного хрестоносця.

Тим часом володар мандату UNPO закипав усе дужче, казав, що він давав російським солдатам два ящики тушонки, щоб тільки розвантажили літак, а ті, голодні, як шакали, бояться, бо тут усім і всіма керує ФСК6, а ви, пане Пелен, потураєте їм,— сказав мій земляк,— українці зібрали сорок дві тонни тушонки, одягу, медикаментів, а тут підкочується всіляка бізнесова наволоч і сіпається все це перекупити, поки не розтягли за так, поки не конфіскували гамузом, але цього не буде, пане Пелен, за нами Європарламент! — сказав мій земляк і грюкнув дверима, і якби моя воля, то я сам пішов би розвантажувати той літак, отой уже знайомий мені Іл-86, що грівся на сонечку, але це зовсім не личило мосьє Дюшану, мосьє Дюшан потягував бренді з високої склянки і дивився на мосьє Пелена, який представляв тут найгуманнішу організацію в світі.

— Швидше б усе це скінчилося,— сказав він невідомо про що, демонстративно зітхнув і випив.— Тут лише на Північному Кавказі стонадцять республік, а мені ще якоїсь України бракувало. Ви чули про таку країну, мосьє Дюшан? Скажіть мені щиро, ви чули коли-небудь про Україну?

Я знизав плечима, і він зрозумів мене правильно — нема про що говорити.

— То на чому нас перебили? Ага, Хасав-Юрт. Я це до того, мосьє Дюшан, що туди час від часу ходить наш транспорт. І якщо ваш маршрут збігається з тим напрямком, то можна посприяти…

— Не переймайтеся. Усе, що від вас залежало, ви вже зробили. Далі я сам.

— Але ж…— він хотів було заперечити, однак спитав зовсім про інше: — Але ж повертатися ви будете через нас?

— Звісно.

— І не сам?

— Думаю, ні.

— Коли це буде?

— Що? — грубо спитав я.

— Коли на вас чекати?

— А коли буде літак?

— Ну, чіткого розкладу тут і бути не може. Все це спецрейси і…— Він узяв зі столу візитівку й простяг мені.— Але ви можете тримати зі мною зв’язок.

— Дякую, мосьє Пелен. Тут можна взяти таксі?

— Без проблем. Та тут усі живуть як і жили. Навіть там, серед війни, цивільне життя триває. І залпи на честь весільних гулянь можна переплутати з бойовими…

— Ви там були? — гостро спитав я.

— О, ледь не забув, я ще винен вам сувенір,— ухилившись од відповіді, він підійшов до дверей і причинив їх на замок. Потім дістав із шухляди «сувенір», який майже сховався в його долоні.

— Це остання новинка від «Сміт і Вессон», сорок третя модель. Офіційно він призначений для мисливців і рибалок, але вже зарекомендував себе і в серйозних справах.

Далебі, це була красива іграшка, виготовлена з алюмінію, дерева й сталі, яка важила не більше як триста грамів. Барабан револьвера вміщував вісім набоїв 0,22 калібру — для «серйозних справ» це, звичайно, ніщо, а для деяких ігор цілком підходяща річ.

— Для самозахисту,— всміхнувся Пелен.— Нам це належить за службовим обов’язком, тож будьте спокійні.

Якби він дав мені замість цього мисливсько-шпигунського пугача «парабелума» чи бодай австрійського «ґлока», то я почувався б іще спокійніше.

— У мене, мосьє Пелен, немає органу хвилювання,— я подивився на нього з таким багатозначним натяком, що він опустив голову й потягся до пляшки.

— Merci, мені вже пора.— Я підвівся і взяв саквояж, який щойно поважчав на триста грамів.

Пелен ще раз винувато розвів руками:

— A la bonne heure!7

Біля входу до аеровокзалу огиналася п’яна солдатня у літніх панамах і розхристаних до пупа бронзово-зелених блузах, на їхніх плечах теліпалися короткі «акаеми», і я нітрохи не сумнівався, що зараз котрийсь із них стрельне в мене цигарку, а коли почув оте оскомно знайоме «Дай закурить!» — дістав коробку «Gitanes» і, щоб копар8 не ліз у неї брудними нігтями, сам витяг сиґарету.

— А можна двє? — дихнув він на мене скислою в шлунку горілкою.

— А ти вмієш переганяти воду з калюжі в калюжу? — спитав я.

— Чаво-о-о?

— Таво,— я дав йому ще одну сиґарету.

— А зажигалку можна?

— Зараз модно припалювати сірниками,— сказав я.— Ти знаєш, що в Парижі тепер усі користуються лише сірниками?

— Чаво-о-о?

— Закушувати треба. І бажано українською тушонкою.

Я повагом рушив до стоянки таксі з прицілом на приватне авто. Назустріч вискочило кілька водіїв, кожен хотів перехопити цього крутого подорожанина, й вони закудикали всі в один голос, та я, наче глухий, мовчки підійшов до червоної «шістки» і, кинувши на заднє сидіння саквояж, усівся поруч із водієм, який щойно скочив у машину.

— Куди? — спитав він, уже переходячи на четверту.

— До міста. А якщо зможеш, то й далі.

— Далі — це куди?

— В Кизляр.

— В Кизляр? — він повернув до мене своє носате, гостре, як сокира, обличчя.— А ти хоч знаєш, де той Кизляр?

— Знаю,— сказав я.— Кілометрів сто п’ятдесят.

— Це на вертольоті. А машиною вдвічі далі.

— Я плачу в обидва кінці. П’ятдесят баксів вистачить?

— Там розбиті дороги… І блокпости.

— Сто,— сказав я.

— Ні, п’ятдесят. Але тільки до Хасав-Юрта. А там можна взяти іншу машину.

— Добре, дорогою подумаєш.

— Тільки той… якщо можна…

Я дав йому новеньку п’ятдесятидоларову купюру і, відкинувшись на сидіння, приплющив очі: базар закінчено. Сто, двісті кілометрів, тисячу… Земля кругла й маленька, як макове зерня.

4

 Минулого разу я проїжджав цією дорогою ранньої весни, ще й «зеленка» не поповзла горами, і світ видавався мені зовсім інакшим, і сам я тоді був не таким, як тепер, хоча вже й спізнав, почому ківш лиха. Все пішло косо-криво після того, як мене, майже відмінника романо-ґерманського факультету, призера Універсіади і взагалі чудового хлопця, виперли з четвертого курсу університету за «злісну участь у парамілітарному формуванні». А щоб він, цей чудовий хлопець, не плакав, не журився, щоб він де-небудь прихилився, то, звісно ж, оддали в москалі, де я два роки переганяв воду з калюжі в калюжу, чистив у позачергових нарядах картоплю, а під час марш-кидків пер на своїх плечах пудового «красавчика»9 і когось із тих здохляків, що, вхоркавшись, пускали піну, падали з ніг і підводили всю отару.

Першого року служби я ще мав утіху від Асиних листів (коли вона, студентка медичного, вступила в нашу організацію і стала відвідувати заняття зі східних двобоїв, ми її називали Васею), а потім без жодного «прости-прощавай» листи перестали надходити, і потяглася така нудьга, що ліпше б я став вовкулакою. Тоді вже точно перегриз би горлянку отому лейтенантикові-суворовцю, який після кожної чергової зірочки так напивався, що на пляжі стягував з дівчат трусики й відразу позбувався тієї зірочки, а тому міг командувати лише «губою» і вже там до безтями згонив злість на арештантах. Та я не думав і не гадав, що ще більша нудота напосяде на мене разом із дембелем, що вже через тиждень-другий розкошувань тією волею у рідному містечку Миронівці мені все так остогидне, що готовий буду тікати на край світу.

Я знав, що життя тепер паскудне, але все-таки думав, що воно тече й змінюється, і раптом побачив, що ні — це суцільне болото без просвітку й звуку, я побачив довкола себе німих смердів, які не отримують зарплатні і мовчки, як худоба, ходять на роботу, селянам платили за їхню каторжну працю гівном тієї ж таки худоби, тобто гноєм, аби сіроми вдобрили свої городи і не виздихали з голоду, і ось вони, ці забиті, затуркані смерди, з усіх останніх сил раділи, що немає війни, і відкривали роти тільки для того, щоб проклинати тих, хто здобував їм цю нікчемну суку-волю.

Мій батько не мав роботи, а тому день у день замітав своє подвір’я і стільки землі вже вимів з-під хати, що вона опинилася в ямі. Я знав, що нарешті можу поновитися в університеті, але не бачив у тому жодного сенсу, мене й так запрошували до школи викладати французьку, та я пішов вантажником на цукроварню — єдине місце, де ще можна було щось отримати бодай натурою. Мої заробітки — п’ятидесятикілограмові слюдяні мішки з цукром — батько з матір’ю вивозили продавати на київську трасу тим візочком, у якому заколисували мене ще малого, і треба сказати, цукор у нас, як і горілка, таки був твердою валютою, бо через кілька місяців я вже міг вирушати в дорогу.

Київ у мене також не викликав жодного сентименту, він зависав у березневій сльоті чужий і похмурий, він був пісний і байдужий, цей Київ, і вітав мене лише простягнутими руками жебраків. Першою, кого я тут розшукав, була Асина приятелька-однокурсниця Ліна, вона не входила в нашу організацію і не відвідувала занять зі східних двобоїв, але ми називали її Лі, й ось тепер я чекав на неї в хрещатицькому Пасажі, і Лі вже йшла до мене, закидаючи свої довгі тонкі ноги одну поперед одної, як на подіумі, здавалося, зараз вона ґраційно повернеться на цьому запльованому подіумі й піде у зворотному напрямку, але Лі зупинилася, і, якусь мить повагавшись, м’яко поцілувала мене в щоку.

Ми сіли у ближній кав’яренці, і я спитав:

— Де Ася?

— Ася? — Лі якось дивно всміхнулася і полізла в сумочку по сиґарети.— Вона тепер не Ася і навіть не Вася. Вона тепер Асі.

— Тобто?

— Асі — це по-чеченському й буде Ася.

— Ти можеш конкретніше?

— Куди вже конкретніше… Поїхала твоя Ася.

— Вона покинула інститут?

— Начебто взяла академвідпустку… але… Слухай, ти ж сам зробив із неї амазонку. А яка ж амазонка без війни?

— З ким вона поїхала? З нашими хлопцями? — спитав я.

— Думаю, що з їхніми. Що тепер візьмеш із наших хлопців? Я ще тоді їй казала… Коли ви махали прапорами.

— Лі, розкажи мені правду.

— Знаєш, у чому тепер уся правда? У грошах,— сказала вона.— Якщо немає за що купити путню білизну, то на тебе не гляне ні їхній, ні наш. А тут десь узявся цей… Біслан. Права рука Робін Гуда. Красивий, гад…

— Якого ще Робін Гуда?

— Є там у них такий. Відбирає зайве в багатих і роздає бідним.

— Непоганий бізнес,— сказав я.

— По ньому видно, що непоганий. А твоїй Асі він сказав, що їм потрібні лікарі і що вони добре платять. Може, й так. Тільки я знаю, за що вони платять.

— Тут щось не те,— сказав я.— Лі, тут щось не так.

— Розплющ очі. Але ти їх не розплющиш, поки її любитимеш.

— Вона тобі пише?

— Хто тепер кому пише? Та ще й звідти.— В її сумочці забулькотів мобільний, і Лі піднесла його до вуха.

— Ти від’їжджаєш? — здивувалася вона.— Аж на два дні? Повертайся скоріше, бо я тут помру з нудьги.

— Ти вийшла заміж? — спитав я, коли вона сховала мобільник.

— Ні, це мій бойфренд. А в тебе на щоці моя помада. І я не хочу її стирати.

— Чому?

— Сказати? Одного разу, коли ми з Асею жили вдвох у кімнаті, я попросила її дещо показати з отих ваших прийомчиків. Дійшло до того, що ми з нею почали борюкатись, як справжні мужики. А потім я раптом відчула гострий оргазм.

— Ти що, лесбіянка?

— Ні, я уявляла себе не в її обіймах, а в твоїх.

— Лі, ти дуже класна,— сказав я.— І я чую твою помаду на своїй щоці усім своїм корінням. Жаль, що мені треба йти між люди.

Вона взяла серветку, провела по ній зволоженим язиком і стала витирати мою щоку. А потім дістала губну помаду, підсмикнула мій рукав і трохи вище зап’ястка, там, де «дикі гусаки» полюбляють ставити татуювання, написала червоним свій телефон.

— А тепер іди між свої люди,— сказала Лі.

Далі я ні кроку не міг ступити без дядечка Толі і, на свій превеликий подив, застав його в офісі, де він бував тільки тоді, коли щось велике здихало в лісі. Наш аятолла10 впізнав мене одразу, це ж я приніс йому до Лук’янівської тюрми, коли він сидів там у липні 1991-го, приніс тоді йому на день народження і викотив з мішка голову Леніна, яку відірвав од пам’ятника біля однієї сільради. Дядечко Толя це добре запам’ятав, бо й тепер зустрів мене так радо, ніби я, професійний зірвиголова, щойно повернувся від кремлівського мавзолею.

— Дядечку Толю,— сказав я.— Мені треба в Чечню.

— Куди-и-и? — Він затягнувся термоядерним «примаком», начиненим кізяками, й закашлявся, і бухикав усіма своїми нутрощами, поки не погасла цигарка, а потім знов її припалив і сказав:

— Україна не бере участи в міжнародних конфліктах.

— Ви там буваєте часто.

— То в мене ж там друзі!

— У мене також там друзі. Ви знаєте Робін Гуда?

— Робін Гуда? — він знов затягнувся й закашлявся, у ньому все так і хрипіло від того диму.

— Так то ж не друг, то стерво. Якщо ти маєш на увазі Руслана Лабазанова. Карний злочинець, який сидів за вбивство, а тепер гуляє в Надтеречному районі. Це ти про нього?

Мені нічого не лишалося, як розповісти про все дядечкові Толі, він щиро мене відмовляв від поїздки, застерігав російськими фільтраційними таборами, в яких уже також устиг побувати, і тільки тоді, коли я сказав, що поїду туди хоч би що, аятолла зглянувся, дав мені кілька адрес, добрих порад і благословив у дорогу.

А ввечері Лі спитала, чим це я так обкурився, що дихнути не можна, ану мерщій до ванни, сказала Лі, бо ми вже сиділи в її запашному помешканні, пили французький коньяк, який виявився звичайнісіньким бренді, курили дорогі сиґарети, і їх аромат губився в різкому запахові «примаку», що ним я просяк біля дядечка Толі. Та мені любий був отой запах, і любою була Лі, бо я майже три роки не бачив чистої жінки, я майже три роки не бачив ванни, а Лі була така свіжа і чиста, що коли згодом, уже пізніше, вона нагнулася до комодної шухляди, коли коротенька нічна кошуля підскочила вище сідниць, її волога щілина нагадувала стільникове вічко, наповнене медом. Та було щось у ній і несамовите, бо коли я виливав усю свою трирічну жагу в її жадібне лоно, Лі шепотіла крізь стогін: «Ася… Асічка… Ася», і не знати було, чи то вона мене розпікає, чи, захлинаючись, роз’ятрює свою власну рану: А-а-а-ся… І вже ввижалося, що то не я входжу в її тугі, соковиті надра, а вона проникає в мене, я мовби і справді ставав її (моєю) Асею, а Лі ставала мною і текла, текла в голодну Асину плоть.

Можливо, тоді я вперше відчув, що таке перевтілення чи, певніше сказати, обмін тілами.

А потім… Потім завжди не так, як спочатку. Вранці Лі сказала:

— Я знаю. Ти більше не прийдеш.

— Лі, ти класна. Я тебе люблю.

— Але не кохаєш.

— Ні,— сказав я.— Тільки люблю.

— Ти будеш її шукати? — спитала вона.

— Буду.

— Якщо знайдеш…

— Передати вітання?

— Ні, скажи, що я її ненавиджу.

5

Перед Хасав-Юртом ми вперлися в російський блокпост, і мій водій, не чекаючи запрошення, вийшов з машини. Двоє солдатів з автоматами уже були поруч.

— Куди проти ночі?

— Везу пасажира. У Хасав-Юрт.

— Документи!

Другий визвірився до мене:

— Вилазь, чого розсівся?

Я вийшов і подав йому «червонохресну» посвідку, на якій красувалося поличчя мосьє Дюшана, тобто моє фото.

— А це що за хрестовий валет? Вань, прикинь.

Він підійшов до «Вань», в якого, либонь, було більше звивин, бо той спитав:

— У комітет біженців?

— Так,— сказав я.

 «Вань» повернув мені картку.

— Хрест козир,— сказав він тому, що мав менше звивин.— Відчиніть баґажник.

Там була каністра з бензином та ще запаска.

— Що в сумці? — глянув він на заднє сидіння.— Відкрийте.

— Гостинці,— сказав я і подав йому пляшку «смирновки».

— Не отруєна? — задоволено хихикнув той, що мав у макітрі менше звивин.

— Ну ти, не нахабній,— дорікнув йому «Вань».— Проїжджайте.

Ми рушили далі, і мій водій-довгоносик сказав:

— Тепер вони мене засікли. Я змушений буду повернутися.

— Повернешся,— сказав я, бо від самого початку не збирався їхати з ним далі Хасав-Юрта. Тим більше в Кизляр. Я не хотів, щоб хтось знав увесь мій маршрут, навіть Пелен, і якби мав таку змогу, то не світив би своїм посвідченням. Мені потрібен був інший водій і маршрут з найменшою концентрацією військ, щоб до ранку потрапити в Інгушетію. Саме там у гірській місцині на мене чекала Чиясь донька, а її ближчим часом виглядали в Марселі.

Чиясь донька. Я вже, здається, здогадувався, чому мене не послали сюди раніше, коли ще дерева не вкрилися листям і в цих краях було відносно спокійніше. Бо все сталося зовсім недавно. Про смерть генерала світ дізнався 22 квітня.

Директор російської контррозвідки Барсуков те й робив, що тарабанив по телефону в опергрупу ФСК у Чечні і кричав прямим текстом: «Коли ви привезете голову Джо? Мене президент щодня трахає у хвіст і в гриву!» То була правда, бо нещодавно з цієї посади злетів Степашин, якому Єльцин не міг пробачити генералову недосяжність.

Спершу йшлося про полон Дудаєва, але згодом стало очевидним, що росіянам це не до снаги, і кільканадцять замахів на життя Дудаєва також не принесли успіху. Врешті-решт науково-технічний відділ ФСК звернувся до Барсукова з цікавою пропозицією. За даними розвідки, Дудаєв часто користувався супутниковим телефоном «Інмарсат», подарованим йому американцями, і вчені виготовили прилад, здатний перехопити промінь, що йде від «Інмарсата» на супутник. Так з’явилася можливість зафіксувати координати абонента й передати їх на літак-бомбардувальник. Щоправда, коштувала така цяцька півтора мільйони доларів, але Єльцин без вагань дав згоду, ще й пообіцяв декому «героя» в разі успішної операції.

21 квітня 1996 року російський літак дальнього радіолокаційного виявлення А-50 з тим-таки приладом на борту почав кружляти над Чечнею на висоті 22 тисячі метрів.

Тим часом Джохар виїхав своєю «Нивою» в супроводі охорони до села Рошни-Чу, звідки мав вести телефоном переговори з Москвою. Біля нього були офіційний представник Чеченії в Москві Гамад Курбанов і ще одна вельми цікава особа, про яку ніколи й ніде не згадає жодна інформаґенція. Бізнесмен-москвич Хачтукаєв мав однаково великий вплив як у кримінальних, так і в урядових колах, оскільки багато важив для кремлівської «партії війни». Ті, хто розв’язав цю війну, знали, що через Хачтукаєва ідуть грошові потоки в Чечню, і забезпечували йому дах. Та зрештою і з ним зіграли «в темну». 21 квітня на зустріч із Джохаром прибув і його «давній приятель» Хачтукаєв — йому випала роль посередника й свідка важливих переговорів про припинення бойових дій.

Після того, як російський літак А-50 набрав висоту, значно нижче за нього в небі з’явилося два бомбардувальники Су-24. Під вечір у них уже закінчувалося пальне, а сиґнал про координати цілі так і не надійшов. Довелося повертатися на аеродром, щоб дозаправитися і таки довершити цю «героїчну» справу.

Все буде о’кей, адже літак А-50 є цілковитим аналогом американського «Авакса», а супутниковий телефон «Інмарсат», який наведе на ціль, має таке ж походження… Світ тісний, а земля маленька, як макове зерня.

Генерал зупинив свою «Ниву» серед поля уже в сутінках. На капоті встановив «Інмарсат» і набрав телефон Борового… Коли він користувався звичайним зв’язком, то завжди розкручував телефонний шнур за якусь сотню метрів од машини і тільки тоді вів розмову. А тут був «давній приятель» генерала і «друг» Москви, котрий сказав, що розмова триватиме лічені секунди. Важко гадати, що відбулося за ті секунди в сутінках серед поля, але «сушки» таки отримали точні координати, і дві ракети водночас було спрямовано в ціль. Перша, як це часто буває у найвідповідальнішу хвилину, зарила носом у землю й не вибухнула, зате друга влучила прямо в «Ниву».

Хто був поблизу «Інмарсата» — загинули всі. Не лишилося живого місця на Курбанові, одірвало голову Хачтукаєву, «Нива» розлетілася полем разом з осколками.

Того ж вечора Барсукову доповіли, що від генерала залишилася лише пілотка із синенькою каймою, тож можна вважати, що він загинув у повітряному бою, як і личить іменитому літунові.

Тим часом Єльцин візитував у Хабаровську. На черговому бенкеті він саме перехилив білої і ще не встиг закусити, як відповідальний за урядовий зв’язок офіцер доповів, що на дроті Михаїл Барсуков.

— Борсук підожде,— сказав Єльцин і заходився вминати сибірські пельмені, потім спохопився: — А, Барсу-у-уков!

Він вийшов до порожньої сусідньої зали для конфіденційної розмови, але всі почули звідти несамовитий крик:

— Це правда?! Не зосталося мокрого місця?

До застілля Єльцин повертався пританцьовуючи, а тоді пішов у справжній танок, плескаючи себе по колінах, як цирковий ведмідь. Але пізніше він, напевно, все-таки згадав досвід своїх середньовічних попередників, які воліли бачити не «мокре місце» від заклятого ворога, а його відтяту голову. Згадав. Бо ніхто з учасників тієї операції так і не отримав «героя».

Інакше розповіла про загибель генерала його дружина Алла Федорівна. Вона всіх запевняла, що після смертельного поранення її чоловік жив ще дві години і помер у неї на руках. Утім, як казав колись той-таки генерал, вдови мають свій особливий погляд на такі речі. А ще він казав, що найцікавіше настане тоді, коли мертві почнуть вертатися з того світу. Так воно чи не так, але саме з кінця того квітня федерали заметушилися в пошуках усіх родичів генерала. Ніхто вже й не приховував цього ганебного полювання, і на російських блокпостах навіть з’явилися фотографії розшукуваних.

(далі буде)

Фрілансер Валерій Зміївський

PS

Заробіток в Інтернеті:

https://peer2profit.com/r/164063913361ca2a9d18721/ru